Постанова 4812 № 490/4818/18

29.05.20 22-ц/812/614/20 Єдиний унікальний номер судової справи 490/4818/18 Номер провадження 22-ц/812/614/20 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 29 травня 2020 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Царюк Л.М., Яворської Ж.М., з секретарем судового засідання Гавор В.Б., за участі: прокурора Цвікілевич Н.В., представника позивача - ОСОБА_1 , представника відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - Верцюха В.В., представника третьої особи - ОСОБА_6 , переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ОСОБА_7 рішення, яке ухвалено Центральним районним судом міста Миколаєва 21 січня 2020 року, під головуванням судді Черенкової Н.П. в приміщені цього ж суду о 09 год. 50 хв., у цивільній справі за позовом Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах Держави в особі Миколаївської міської ради, Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Пологовий будинок №1» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Управління охорони здоров`я Миколаївської міської ради, про відшкодування шкоди, УСТАНОВИЛА: У червні 2018 року керівник Миколаївської місцевої прокуратури №1 звернувся в інтересах Держави в особі Миколаївської міської ради, Міського пологового будинку АДРЕСА_1 до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про відшкодування шкоди. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 08 грудня 2016 року, ухваленим у цивільній справі №490/2972/16-ц, зміненим рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 лютого 2017 року, стягнуто з Міського пологового будинку АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_8 6 872 грн. у відшкодування матеріальної шкоди та 100 000 грн. компенсації моральної шкоди. У вказаному рішенні суди дійшли висновку, що внаслідок неналежного виконання своїх професійних обов`язків медичними працівниками Міського пологового будинку АДРЕСА_1 , а саме: керівником закладу ОСОБА_2 , лікарем-терапевтом ОСОБА_3 , завідуючою акушерським відділенням ОСОБА_9 А ОСОБА_10 та лікарем акушером-гінекологом заступником головного лікаря з медичної частини ОСОБА_4 , померла породілля ОСОБА_11 . Ухвалами Центрального районного суду міста Миколаєва від 22 січня 2016 року у справі №490/11611/15-к та від 20 лютого 2016 року у справі №490/815/16-к, залишеними без змін ухвалами Апеляційного суду Миколаївської області від 14 березня 2016 року та від 06 квітня 2016 року, кримінальні провадження №12013160020000464, № НОМЕР_1 за обвинуваченням ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.140 КК України закрито, а вказаних осіб звільнено від кримінальної відповідальності на підставі ст.49 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, тобто з нереабілітуючих підстав. На час смерті ОСОБА_11 у трудових відносинах з Міським пологовим будинком АДРЕСА_2 1 перебували ОСОБА_2 (наказ №366-к від 16 липня 2007 року), ОСОБА_4 (наказ №119-к від 24 червня 1994 року), ОСОБА_5 (наказ №236-к від 28 жовтня 1991 року) та ОСОБА_3 (наказ №176-к від 02 жовтня 1995 року). На виконання рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 20 лютого 2017 року Міським пологовим будинком №1 сплачено на користь ОСОБА_8 106 872 грн., що підтверджується відповідними меморіальними ордерами. Вказані кошти було списано з рахунку Міського пологового будинку АДРЕСА_2 1 № НОМЕР_2 по КЕКВ2282. Оскільки Міським пологовим будинком №1 відшкодовано кошти в сумі 106 872 грн., то зазначена медична установа, на думку прокурора, має право зворотної вимоги (регресу) до винних осіб, а саме керівника медичної установи ОСОБА_2 , лікаря-терапевта Сидельникової І.О., завідуючої акушерським відділенням ОСОБА_9 А. ОСОБА_12 та лікаря акушера-гінеколога заступника головного лікаря з медичної частини ОСОБА_4 в солідарному порядку у розмірі виплаченого відшкодування. Посилаючись на викладені в позовній заяві обставини, а також на те, що відповідно до п.3 ст.134 КЗпП України передбачено, що працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, керівник Миколаївської місцевої прокуратури №1 просив позов задовольнити, стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь Міського пологового будинку АДРЕСА_2 1 шкоду у розмірі виплаченого відшкодування потерпілому ОСОБА_8 в сумі 106 872 грн., з яких: 100 000 компенсації моральної шкоди, 6 872 грн. компенсації матеріальної шкоди, а також стягнути на користь прокуратури Миколаївської області сплачений судовий збір. Підставами звернення прокурора до суду зазначено невжиття Миколаївською міської радою та Міським пологовим будинком АДРЕСА_2 1, в інтересах яких подано позов, заходів щодо відшкодування бюджетних коштів міської ради, понесених внаслідок виплати відшкодування потерпілому ОСОБА_8 . Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 02 листопада 2018 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено Управління охорони здоров`я Миколаївської міської ради (том 1 а.с.199). Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 05 грудня 2019 року залучено в якості правонаступника Міського пологового будинку АДРЕСА_1 Комунальне некомерційне підприємство Миколаївської міської ради «Пологовий будинок №1» (далі КНП ММР «ПБ №1») (том 2 а.с.36,11-16,29-33). Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , кожен окремо, надіслали до районного суду відзиви, які є аналогічними за змістом, та в яких просили у задоволені позову відмовити. Зазначали, що участь прокурора у представництві інтересів Миколаївської міської ради та КНП ММР «ПБ №1» є безпідставною (том 1 а.с.128-134,142-148,156-162,170-176). Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 21 січня 2020 року позов Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах Держави в особі Миколаївської міської ради та КНП ММР «ПБ №1» задоволено. Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 на користь КНП ММР «ПБ №1» шкоду у розмірі виплаченого відшкодування потерпілому ОСОБА_8 в сумі 106 872 грн., з них: 100 000 грн. компенсації моральної шкоди, 6 872 грн. - матеріальної шкоди. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 на користь Миколаївської місцевої прокуратури №1 судовий збір у розмірі по 800 грн. з кожного. В апеляційній скарзі представник відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 ОСОБА_7 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення районного суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволені позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована відсутністю підстав для звернення прокурора до суду в інтересах Миколаївської міської ради та КНП ММР «ПБ №1», а також звернуто увагу на те, що Міським пологовим будинком АДРЕСА_1 були сплачені кошти не за рахунок місцевого бюджету, а за рахунок коштів власних надходжень від благодійних внесків. Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, з наступних підстав. Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає в частині вирішення позовних вимог про відшкодування шкоди. Водночас, колегія суддів вважає, що судове рішення в частині вирішення питання щодо розподілу судових витрат ухвалено з порушенням норм процесуального права. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що Міський пологовий будинок №1, правонаступником якого є КНП ММР «ПБ №1», відшкодувавши завдану своїми працівниками шкоду в порядку ст.1172 ЦК України, набув право регресної вимоги до відповідачів на підставі ст.1191 ЦК України. При цьому сума сплаченого відшкодування підлягає стягненню в солідарному порядку з відповідачів у повному розмірі відповідно до положень п.3 ст.134 КЗпП України. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції. Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновком суду щодо стягнення судових витрат на користь Миколаївської місцевої прокуратури №1, виходячи з наступного. Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України). Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи убачається, що ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 22 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 14 березня 2016 року, звільнено ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.140 КК України на підставі ст.49 КК України у зв`язку з закінченням строків давності. Кримінальне провадження щодо зазначених осіб закрито (том 1 а.с.30-36,52-60). Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 20 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 06 квітня 2016 року, звільнено ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.140 КК України на підставі п.2 ч.1 ст.49 КК України у зв`язку з закінченням строків давності. Кримінальне провадження щодо ОСОБА_2 закрито. Цивільні позови потерпілих, зокрема ОСОБА_8 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, залишені без розгляду (том 1 а.с.37-38,61-64). Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Згідно з ч.6 цієї ж статті вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Отже, при розгляді даної справи про цивільно-правові наслідки дій відповідачів, стосовно яких ухвалено ухвали суду про звільнення останніх від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження, ці ухвали обов`язкові для суду з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тому, переглядаючи справу, колегія суддів не обговорює вину таких осіб, а може вирішувати питання лише про розмір відшкодування. Разом з тим, вищевказаними судовими рішеннями встановлено, що 02 червня 2008 року до жіночої консультації №1 міста Миколаєва, що є структурним підрозділом Пологового будинку АДРЕСА_1 , в терміні 7 тижнів вагітності звернулася та своєчасно стала на облік вагітна ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В анамнезі в 1988 році вагітна мала оперовану вроджену ваду серця відкрита артеріальна протока та дефект міжпередсердної перетинки. Захворювання в анамнезі потягло за собою встановлення ОСОБА_11 вкрай високого (7 балів) ступеню ризику виникнення перинатальної та материнської патології (за А. Coopland) та зумовило, у відповідності до наказу МОЗ України №503 «Про удосконалення амбулаторно акушерсько-гінекологічної допомоги в Україні», необхідність постійного обліку та контролю з боку лікаря-терапевта та лікаря акушера-гінеколога, які повинні були організовувати лікувально-діагностичний процес, надавати лікувально-діагностичну допомогу вагітній та вирішити питання про можливість виношування вагітності і пологорозрішення. Відповідач ОСОБА_2 , здійснюючи керівництво Міським пологовим будинком АДРЕСА_1 , не забезпечив взаємодію з медичними закладами вищої акредитації для забезпечення повноцінної медичної допомоги ОСОБА_11 , у порушенні п.3.6 наказу №620 МОЗ України, не проконтролював роботу медичного персоналу, не організував і не надав повноцінну спеціалізованому допомогу жінці, яка може бути реалізована за умови плідної співпраці акушерсько-гінекологічних закладів з іншими профільними службами. Відповідач ОСОБА_3 , будучи лікарем-терапевтом пологового будинку АДРЕСА_1 , виконувала свої службові обов`язку не в повному обсязі, поверхово, що призвело до настання тяжких наслідків. Відповідач ОСОБА_5 , яка була завідуючою акушерським відділенням пологового будинку та за сумісництвом лікуючим лікарем ОСОБА_11 , була зобов`язана провести діагностику стану, вести спостереження за вагітними, породіллям, надавати роддопомогу, виявляти ранні ускладнення вагітності та пологів, лікувати на наглядати за породіллям. Але, перебуваючи у медичному закладі, маючи достатній досвід та кваліфікацію, усі необхідні умови та засоби для проведення лікування та лабораторних досліджень, провівши огляд ОСОБА_11 , не прийняла заходів, направлених на встановлення та дослідження об`єктивного стану хворої, що спричинило в подальшому тяжкі наслідки для породіллі, а саме смерть останньої. Ураховуючи показники здоров`я та з огляду на хворобу в анамнезі стан ОСОБА_11 , ОСОБА_5 , як лікуючий лікар та завідувач відділенням, не організувала та не прийняла заходів для госпіталізації ОСОБА_11 до профільного відділення, як того потребував її стан. Лікування породіллі з екстрагенітальною патологією продовжили в пологовому будинку АДРЕСА_1 медичному закладі 2 (другого) рівня. Відповідач ОСОБА_4 , будучи лікарем акушером-гінекологом Миколаївського міського пологового будинку АДРЕСА_1 , та являючись заступником головного лікаря з медичної частини, зобов`язана організовувати роботу пологового будинку, надавати лікувально-діагностичну допомогу вагітним, роділлям, породіллям, новонародженим, та безпосередньо керувати лікувально-профілактичною і санітарно-протиепідемічною роботою всіх структурних підрозділів пологового будинку. Однак ОСОБА_4 виконувала свої службові обов`язки не в повному обсязі, поверхово, що призвело до настання тяжких наслідків. Звільнення особи від кримінальної відповідальності, у зв`язку із закінченням строків давності не має реабілітуючого характеру і означає визнання факту вчинення особою злочину. Тому закон надає йому право заперечувати проти закриття провадження і в такому разі судовий розгляд продовжується у загальному порядку. Разом з тим, відповідачі по даній справі, у кримінальному провадженні просили звільнити їх від кримінальної відповідальності і закрити проти них кримінальне провадження. Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 08 грудня 2016 року у цивільній справі №490/2972/16-ц, зміненим рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 лютого 2017 року, стягнуто з Міського пологового будинку АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_8 6 872 грн. у відшкодування матеріальної шкоди та 100 000 грн. компенсації моральної шкоди. Так, суди дійшли висновку, що внаслідок неналежного виконання своїх професійних обов`язків медичними працівниками Міського пологового будинку АДРЕСА_1 , а саме: керівником ОСОБА_2 , лікарем-терапевтом ОСОБА_3 , завідуючою акушерським відділенням ОСОБА_9 А ОСОБА_10 та лікарем акушером-гінекологом заступником головного лікаря з медичної частини ОСОБА_4 , померла породілля ОСОБА_11 (том 1 а.с.13-23,24-28). На виконання рішення суду Міським пологовим будинком АДРЕСА_2 1 сплачено на користь ОСОБА_8 кошти у загальному розмірі 106 872 грн. (том 1 а.с.66-87). Відповідно до ч.1 ст.1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків. Частиною 1 ст.1191 ЦК України передбачено, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Статтю 1191 ЦК України, яка передбачає право зворотної вимоги до винної особи, доповнено четвертою частиною Законом України від 08 липня 2010 року №2457-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Бюджетного кодексу України» (далі - Закон №2457-VI), що набрав чинності 01 січня 2011 року. Відповідно до цієї норми права держава, відшкодувавши шкоду, отримує право зворотної вимоги (регресу) до особи, винної за завдану шкоду. Регрес - право відповідальної особи, яка здійснила відшкодування шкоди, заподіяної не її діями, звернутися з вимогою про повернення виплаченого до боржника, з вини якого заподіяно шкоду. Регрес характеризується тим, що правовідношення, за яким відповідальна особа здійснила відшкодування, припинилося, у зв`язку з чим і виникло нове пов`язане саме з регресною вимогою. Регрес регулюється загальними нормами цивільного права. Тобто у разі регресу виконання первісного зобов`язання має характер правоприпиняючого та одночасно правоутворюючого юридичного факту. Стаття 130 КЗпП України передбачає, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. Відповідно до ч.3 ст.134 КЗпП України передбачено, що працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку. Відповідно до роз`яснень, викладених у п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 29 грудня 1992 року «Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», за шкоду, заподіяну внаслідок порушення трудових обов`язків, працівник несе відповідальність перед підприємством (установою, організацією), з яким перебуває в трудових відносинах. За вимогами інших осіб, що ґрунтуються на неналежному виконанні працівником своїх трудових обов`язків (відшкодування шкоди їх майну, здоров`ю, виплаченої пенсії, допомоги по соціальному страхуванню та ін.), в силу ст.441 ЦК України (1963 року), відповідає підприємство, перед яким винний працівник несе матеріальну відповідальність у порядку регресу за нормами трудового законодавства. Згідно з роз`ясненнями, викладеними у п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов`язків, відповідальність несе організація з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу (ст.ст.130,132-134 КЗпП України), якщо спеціальною нормою закону не встановлено іншого. Враховуючи, що Міський пологовий будинок №1 відшкодував завдану відповідачами шкоду у розмірі 106 872 грн. в порядку ст.1172 ЦК України, при цьому шкода завдана внаслідок вчинення кримінального правопорушення, правильним є висновок суду першої інстанції про наявність у КНП ММР «ПБ №1», як правонаступника Міського пологового будинку АДРЕСА_1 , права регресної вимоги до відповідачів у повному розмірі виплаченого відшкодування. За такого, суд першої інстанції вірно визначився із характером спірних правовідносин, надав їм правову оцінку, правильно застосував норму права, яка підлягає застосуванню, законно та обґрунтовано дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову. Доводи апеляційної скарги про те, що Міський пологовий будинок АДРЕСА_2 1 перерахував потерпілій особі ОСОБА_8 кошти не з місцевого бюджету та не з державного бюджету, а за рахунок коштів власних надходжень від благодійних внесків, колегія суддів не приймає до уваги, за наступних обставин. Згідно із ч.ч.4,8 ст.13 Бюджетного кодексу України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) власні надходження бюджетних установ отримуються додатково до коштів загального фонду бюджету і включаються до спеціального фонду бюджету. Власні надходження бюджетних установ поділяються на такі групи: перша група - надходження від плати за послуги, що надаються бюджетними установами згідно із законодавством; друга група - інші джерела власних надходжень бюджетних установ. У складі першої групи виділяються такі підгрупи: підгрупа 1 - плата за послуги, що надаються бюджетними установами згідно з їх основною діяльністю; підгрупа 2 - надходження бюджетних установ від додаткової (господарської) діяльності; підгрупа 3 - плата за оренду майна бюджетних установ; підгрупа 4 - надходження бюджетних установ від реалізації в установленому порядку майна (крім нерухомого майна). У складі другої групи виділяються такі підгрупи: підгрупа 1 - благодійні внески, гранти та дарунки; підгрупа 2 - кошти, що отримують бюджетні установи від підприємств, організацій, фізичних осіб та від інших бюджетних установ для виконання цільових заходів, у тому числі заходів з відчуження для суспільних потреб земельних ділянок та розміщених на них інших об`єктів нерухомого майна, що перебувають у приватній власності фізичних або юридичних осіб; підгрупа 3 - кошти, що отримують вищі та професійно-технічні навчальні заклади від розміщення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право. Власні надходження бюджетних установ використовуються (з урахуванням ч.9 ст.51 цього Кодексу України) на: покриття витрат, пов`язаних з організацією та наданням послуг, що надаються бюджетними установами згідно з їх основною діяльністю (за рахунок надходжень підгрупи 1 першої групи); організацію додаткової (господарської) діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгрупи 2 першої групи); утримання, облаштування, ремонт та придбання майна бюджетних установ (за рахунок надходжень підгрупи 3 першої групи); ремонт, модернізацію чи придбання нових необоротних активів та матеріальних цінностей, покриття витрат, пов`язаних з організацією збирання і транспортування відходів і брухту на приймальні пункти (за рахунок надходжень підгрупи 4 першої групи); господарські потреби бюджетних установ, включаючи оплату комунальних послуг і енергоносіїв (за рахунок надходжень підгруп 2 і 4 першої групи); організацію основної діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгруп 1 і 3 другої групи); виконання відповідних цільових заходів (за рахунок надходжень підгрупи 2 другої групи). Відповідно до Статуту Міського пологового будинку АДРЕСА_1 , затвердженого розпорядженням Управління комунального майна Миколаївської міської ради від 10 квітня 2017 року №126-р, Міський пологовий будинок №1 створений Миколаївською міською радою, є закладом охорони здоров`я міста, заснованим на комунальній власності територіальної громади міста Миколаєва. Вказаний заклад є бюджетним закладом, який фінансується з міського бюджету (п.6.1 Статуту). Майно закладу є комунальною власністю територіальної громади міста Миколаєва, закріплюється за ним на праві оперативного управління (п.4.2 Статуту). Відчуження, списання та передача закладом майна здійснюється за погодженням із власником або уповноваженим ним органом (п.4.4 Статуту). Отже з системно-логічного аналізу вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що бюджетне законодавство розглядає благодійні внески як власні надходження бюджетних установ перша підгрупа другої групи (ч.4 ст.13 БК України) та такі надходження бюджетних установ є складовою спецфонду державного та місцевого бюджету, а тому отриманні благодійні грошові внески в розумінні БК України є бюджетними коштами. До того ж, слід заначити, що Місцевий пологовий будинок №1 був створений органом місцевого самоврядування на основі комунального майна та здійснював свою діяльність від імені територіальної громади, а тому всі прибутки, які отримано вищевказаним медичним закладом, у тому числі і доходи, одержані від благодійних внесків, є також власністю територіальної громади, тобто є бюджетними коштами (комунальним майном). За такого, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно констатував, що позивач має право на відшкодування в порядку регресу. Доводи апеляційної скарги про те, що у Миколаївської місцевої прокуратури №1 відсутні були підстави на здійснення представництва в суді інтересів Миколаївської міської ради, КНП ММР «ПБ №1» не заслуговують на увагу, оскільки прокурором в своїй позовній заяві належним чином обґрунтовано підстави для представництва інтересів держави, а саме, зазначено, що в порушення інтересів держави Миколаївською міською радою та КНП ММР «ПБ №1» не вжито заходів щодо стягнення з винних осіб шкоди. При цьому слід заначити, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), №5447/03, §33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, №42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року). Згідно п.3 ч.1 ст.131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року). Тлумачення п.3 ч.1 ст.131-1 Конституції України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п.3 ч.2 ст.129 Конституції України). У п.3 ч.1 ст.131-1 Конституції України міститься відсилання до окремого закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким є Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року за №1697-VII (з наступними змінами та доповненнями). Так, ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції, яка діяла на час звернення прокурора до суду із позовом) передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Тлумачення ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; б) у разі відсутності такого органу. Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Згідно з ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії. Таким чином, для перевірки наявності підстав для звернення прокурора з позовом в інтересах держави суду слід перевірити, а прокурору в позовній заяві необхідно обґрунтувати, чи вимагають захисту реальні державні інтереси та чи є передбачені ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави. При зверненні до суду прокурором зазначено, що орган, який уповноважений державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах Миколаївська міська рада та КНП ММР «ПБ №1», не здійснює захист інтересів держави, а необхідність звернення прокурора з позовною заявою зумовлена потребою захистити інтереси держави, оскільки внаслідок винних дій відповідачів, державі завдано збитків, яка дорівнює розміру відшкодованої ОСОБА_8 шкоді. Отже у позовній заяві прокурором визначено орган, який уповноважений державою на здійснення функцій у спірних правовідносинах та підтверджено нездійснення цим органом захисту інтересів держави, що, в свою чергу, відповідно до ст.131-1 Конституції України, ст.23 Закону України «Про прокуратуру» відноситься до «виключних випадків», які передбачають повноваження прокурора на здійснення представництва інтересів держави в суді. При цьому посилання представника відповідачів на те, що прокурор не уповноважений на представництво інтересів саме органів місцевого самоврядування, спростовується положенням ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру». За такого, колегія суддів вважає, що при вирішенні справи судом першої інстанції правильно, всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо досліджено всі докази, які підтверджували позицію позивача та входили до предмета доказування, надано їм належну оцінку та застосовано положення законодавства, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Додаткових доказів, які б спростували правильність висновків суду першої інстанції суду апеляційної інстанції також не надано. Докази ж та обставини, на які посилається представник відповідачів у апеляційні скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Інші доводи, наведенні в апеляційної скарги, на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення не впливають і не дають підстав для висновку про те, що судом не дотримано вимог матеріального та процесуального закону. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що в цілому, заявлений прокурором позов районним судом вирішено відповідно до вимог закону. Разом з тим при вирішенні питання про розподіл судових витрат у справі суд першої інстанції помилково стягнув судові витрати на користь Миколаївської місцевої прокуратури №1 та не звернув увагу на те, що такі судові витрати, прокурор просив стягнути на користь прокуратури Миколаївської області. З огляду на наведене порушення, рішення суду першої інстанції в частині вирішення питання про розподіл судових витрат слід змінити, відповідно до вимог ч.4 ст.367 ЦПК України, п.3,4 ч.1 ст.376 ЦПК України, стягнувши понесені судові витрати на користь прокуратури Миколаївської області з відповідачів по 800 грн. з кожного. Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу представника відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ОСОБА_7 задовольнити частково. Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 21 січня 2020 року, в частині вирішення питання про стягнення судових витрат, змінити, стягнувши з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь прокуратури Миколаївської області витрати по сплаті судового збору в розмірі по 800 (вісімсот) грн. з кожного. В іншій частині рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 21 січня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: Л.М. Царюк Ж.М. Яворська Повний текст судового рішення складено 02 червня 2020 року