Постанова КЦС ВС № 369/5993/16-ц

Постанова Іменем України 27 травня 2020 року м. Київ справа № 369/5993/16-ц провадження № 61-9751св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Кузнєцова В. О., суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - Державне підприємство «Дослідне господарство «Дмитрівка» Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України, відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Дмитрівська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державного підприємства «Дослідне господарство «Дмитрівка» Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України на постанову Апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Сліпченка О. І., Іванової І. В., Гуля В. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У липні 2016 року Державне підприємство «Дослідне господарство «Дмитрівка» Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України (далі - ДП «ДГ «Дмитрівка», Підприємство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення, посилаючись на те, що на його балансі перебуває гуртожиток АДРЕСА_1 , призначений для тимчасово проживання працівників. Оскільки ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ДП «ДГ «Дмитрівка», то у січні 2003 року між ними було укладено договір оренди, за яким на період роботи в господарстві відповідачу було надано в користування жиле приміщення № 5 для проживання сім`ї. Наказом Підприємства від 18 липня 2011 року № 52/2-К ОСОБА_1 звільнено з посади тракториста-машиніста за власним бажанням на підставі частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Однак після припинення трудових відносин відповідачі продовжують безпідставно проживати в гуртожитку та відмовляються добровільно звільнити займане жиле приміщення. Враховуючи викладене, ДП «ДГ «Дмитрівка» просило виселити сім`ю ОСОБА_1 із спірного житла без надання іншого жилого приміщення та зняти їх з реєстраційного обліку. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 вересня 2017 року у складі судді Усатова Д. Д. позов задоволено. Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з кімнати АДРЕСА_1 , що належить ДП «ДГ «Дмитрівка», без надання іншого жилого приміщення. Зобов`язано Дмитрівську сільську раду Києво-Святошинського району Київської області зняти відповідачів з реєстрації за місцем їх проживання, що знаходиться за адресою: гуртожиток АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що робітники, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню із службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. Після звільнення з роботи за власним бажанням без поважних причин ОСОБА_1 разом з членами своєї сім`ї безпідставно проживає у спірному житлі. Постановою Апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволено. Рішення Києво-Святошинський районний суд Київської області від 19 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку у зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Разом з тим позивачем не надано доказів того, що ОСОБА_1 було звільнено з роботи без поважних причин, оскільки наказ про звільнення не містить причин звільнення, а написання працівником заяви не може ототожнюватися з неповажністю причин звільнення. Крім того, без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років. Оскільки ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до ДП «ДГ «Дмитрівка» у 1998 році, а звільнений у 2011 році, тобто пропрацював у позивача більше десяти років, матеріали справи не містять доказів щодо надання йому іншого придатного для проживання жилого приміщення, яке не відноситься до категорії службового, то відсутні підстави для задоволення позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У лютому 2018 року ДП «ДГ «Дмитрівка» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року, а рішення Києво-Святошинський районний суд Київської області від 19 вересня 2017 року залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що у відповідачів відсутні правові підстави для проживання в гуртожитку, оскільки, по-перше, їм не видавався ордер на вселення, а по-друге, строк дії договору оренди спірного жилого приміщення закінчився у зв`язку зі звільненням ОСОБА_1 з роботи за власним бажанням без поважних причин. Крім того, між сторонами існували договірні відносини найму, які регулюються нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а не Житловим кодексом Української РСР (далі - ЖК Української РСР). У травні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали відзив на касаційну скаргу, в якому просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 29 березня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Києво-Святошинський районний суд Київської області. 23 квітня 2018 року справа № 369/5993/16-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги). Судами встановлено, що гуртожиток АДРЕСА_1 належить на праві власності державі Україна в особі Національної академії наук України як органу управління державним майном. Вказана будівля передана на праві оперативного управління в користування ДП «ДГ «Дмитрівка» для виконання статутних завдань. Наказом ДП «ДГ «Дмитрівка» від 26 лютого 1998 року № 28-к ОСОБА_1 прийнятий на роботу на посаду тракториста. У січні 2003 року між ДП «ДГ «Дмитрівка» та ОСОБА_1 було укладено договір оренди жилого приміщення площею 28,9 кв. м, кухні загального користування гуртожитку АДРЕСА_1 . Строк дії договору визначено на період роботи ОСОБА_1 в господарстві; при звільненні або виявленні грубих порушень правил проживання в гуртожитку орендар підлягає виселенню з усіма членами сім`ї. Згідно з довідкою ДП «ДГ «Дмитрівка» від 19 лютого 2016 року № 4312 відповідачі зареєструвалися у спірному житлі 04 березня 2003 року. Наказом від 18 липня 2011 року № 52/2-к ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України. Підстава: особиста заява працівника від 18 липня 2011 року. Сторонами не заперечувалося, що сім`я ОСОБА_1 вселилася в гуртожиток за згодою ДП «ДГ «Дмитрівка», новий договір оренди між ними не укладався. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом. До договору найму житла, крім найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом. Згідно зі статтею 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється за договором найму жилого приміщення, який укладається на підставі ордера на жиле приміщення. Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як на підставі і в порядку, передбаченому законом. Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом (частина перша статті 109 ЖК Української РСР). Відповідно до статті 124 ЖК Української РСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. Згідно з частинами першою-третьою статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення. Відповідно до статті 125 ЖК Української РСР в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: - інвалідів війни та інших інвалідів з числа військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Великої Вітчизняної війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; інвалідів з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків; - осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; - осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення; - осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; - пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; інвалідів праці I і II груп, інвалідів I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України; - одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними. За змістом пункту 41 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 03 червня 1986 року № 208, яка втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 2015 року № 582 (далі - Примірне положення), з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення не могли бути виселені особи, які перелічені у статті 125 ЖК Української РСР, зокрема ті, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років, незалежно від наявності чи відсутності поважних причин звільнення з роботи. Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 18 жовтня 2004 року у справі «Прокопович проти Росії»). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (пункт 50 рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»). Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що оскільки ОСОБА_1 пропрацював на Підприємстві, яке надало йому спірне житло, більше десяти років, то його сім`я не може бути виселена з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення. Матеріали справи не містять доказів щодо наявності у відповідачів іншого житла, яке було б придатне для проживання. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінкузгідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про те, що між сторонами існували договірні відносини найму, які регулюються нормами ЦК України, є неспроможними, оскільки до договору найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, підлягають застосуванню положення ЖК Української РСР. Аргументи касаційної скарги про те, що за відсутності ордера на вселення відповідачі займають спірне житло самоправно, не заслуговують на увагу. Якщо особа вселилася в жиле приміщення без ордера, але на підставі угоди чи дозволу, то вона не може вважатися такою, що самоправно зайняла жиле приміщення. Судами встановлено, що ОСОБА_1 разом з дітьми вселився в гуртожиток за згодою адміністрації Підприємства, після укладення в січні 2003 року договору найму вони зареєстрували своє місце проживання у спірному приміщенні, а отже, їх вселення не є самоправним. Посилання заявника на те, що у відповідачів відсутні правові підстави для проживання в гуртожитку, оскільки строк дії договору оренди спірного жилого приміщення закінчився у зв`язку зі звільненням ОСОБА_1 з роботи за власним бажанням без поважних причин, є неспроможними, оскільки з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення не можуть бути виселені особи, які перелічені у статті 125 ЖК Української РСР та в пункті 41 Примірного положення. Право наймодавця на виселення з жилого приміщення визначається моментом втрати ним трудового зв`язку. Якщо в цей момент наймач не може бути виселений без надання іншого жилого приміщення, він не підлягає виселенню і в подальшому. Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону, ґрунтується на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для його скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Державного підприємства «Дослідне господарство «Дмитрівка» Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України залишити без задоволення. Постанову Апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов