Постанова 4812 № 487/6628/18

29.05.20 22-ц/812/914/20 Єдиний унікальний номер судової справи № 487/6628/18 Номер провадження № 22-ц/812/914/20 Суддя-доповідач апеляційного суду - Крамаренко Т.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 27 травня 2020 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого - Крамаренко Т.В., суддів - Бондаренко Т.З., Темнікової В.І., із секретарем судового засідання - Горенко Ю.В., за участю: позивача - ОСОБА_1 його представника - ОСОБА_2 , відповідачки - ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 березня 2020 року, ухваленого під головуванням судді - Карташевої Т.А. в приміщенні того ж суду о 15 - 35 год. по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , за участю третіх осіб - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,- в с т а н о в и л а : У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_12 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Позивач зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу, оформленого Біржею нерухомості «Эдвайс-Консульт» від 23 червня 2001 року №1789, визнаного дійсним рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 травня 2004 року, він є власником 9/50 часток домоволодіння з прилеглими до нього господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Інша частина домоволодіння належить на праві власності: ОСОБА_4 - 11/100 часток, ОСОБА_5 - 4/25 часток, ОСОБА_6 - 57/400 часток, ОСОБА_7 - 19/400 часток, ОСОБА_8 - 23/100 часток, ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 - кв. АДРЕСА_1 . Реальний поділ домоволодіння між співвласниками не проводився. 23 березня 2006 року у належній йому частині домоволодіння була зареєстрована його дочка - ОСОБА_3 та онук ОСОБА_12 , які проживали у домоволодінні до травня 2017 року. У травні 2017 року відповідачі виїхали і до теперішнього часу не проживають за місцем реєстрації без поважних причин, що підтверджується актами про не проживання та свідками. Крім того, позивач вказує, що має скрутне матеріальне становище, вимушений самостійно сплачувати комунальні послуги за відповідачів, які домоволодіння не утримують, комунальні послуги не сплачують. Посилаючись на викладене та на ст. 405 ЦК України, оскільки відповідачі не проживають в АДРЕСА_1 більше року, позивач просив визнати їх такими, що втратили право користування домоволодінням за вказаною адресою. Ухвалою Заводського районного суду від 25 березня 2019 року на підставі п. 5 ч. 1 ст. 257 ЦПК України позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_12 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням залишено без розгляду. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 березня 2020 року у задоволені позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що позивач не довід факт відсутності відповідачки понад встановлений ст. 405 ЦК України строк у належному йому на праві власності жилому приміщенні без поважних причин. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, ухваленого з порушенням норм матеріального права, недоведеність встановлених обставин судом, просив його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги. Апеляційна скарга мотивована тим, що будь-яких належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт постійного проживання відповідачки не надано. Перешкоди у доступі до домоволодіння відповідачки з боку позивача або інших осіб не чинилися. Крім того, відповідачка ніколи не приймала участі в утриманні домоволодіння, комунальні послуги не сплачувала. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. Заслухавши суддю-доповідача, осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України). Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та )або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону оскаржуване рішення відповідає. З матеріалів справи вбачається і таке встановлено судом, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу серія АВК №002851, зареєстрованого на Біржі нерухомості «Эдвайс - Консульт» 23 червня 2001 року, який рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 травня 2004 року визнано дійсним належить 9/50 частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.5-7). ОСОБА_3 є донькою позивача, в домоволодінні за вищевказаною адресою була зареєстрована з 23 березня 2006 року за згодою власника, та проживала як член сім`ї позивача (а.с.10). Відповідно до вимог статті 47 Конституції України держава гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також ч. 1 ст. 405 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). В силу ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Таким чином особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням на підставі ч.2 ст. 405 ЦК України за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше одного року та відсутність поважних причин такого непроживання. Саме на позивача процесуальний закон (ст. ст. 12, 81 ЦПК України) покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 405 ЦК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Як на підставу задоволення своїх вимог позивач посилається на те, що у травні 2017 року відповідачка виїхала і до теперішнього часу не проживає за місцем реєстрації без поважних причин, що підтверджується Актом від 18 вересня 2018 року, підписаний свідками ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , які є сусідами, паспортні данні, яких завірені начальником ЖЕК-10 (а.с.9). У зазначеному акті, вказано, що відповідачка не проживає у спірному домоволодінню з травня 2017 року без зазначення причин її відсутності. Спростовуючи доводи позивача, ОСОБА_3 пояснювала, що понад десять років періодично виїжджає за кордон працювати, у вказаному будинку не буває відсутньою більш ніж три місяці, у квартирі знаходяться її особисті речі, побутова техніка та меблі. На утримання домоволодіння надає позивачу грошові кошти, а також особисто сплачує комунальні послуги. До того ж, між нею та батьком склалися конфлікті відносини з приводу користування спірним приміщенням. Про наявність у домоволодінні речей, що належать відповідачці також у суді апеляційної інстанції підтвердив особисто позивач, також не заперечував про конфлікт між ним та донькою стосовно спірного приміщення. Допитані судом першої інстанції свідки, які є сусідами та треті особи - співвласники домоволодіння, підтвердили факт періодичної відсутності відповідачки у спірному приміщенні та наявність конфліктної ситуації між сторонами з приводу користування приміщенням. Отже, встановлене свідчить про те, що відповідачка хоча й буває відсутньою у спірному домоволодінню у зв`язку з виїздом за кордон на роботу, проте, не втрачає зв`язок з домоволодінням, що належить позивачу, та яке вважає своїм єдиним та постійним місцем проживання. Встановивши обставини справи та дослідивши докази у справі в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність беззаперечних та належних доказів про відсутність відповідачки без поважних причин у спірному домоволодінні понад встановлений ст. 405 ЦК України строк, а відтак обґрунтовано відмовив у задоволені позову. Посилання в апеляційні скарзі на відсутність доказів на підтвердження постійного проживання відповідачки у спірному домоволодіння не заслуговують на уваги, оскільки спростовуються встановленими обставинними справи. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачка ніколи не приймала участі в утриманні домоволодіння та не сплачувала комунальні послуги є безпідставними, оскільки як пояснила в суді апеляційній інстанції ОСОБА_3 завжди надавала грошові кошти на утримання та оплату комунальних послуг, а також особисто сплачує послуги про що свідчать надані квитанції (а.с. 221 - 223). Європейський як суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. За таких обставин, доводи апеляційної скарги не спростовують обґрунтованих висновків суду, а тому апеляційна скарга на підставі ст. 375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду, яке ухваленням з додержанням норм матеріального та процесуального права - залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів п о с т а н о в и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 березня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: Т.В. Крамаренко Судді: Т.З. Бондаренко В.І. Темнікова Повний текст постанови складено 29 травня 2020 року.