Постанова 4812 № 490/10759/19

01.06.20 22-ц/812/924/20 Єдиний унікальний номер справи № 490/10759/19 Провадження № 22-ц/812/924/20 Провадження № 22-ц/812/926/20 Доповідач апеляційного суду Самчишина Н.В. Постанова іменем України 01 червня 2020 року м. Миколаїв Справа № 490/10759/19 Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого Самчишиної Н.В., суддів: Лисенка П.П., Серебрякової Т.В., із секретарем судового засідання - Гавор В.Б., без участі учасників справи, належно повідомлених про час та місце судового засідання, переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 березня 2020 року про відмову у відкритті провадження у справі та ухвалу того ж суду від 12 березня 2020 року про передачу справи на розгляд іншому суду, постановлених у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Центрального відділу Державної виконавчої служби м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі - Центрального відділ ДВС м. Миколаєва), Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною, стягнення матеріальної та моральної шкоди, встановив: 23 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Центрального відділу ДВС м. Миколаєва та Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною, стягнення матеріальної та моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 квітня 2013 року з Кредитної спілки «Кредитний Альянс» на користь ОСОБА_1 стягнуто грошові кошти у сумі 36 679 грн. 45 коп. Після отримання виконавчого листа, починаючи з 10 жовтня 2013 року, позивач неодноразово подавав його до Центрального відділу ДВС м. Миколаєва. Державними виконавцями не було вчинено жодних належних дій, передбачених Законом України «Про виконавче провадження» (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що призвело до неможливості в строки виконати судове рішення. 22 червня 2018 року державний виконавець Галкіна М.А. повідомленням повернула позивачу виконавчий документ без прийняття до виконання через не надання підтвердження сплати авансового внеску, яке потім ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 вересня 2018 року було скасоване разом з визнанням неправомірною бездіяльність державного виконавця. Крім того, ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 лютого 2019 року визнано неправомірною бездіяльність Центрального відділу ДВС м. Миколаєва під час прийняття заяви ОСОБА_1 від 17 грудня 2018 року про примусове виконання судового рішення на підставі виконавчого документа, а постановою Миколаївського апеляційного суду від 08 травня 2019 року визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Галкіної М.А. щодо невжиття заходів для розгляду та прийняття відповідного процесуального рішення стосовно заяви ОСОБА_1 від 08 червня 2018 року, в зв`язку з отриманням ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 вересня 2018 року та покладено на державного виконавця обов`язок прийняти процесуальне рішення за цією заявою. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 лютого 2019 року за скаргою позивача визнано неправомірною бездіяльність Центрального відділу ДВС м. Миколаєва під час прийняття заяви ОСОБА_1 від 17 грудня 2018 року про примусове виконання рішення суду на підставі виконавчого документу. Позивач вказував, що тривале невиконання судового рішення протягом більше шести років завдало йому матеріального збитку в розмірі нестягнутої за рішенням суду суми, з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних та моральних страждань. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив: - визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Центрального відділу ДВС м. Миколаєва Галкіної М.А. щодо виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від 08 травня 2019 року (провадження № 22ц/812/798/19); - визнати неправомірною бездіяльність Центрального відділу ДВС м. Миколаєва під час виконання рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 квітня 2013 року у виконавчому провадженні №58021890, справа № 490/2741/13-ц в період з 09 січня 2019 року по 17 грудня2019 року; - стягнути з Державного бюджету України грошові кошти у сумі 158 455 грн. 33 коп., з яких: матеріальний збиток у розмірі не стягнутої суми за рішенням суду - 36 679 грн 45 коп., інфляційні витрати - 36 950 грн. 88 коп., три відсотки річних у розмірі 6 195 грн., компенсація моральної шкоди у розмірі 78 630 грн. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 березня 2020 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Центрального відділу ДВС м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною та стягнення матеріальної шкоди в частині: - визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця Центрального відділу ДВС м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області Галкіної М.А. щодо виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від 08 травня 2019 року, провадження № 22ц/812/798/19; - визнання неправомірною бездіяльності Центрального відділу ДВС м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області під час виконання рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 квітня 2013 року у виконавчому провадженні № 58021890, справа № 490/2741/13-ц в період з 09 січня 2019 року по 17 грудня 2019 року. Відмовляючи у відкритті провадження у зазначеній частині позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що даний спір підлягає розгляду шляхом подачі скарги на дії (бездіяльність) державного виконавця, в порядку встановленому статтею 447 ЦПК України, або в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою того ж суду від 12 березня 2020 року матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної шкоди передано до Печерського районного суду м. Києва. Ухвала суду мотивована тим, що відповідно до частини другої статті 27 ЦПК України справа за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної шкоди підлягає розгляду судом за територіальною юрисдикцією (підсудністю) іншого суду за місцезнаходженням відповідача. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 березня 2020 року про відмову у відкритті провадження у справі та ухвалу того ж суду від 12 березня 2020 року про передачу справи на розгляд іншому судускасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи, не дав належної оцінки змісту позовних вимог та викладеним в позові обставинам в їх обґрунтування, постановив необґрунтовані й незаконні судові рішення. Відзиву на апеляційну скаргу інші учасники справи не подали. Перевіривши законність і обґрунтованість постановлених ухвал суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення скасуванню з таких підстав. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, апеляційний суд керується такими міркуваннями. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції про розгляд зазначеної в ухвалі суду частини позовних вимог у порядку адміністративного судочинства. Суд першої інстанції вважав, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. У пункті 1 частини першої статті 19 КАС України зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Частиною першою статті 287 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Зазначена норма є загальною і стосується усіх випадків оскарження рішень, дій чи бездіяльності ВДВС, крім тих, що передбачені прямо в окремому законі. Інший порядок судового оскарження, у тому числі коло учасників цього оскарження, визначено розділом VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України. Спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є Закон України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII (далі Закон № 1404-VIII). Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. У статтях 1-3 Закону України від 02 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (далі - Закон № 1403-VIII) указано, що примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом № 1404-VIII випадках - на приватних виконавців. Правовою основою діяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців зазначено Конституцію України, цей Закон, міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, інші закони, нормативно-правові акти, прийняті на їх виконання. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом. Частиною першою статті 4 Закону № 1403-VIII передбачено, що діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 5) обов`язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями. Систему органів примусового виконання рішень становлять: 1) Міністерство юстиції України; 2) органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку (частина перша статті 6 Закону № 1403-VIII). Згідно зі статтею 7 Закону № 1403-VIII державними виконавцями є керівники органів державної виконавчої служби, їхні заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці органів державної виконавчої служби. Державний виконавець є представником влади, діє від імені держави і перебуває під її захистом та уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, передбаченому законом. Пунктом 7 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII визначено, що виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У частині першій статті 19 ЦПК України передбачається, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають в цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Аналіз змісту статей 19 ЦПК України та 19 КАС України у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір. У справі, що розглядається, ОСОБА_1 як сторона виконавчого провадження (стягувач) звернувся до суду з позовом у порядку цивільного судочинства, у якому просив: визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Центрального відділу ДВС м. Миколаєва Галкіної М.А. та Центрального відділу ДВС м. Миколаєва; стягнути з Державного бюджету України 158 455 грн. 33 коп. на відшкодування майнової шкоди та 78 630 грн. на відшкодування моральної шкоди. На обґрунтування своїх вимог посилався на статті 23, 170, 1174 ЦК України. Спірні правовідносини виникли під час виконання виконавчого листа, виданого 14 червня 2013 року Центральним районним судом м. Миколаєва у справі № 490/2741/13ц, про стягнення з КС «Кредитний альянс» на користь ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 36 679 грн. 45 коп. Обґрунтовуючи підставність позову позивач зазначав, що на виконання цього виконавчого документу державним виконавцем не вчинялися належні виконавчі дії, неправомірна бездіяльність якого встановлена судовими рішеннями, які на думку позивача державним виконавцем не виконуються. У зв`язку з цим ОСОБА_1 просив визнати таку бездіяльність щодо невиконання судових рішень неправомірною та компенсувати йому майнову і моральну шкоду. У статтях 16, 1173, 1174, 1167 ЦК України закріплені способи захисту цивільних прав та інтересів та підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду. Суд першої інстанції не звернув увагу на зміст позовних вимог, викладених в позові, обставини, якими позивач обґрунтовував позовні вимоги та зазначені позивачем докази, через що дійшов передчасного висновку, вважаючи, що спір про неправомірність бездіяльності державного виконавця Центрального відділу ДВС м. Миколаєва щодо відшкодування шкоди, який виник між сторонами у справі, є публічно-правовим і таким, що підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Указане стосується також висновку суду щодо зазначеної частини позовних вимог, які суд вважав такими, що підлягають розгляду в порядку ст. 447 ЦПК України. Саме по собі те, що позивач є стороною виконавчого провадження, на думку колегії суддів, не є достатньою підставою вважати, що зазначені в оскаржуваній ухвалі суду вимоги підлягають розгляду в порядку, встановленому статтею 447 ЦПК України або у порядку адміністративного судочинства. Таким чином, доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку, що ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі в зазначеній частині позовних вимог ОСОБА_2 постановлена без додержання норм процесуального права. За приписами пункту 4 частини першої статті 379 ЦПК України у разі порушення судом норм процесуального права ухвала суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, підлягає скасуванню, а справа направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції. Вирішуючи питання територіальної юрисдикції (підсудності) спору, щодо вимог ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної шкоди, які суд вважав, що підлягають розгляду іншим судом за місцезнаходженням відповідача апеляційний суд керується такими міркуваннями. Передаючи справу на розгляд Печерського районного суду м. Києва, суд першої інстанції з власної ініціативи роз`єднавши позовні вимоги, пред`явлені ОСОБА_1 до Центрального відділу ДВС м. Миколаєва та Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної шкоди виходив з того, що оскільки місцем реєстрації відповідача Державної казначейської служби України є м. Київ, вул. Бастіонна, 6, то відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України справа підсудна іншому суду. Такий висновок суду не в повній мірі відповідає вимогам процесуального права. Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За загальним правилом територіальної юрисдикції відповідно до статті 27 ЦПК України підсудність справи за позовами до юридичних осіб визначається за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Виключення з цього правила передбачені статтями 28-30 ЦПК України. Відповідно до частини 15 статті 28 ЦПК України позови до кількох відповідачів, які знаходяться в різних місцях, пред`являються за місцем знаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Відповідно до частини першої статті 31 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду. З матеріалів справи вбачається, що у грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Центрального районного суду м. Миколаєва з позовом до Центрального відділу ДВС м. Миколаєва та Державної казначейської служби України про стягнення збитків та моральної шкоди. Місцезнаходженням відповідача Центрального відділу ДВС м. Миколаєва є м. Миколаїв, вул. Артилерійська, 18, що відноситься до Центрального району м. Миколаєва. Місцезнаходженням відповідача Державної казначейської служби України є м. Київ, вул. Бастіонна,

6. Підставою позову позивач зазначив неналежне здійснення державним виконавцем та Центральним відділом ДВС м. Миколаєва своїх обов`язків щодо виконавчих дій за виконавчим листом, виданими Центральним районним судом міста Миколаєва № 490/2741/13 ц від 14 червня 2013 року та вважав, що шкода завдана з вини відповідача Центрального відділу ДВС м. Миколаєва відшкодовується державою, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав, тому пред`явив вимоги як до Центрального відділу ДВС так і до Державної казначейської служби України. Суд першої інстанції з власної ініціативи, роз`єднавши позовні вимоги, пред`явлені ОСОБА_1 до Центрального відділу ДВС м. Миколаєва та Державної казначейської служби України про відшкодування збитків та моральної шкоди не звернув уваги на зміст позовних вимог, якими позивач обґрунтовував свої вимоги до обох відповідачів, тому дійшов передчасного висновку про територіальну юрисдикцію (підсудність) справи за вищезазначеними позовними вимогами місцезнаходженням відповідача Державної казначейської служби України. За таких обставин, оскаржувана ухвала, як така, що не відповідає процесуальним нормам, на підставі пункту 4 частини першої статті 379 ЦПК України підлягає скасуванню, а справа поверненню до Центрального районного суду Миколаївської області для продовження розгляду. Колегія суддів звертає увагу на те, що як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. Керуючись ст.ст. 367, 369, 374, 379, 381, 382 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвали Центрального районного суду від 12 березня 2020 року про відмову у відкритті провадження у справі та від 12 березня 2020 року про передачу справи на розгляд іншому суду задовольнити. Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 березня 2020 року про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Центрального відділу ДВС м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною - скасувати. Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва 12 березня 2020 року про передачу справи на розгляд іншому суду за матеріалами позовної заяви ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної шкоди - скасувати. Справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального відділу Державної виконавчої служби м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною, стягнення матеріальної та моральної шкоди направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Самчишина Судді: П.П. Лисенко Т.В. Серебрякова Повний текст постанови складено 01 червня 2020 року.