Постанова 4824 № 761/5196/19

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 02 червня 2020 року м. Київ Справа № 22-7215 Головуючий у1-й інстанції - Притула Н. Г. Унікальний № 761/5196/19 Доповідач - Пікуль А. А. Київський апеляційний суд. Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ у складі: головуючого Пікуль А.А. суддів Гаращенка Д.Р. Невідомої Т.О. за участю секретаря Пузикової В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , адвоката Пархоменко Олени Олегівни, на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 лютого 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 особисто та як законного представника ОСОБА_3 , третя особа: служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, - у с т а н о в и л а: У лютому 2019 року ОСОБА_1 пред`явив в суд позов до ОСОБА_2 особисто та як законного представника ОСОБА_3 , третя особа: служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, в якому просив визнати ОСОБА_2 та його сина ОСОБА_3 , 2018 року народження, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 (а.с.1-3). Позов був обґрунтований тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 . На даний час в квартирі зареєстрований відповідач та його син ОСОБА_3 , 2018 року народження. Відповідач з травня 2016 року не проживає за місцем реєстрації, а його син не проживає в квартирі з моменту реєстрації, що підтверджується актом. Позивач зазначав, що реєстрація відповідачів в квартирі не дозволяє йому розпорядитися своїм майном, він сплачує за відповідачів за житлово-комунальні послуги та несе додаткові витрати. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено за безпідставністю заявленого позову. Не погодившись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 , адвокат Пархоменко О. О., подала апеляційну скаргу в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до постановлення незаконного та необґрунтованого рішення, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов (а.с.83-87). Відзиву на апеляційну скаргу від відповідача та третьої особи до суду апеляційної інстанції не надійшло. Заслухавши доповідь судді Пікуль А. А., пояснення адвоката Пархоменко О. О., яка підтримала подану апеляційну скаргу та просила суд її задовольнити, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія доходить висновку про те, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Судовим розглядом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 01 квітня 1994 року та Свідоцтва про право на спадщину за законом від 26 квітня 2018 року належить на праві власності ОСОБА_1 В квартирі АДРЕСА_1 зареєстрований ОСОБА_4 з 28 серпня 1998 року та ОСОБА_3 з 15 січня 2019 року. Крім відповідачів у квартирі зареєстрований ОСОБА_6 з 24 червня 1982 року. Актом від 25 січня 2019 року, підписаним сусідами та працівниками ТОВ «Будівельна компанія «Фасад Констракшн» встановлено, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані, але не проживають ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , період не проживання актом не встановлено. Актом обстеження умов проживання дитини від 30 жовтня 2019 року, що складений представниками Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, у спірній квартирі не виявлено ознак проживання дітей. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_7 зазначив, що з серпня 2015 року жодного разу в квартирі позивача не бачив його сина - ОСОБА_2 та ніколи не бачив ОСОБА_3 у судовому засіданні пояснила, що стосунки батька та сина (сторони у справі) були нормальними, відповідач виїхав з квартири так як його розшукував представник військкомату та він посварився з своєю другою дружиною. Відповідачу ніхто не чинив перешкод в користуванні квартирою. Відмовляючи у задоволенні позову районний суд виходив із того, що суду не надано доказів, що крім житлового приміщення квартири АДРЕСА_1 , у якому постійно зареєстровані відповідач та його малолітній син, вони мають інше постійне місце проживання. Тимчасова відсутність в спірному житловому приміщенні відповідачів є вимушеною, оскільки укладений власником квартири договір оренди житлового приміщення з іншою особою, у період відсутності в ньому відповідачів, унеможливлює проживання в ній відповідача та його сина. Факт не проживання відповідача та його сина у спірній квартирі обумовлений поважними причинами (неприязні стосунки та передача в оренду квартири), тому ОСОБА_2 та його малолітній син ОСОБА_3 не можуть бути визнані такими що втратили право на житлове приміщення. При перевірці указаних висновків районного суду у контексті доводів апеляційної скарги апеляційний суд виходить з наступного. Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів, обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими при вирішенні справи, є доведеними. Висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позову ОСОБА_1 відповідають обставинам справи. Всі висновки суду першої інстанції, мотиви, з яких суд вважав встановленою наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , нормативно-правові акти, якими керувався суд при ухваленні рішення, повно та послідовно викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення (а.с.78-80). За правилами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 47 Конституції України, частини 3 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Право на повагу до житла гарантує також стаття 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Статтею 156 ЖК Української РСР визначені права і обов`язки членів сім`ї власника жилого будинку (квартири). Відповідно до положень указаної норми закону члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Право членів сім`ї власника житла на користування цим житлом також закріплене у ст. 405 ЦК України. Відповідно до положень указаної норми члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Законом, на який зроблено посилання в ч.1 ст.405 ЦК, не може бути Житловий кодекс. Застосування положень Житлового кодексу до цих відносин не виключається. Але переважно перед нормами Житлового кодексу підлягають застосуванню норми, сформульовані в главі 32 Цивільного кодексу. Це обумовлене тим, що для регулювання відносин між власником житла та членами його сім`ї законодавець використав правову конструкцію (сервітут), яка раніше до цих відносин не застосовувалася. Тому хоч положення житлового законодавства і підлягають переважному застосуванню до житлових відносин в силу ст.3 ЖК, до правовідносин з приводу сервітуту вони можуть застосовуватися лише за аналогією. З урахуванням цього треба визнати, що стосовно права членів сім`ї власника помешкання на користування ним чинним є правило ч.1 ст.405 ЦК, що передбачає визначення власником житлових приміщень, які вправі займати члени сім`ї. Положення частини другої ст.156 ЖК, згідно якого члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником, якщо при вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, не підлягає застосуванню. Оскільки інше не встановлено чинними законами, договором, заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, відсутність члена сім`ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що тягне втрату членом сім`ї права користування помешканням. У даній справі при вирішенні позовних вимог районним судом правильно встановлено, що відповідачі не проживають у належній позивачу квартирі з поважних причин. Під час апеляційного розгляду представник позивача не заперечувала тієї обставини, що позивач не використовує цю квартиру для свого проживання, водночас у квартирі проживає третя особа - знайомий позивача. Подання позову до сина та внука зумовлене бажанням спростити процедуру отримання субсидії для оплати комунальних послуг. Оскільки проживання у квартирі третьої особи, безумовно, є перешкодою для відповідачів і користуванні цим житлом, доводи апеляційної скарги позивача щодо невідповідності висновків суду обставинам справи та неправильної оцінки показань свідків і письмових доказів відхиляються апеляційним судом як безпідставні. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач визнав у судовому засіданні той факт, що переїзд відбувся за його власним бажанням, тому що його місце роботи поруч з його місцем фактичного проживання та за вказаним місцем проживання існують більш сприятливі умови для проживання та розвитку дитини, не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції у якості підстав для скасування оскаржуваного рішення, оскільки ці посилання не узгоджуються із наявними у матеріалах справи доказами. У розпорядженні суду немає жодного письмового доказу на підтвердження тривалої відсутності (понад рік) відповідачів у спірному житловому приміщенні, яка обумовлена власним бажанням, зокрема ОСОБА_2 , який вважає спірну квартиру місцем свого постійного проживання та просив суд дозволити йому проживання хоча б у одній кімнаті (а.с.72). Неповнолітній ОСОБА_3 зареєстрований у спірному житловому приміщенні 15 січня 2019 року (а.с.62). Водночас позов про визнання його таким, що втратив право користування цим житлом, пред`явлений до суду у лютому 2019 року (а.с.1), тобто до спливу встановленого ст. 405 ЦК України річного строку. Інших доводів щодо неправильності оскаржуваного рішення апеляційна скарга не містить. Враховуючи викладене, апеляційний суд доходить висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення. Водночас районним судом помилково застосовано до спірних правовідносин положення ст. ст. 71-72 ЖК Української РСР та роз`яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 року № 2, які стосуються правовідносин договору найму житлового приміщення і не регулюють правовідносини сервітуту, урегульовані главою 32 ЦК України. Відповідно до положень п. п. 3, 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України неправильне застосування норм матеріального права є підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення. За правилом ч.2 ст. 376 ЦПК неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. З огляду на встановлене апеляційним судом неправильне застосування норм матеріального права, суд апеляційної інстанції доходить до висновку про наявність правових підстав для зміни оскаржуваного рішення в частині посилання на норми матеріального права шляхом виключення з мотивувальної частини рішення посилання суду на положення ст. ст. 71-72 ЖК Української РСР та на роз`яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 року №

2. Керуючись ст. ст. 367-368, 374-376, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , адвоката Пархоменко Олени Олегівни, задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 лютого 2020 року змінити. Виключити з мотивувальної частини рішення посилання суду на положення ст. ст. 71-72 ЖК Української РСР та на роз`яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 року №

2. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Повний текст постанови складений 02 червня 2020 року. Головуючий А. А. Пікуль Судді Д. Р. Гаращенко Т. О. Невідома