Постанова 4855 № 640/21500/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/21500/19 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Каракашьян С.К. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 травня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Костюк Л.О.; суддів: Бужак Н.П., Губської Л.В.; за участю секретаря: Несін К.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 - Ангеліна Івана Ігоровича на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2020 року (розглянута в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін, м. Київ, дата складання повного тексту рішення - відсутня) у справі за адміністративним позовом Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И Л А: У листопаді 2019 року, Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), за участі третьої особи: Управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.09.2019 №313-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 ; - зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення, в порядку та на підставах, визначених законодавством. Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідачами під час прийняття оскаржуваних рішень не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У позовній заяві, зокрема, зазначено, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через політичні та релігійні причини та систематичне порушення прав людини і був змушений покинути країну походження - Російську Федерацію, оскільки не може користуватися захистом цієї країни. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2020 року в задоволенні позову відмовлено повністю. Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, представником позивача подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове, яким позов задоволити. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, як це передбачено ст. 311 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне. Як встановлено судом першої інстанції, що Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 11 вересня 2019 року звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби України від 13.09.2019 №313-19 відмовлено громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи таке рішення відповідача необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду. Надаючи правову оцінку матеріалам, обставинам справи, а також наданим поясненням та запереченням сторін колегія суддів звертає увагу на наступне. Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). У силу частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Відповідно до повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 02.10.2019 №91, позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту , як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктом 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні. Щодо посилання позивача на те, що звернувся за захистом в Україні заявляючи, що його та членів його родини переслідують правоохоронні органи РФ за їх політичні переконання та незгоду зі злочинною політикою керівництва ЧР, які вони неодноразово висловлювали протягом тривалого часу. Він стверджує, що залишив територію РФ та прибув до України у грудні 2008 року. Причиною виїзду позивач визначив побоювання за своє життя через вбивство військовими полку міліції правління позавідомчої охорони при МВС по ЧР у станиці Первомайській ЧР трьох його рідних брат ( ОСОБА_2, ОСОБА_15 , ОСОБА_3 ) через їх незгоду з політикою глави ЧР Кадирова Р.А. В підтвердження повідомленої інформації щодо вбивства рідних братів, заявником надано роздруковану інформацію з мережі Інтернет: стаття журналістки ОСОБА_4 «ІНФОРМАЦІЯ_7 », розміщена у електронному періодичному виданні «Нова газета» ІНФОРМАЦІЯ_8, та публікацію правозахисного центру «Меморіал» «ІНФОРМАЦІЯ_9» від ІНФОРМАЦІЯ_10 р.), яка в цілому відповідає твердженням заявника під час співбесід. Заявник повідомив, що після його затримання 13.03.2019 у м. Лозова, правоохоронними органами було надано адвоката ОСОБА_5 , якому він розповів про обставини, що спричинили його виїзд до України. Вказаний адвокат запропонував заявнику звернутися за захистом в Україні, зазначивши, що це єдиний для нього шлях уникнути екстрадиції до РФ. Позивач розповів, що 03.04.2019 адвокат ОСОБА_6 прийшов до нього у «Харківський слідчий ізолятор» з підготовленою ним заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, текст якої був набраний ним на комп`ютері, та із зазначеною вище інформацією, яку він знайшов у мережі Інтернет. Позивач ознайомився з текстом заяви-анкети та власноруч додав до неї деяку інформацію. Під час співбесіди 14.06.2019 він зазначив, що зміст заяви-анкети в цілому вірний, за виключенням деяких моментів, а щодо деяких розбіжностей у змісті доданої до заяви-анкети інформації з мережі Інтернет із його власними твердженнями, зазначив, що журналісти могли щось не зрозуміти або їм могли розповісти щось не так. Одночасно, під час зазначеної співбесіди, позивач спростував викладені у заяві-анкеті твердження, які були визначені основними в обґрунтування отримання захисту в Україні: «Прошу визнати мене, ОСОБА_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки на території Російської Федерації правоохоронні органи переслідують мене за мої політичні переконання та незгоду зі злочинною політикою діючого керівництва Чеченської Республіки, які я та члени моєї родини неодноразово висловлювали протягом тривалого часу». На питання «Чи так це і чому виявлялося?», заявник відповів, що «Де не зовсім так», і далі розповів, що незгоду з політикою керівництва ЧР виражали лише його старші брати, які воювали та загинули під час двох Чеченських війн (Перша Чеченська війна: 1994 - 1996 рр., Друга Чеченська війна: серпень 1999 - березень 2000 pp. (активна бойова фаза), березень 2000 - квітень 2009 pp. (фаза партизанської війни). Стосовно вбитих братів заявник пояснив, що ОСОБА_3 був незгоден з політикою чеченської влади, але ніколи явно це не висловлював і був зразковим військовим «Нафтополку» (полк міліції Управління позавідомчої охорони при МВС по ЧР для охорони нафтогазового комплексу ЧР). Відповідно до листа відділу міжнародного поліцейського співробітництва Головного управління національної поліції в Харківській області від 12.04.2019 №775/119-23/01-2019 і наданих прокуратурою Харківської області екстрадиційних матеріалів, заявник з 20.02.2019 перебуває на обліках Генерального секретаріату Інтерполу, як особа, яка розшукується на міжнародному рівні з метою арешту та екстрадиції до Російської Федерації за вчинення злочинів, передбачених п. «а» ч. 2 cm. 105 (вбивство, тобто умисне заподіяння смерті двом або більше осіб), ч. 1 cт. 222 (незаконне зберігання та носіння вогнепальної зброї та бойових припасів) КК РФ. Відповідно до наданих прокуратурою Харківської області екстрадиційних матеріалів, заявник, 17.08.2009 в 01 ч. 20 хв., разом з ОСОБА_7 , перебуваючи у домоволодінні АДРЕСА_1 -ну ЧР , озброєний вогнепальною зброєю калібру 9 мм, усвідомлюючи суспільну небезпеку своїх дій, передбачаючи неминучість настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді заподіяння смерті двом і більше особам та бажаючи їх настання, навмисне, використовуючи вогнепальну зброю калібру 9 мм, спричинив множинні вогнепальні поранення несумісні з життям, у різні частини тіла ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , від яких останні померли па місці події. 17.08.2009 слідчим Грозненського міжрайонного слідчого відділу слідчого управління Слідчого комітету при прокуратурі РФ по ЧР юристом 3 класу ОСОБА_13 стосовно заявника порушено кримінальну справу № 70027 за ознаками злочинів, передбачених п. «а» ч. 2 ст. 105 та ч. 1 ст. 222 КК РФ (стор. 210 о/с). 09.10.2009 стосовно позивача обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд та належну поведінку. Постановою від 09.10.2009 слідчого Грозненського міжрайонного слідчого відділу слідчого управління Слідчого комітету при прокуратурі РФ по ЧР юристом 3 класу ОСОБА_14 позивача оголошено у розшук за BBC по Грозненському району ЧР . Позивача оголошено у федеральний розшук 26.10.2009. За отриманими відомостями з Національного центрального бюро (далі - НЦБ) Інтерполу МВС по ЧР на підставі повідомлення НЦБ Інтерполу МВС РФ від 16.08.2018, заявник перетнув державний кордон України потягом № 6307 «Бєлгород-Козача Лопань» 11.12.2014. Постановою слідчого Грозненського міжрайонного слідчого відділу слідчого управління Слідчого комітету РФ по ЧР майора юстиції Махаурі А.У. від 14.09.2018 заявника притягнуто в якості обвинуваченого за вчинення злочинів, передбачених п. «а» ч. 2 ст. 105 та ч. 1 ст. 222 КК РФ. Постановою старшого оперуповноваженого відділу карного розшуку відділу МВС РФ по Грозненському району ЧР майора поліції Байсултанова Р.Б. від 11.12.2018 заявника оголошено у міжнародний розшук та направлено відповідні матеріали для організації розшуку до НЦБ Інтерполу. Постановою Грозненського районного суду ЧР від 23.01.2019 стосовно заявника обрано запобіжний захід у вигляді заключення під варту строком на два місяці з дня його фактичного затримання на території РФ або з моменту його екстрадиції на територію останньої. З 20.02.2019 позивач перебуває у міжнародному розшуку каналами Інтерполу. Перевіркою за системою «Аркан-ЦП» встановлено, що позивач останнього разу перетнув державний кордон України 11.12.2014 (стор. 45 о/с), що підтверджує данні екстрадиційних матеріалів - інформацію щодо повідомлення НЦБ Інтерпол МВС РФ від 16.08.2018 про перетин кордону зазначеної дати. Однак, позивач відмовляється від інформації про перетин ним кордону 11.12.2014, заявляючи, що це с фальсифікацією (протокол співбесіди від 17.05.2019). Позивач стверджує, що останній раз перетнув державний кордон України 29.05.2009 та не мав побоювань повернення до ЧР, так як на той час ще не був у розшуку (співбесіда від 17.05.2019). У заяві-анкеті від 11.04.2019 наявні твердження про те, що до неї додатково будуть надані докази застосування тортур у місцях позбавлення волі на території РФ та у ЧР, разом із оглядом матеріалів ЗМІ та звітів міжнародних організацій, однак, жодних доказів та матеріалів надано не було. Аналіз матеріалів справи вказує на ухилення позивачем від відповідальності за порушеною проти нього кримінальною справою, що спричинило його звернення за захистом в Україні. Позивач не повідомив і не надав жодних фактів чи документів, які б свідчили про його переслідування або загрозу переслідування в РФ за ознаками, викладеними у пункті 13 частини першої статті 1 Закону. Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання притягнення до відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством країни походження як протиправні і на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом РФ, оскільки на даний момент вирішується питання щодо його екстрадицію відповідним органам Російської Федерації. Крім того, матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно заявника за національною ознакою. Колегія суддів звертає увагу на те, що в РФ відсутній збройний конфлікт, що дає підстави вважати про відсутність загроз життю та здоров`ю позивачу внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту у випадку його повернення до Російської Федерації. Таким чином, з огляду на викладе вище, приходить до висновку, що відповідачем належним чином проаналізувало всі подані позивачем відомості про його особу та причини звернення за захистом та прийнято правомірне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захист. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Крім того, відповідачем, відповідно до вимог ст.ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, ст. 28 Конституції України, частини Другої ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», не було встановлено фактів щодо можливості застосування до заявника смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на Батьківщину. Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мір досліджено обставини справи на підставі яких суд прийшов до правильного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними, необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають. Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу представника Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 - Ангеліна Івана Ігоровича - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, проте на неї може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ст. 329 КАС України. Головуючий суддя: Л.О. Костюк Судді: Н.П. Бужак, Л.В. Губська