Постанова 4817 № 597/1435/19

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 597/1435/19Головуючий у 1-й інстанції Дудяк С.В. Провадження № 22-ц/817/358/20 Доповідач - Дикун С.І. Категорія - 351000000 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 травня 2020 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Дикун С.І. суддів - Парандюк Т. С., Хома М. В., з участю секретаря - Кантицька О.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №597/1435/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 16 січня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Заліщицького районного відділу ДВС ГТУЮ у Тернопільській області, третя особа ОСОБА_2 про визнання недійсними постанови та актів державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, - ВСТАНОВИВ: У жовтні 2019 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кметик Я.С., звернувся в суд із позовом до Заліщицького районного відділу ДВС ГТУЮ у Тернопільській області (далі відділ ДВС), третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсними постанови та актів державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. У позовній заяві просить скасувати постанову та два акти заступника начальника Заліщицького РВ ДВС Головного управління юстиції у Тернопільській області від 22.03.2018 року ВП №34758008 про передачу майна стягувачу в рахунок погашення суми боргу. Також просить судові витрати по даній справі покласти на відповідача. В обґрунтування позову представник позивача вказує, що в рамках виконавчого провадження, відкритого на підставі виконавчого листа №1905/30/2012 від 16.10.2012 року, виданого Заліщицьким районним судом Тернопільської області про стягнення з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 заборгованості в сумі 215599,18 гривні та 3233,98 гривні судових витрат, державним виконавцем 01.11.2012 року було накладено арешт на все майно ОСОБА_1 та заборонено його відчуження. 22.03.2018 року, майно боржника, зокрема: 1/3 частину будинковолодіння, що в АДРЕСА_1 ; 1/2 частину земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських приміщень, за вищевказаною адресою було, в рахунок погашення боргу було передано стягувачу ОСОБА_2 , як нереалізоване майно на електронних торгах ДП СЕТАМ. Представник позивача зазначає, що постанова та акти державного виконавця винесені з порушенням чинного законодавства, законних прав і свобод позивача, з огляду на те, що майно, яке передано ОСОБА_2 , та значиться таким, що належить боржнику ОСОБА_1 на підставі рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області, насправді таким не являється, оскільки рішення суду не є документом про право власності на майно, а лише документом на підставі якого це майно може бути зареєстроване. Державним виконавцем, як вважає представник позивача, накладено арешт та в подальному передано стягувачу майно, на яке відсутні правовстановлюючі документи. Окрім того, позивач володіє спірним майном спільно з іншими особами, а тому державний виконавець повинен був звернутися до суду з поданням про виділ частки боржника зі спільного майна, а оскільки він цього не зробив, частка майна позивача не була виділена в натурі, тобто не набула статусу самостійного об`єкта нерухомості, вказане майно не могло бути реалізовано з електронних торгів, а відтак і передане стягувачу в рахунок погашення заборгованості як нереалізоване ДП СЕТАМ майно. Рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 16 січня 2020 року в задоволенні позову представника ОСОБА_1 , до Заліщицького районного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області, третя особа ОСОБА_2 , про визнання недійсними постанов та актів державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу відмовлено повністю за безпідставністю позовних вимог. Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Кметик Я.С. подав апеляційну скаргу на рішення Заліщицького районного суду від 16 січня 2020 року, в якій посилається на те, що вказане рішення було ухвалене із порушенням норм матеріального та процесуального права, судом першої інстанції не в повній мірі було з`ясовано обставин справи, що стало наслідком прийняття незаконного та несправедливого рішення, а відтак просить вказане рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов неправильного висновку, що оскільки ОСОБА_1 був титульним власником усього нерухомого майна до поділу між подружжям, в той час як вказане майно було належним чином зареєстроване у відповідних Державних реєстрах та ОСОБА_1 , залишився після його поділу власником 1/3 будинкволодіння в АДРЕСА_1 та 1/2 частина земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських приміщень в АДРЕСА_1 , а, відтак, лише сам по собі факт відсутності реєстрації вказаного майна за ОСОБА_1 , не може бути підставою відмови у передачі вказаного майна стягувачу в рахунок суми заборгованості. Суд не звернув увагу, що при проведенні виконавчих дій державний виконавець повинен був з`ясувати чи належить майно, що підлягає реалізації в рахунок погашення заборгованості, саме боржнику. В ході слухання справи у суді першої інстанції представник Заліщицького районного відділу ДВС Чокан Б.С. ствердив, що під час проведення примусових дій щодо передачі майна ОСОБА_1 стягувачу в рахунок заборгованості він керувався лише рішенням Заліщицького районного суду від 15 липня 2013 року у справі №597/723/13-ц, яким було проведено поділ майна подружжя. Однак, суд не зауважив, що саме рішення суду не може засвідчувати право власності за ОСОБА_1 , оскільки, згідно із вимогами ст.19 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, рішення суду є лише тим документом, який надає право особі провести реєстрацію права власності на нерухомість. Окрім того, судом не з`ясовано з чого саме складається 1/3 частина будинку ОСОБА_1 , та що було предметом оцінки майна боржника експертами, які не були присутні в житловому будинку, що в АДРЕСА_1 . У відзиві на апеляційну скаргу, іменованому як заперечення на апеляційну скаргу, відділ ДВС апеляційної скарги не визнав. Вказує, на безпідставність вимог ОСОБА_1 , оскільки він був титульним власником усього нерухомого майна до його поділу між подружжям, в той час як вказане майно було належним чином зареєстроване та залишився власником 1/3 частини житлового будинку та 1/2 частини земельної ділянки. І лише той факт, що ним не проведено державної реєстрації належних йому часток нерухомого майна, після поділу між подружжям, не може бути перешкодою для вчинення виконавчих дій щодо такого майна та передачі його боржнику після виконання всіх вимог Закону України Про виконавче провадження. Окрім того, відділ ДВС не погоджується із твердженнями апеляційної скарги що на 1/3 будинку не могло бути звернуто стягнення, позаяк таке майно не виділене в натурі, оскільки такі твердження спростовуються правовим висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №686/25616/13-ц (провадження №61-371св18). Так, у контексті оскарження результатів прилюдних торгів з реалізації майна боржника, яке не було виділене в натурі, за змістом ст.361 ЦК України, співвласник має право самостійно розпоряджатись своєю часткою у праві спільної часткової власності. Відповідно до положення частини другої статті 366 ЦК України кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення суми боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов`язків співвласника-боржника. Аналіз наведених норм свідчить про те, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, на неї може бути звернуте стягнення у рахунок погашення боргу шляхом вимоги продажу цієї частки з публічних торгів, а тому результати прилюдних торгів не можуть бути визнані недійсними у зв`язку з тим, що 1/3 частки домоволодіння не виділена в натурі. Учасники справи - представник ОСОБА_1 адвокат Кметик Я.С., відділ ДВС, третя особа ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, про свідчать телефонограма суду та рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення 4600114834990, 4600114834981 у судове засідання не з`явилися, заяв про відкладення розгляду справи з метою особистої участі у судовому засіданні не подали. А тому, відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів не вбачає перешкод щодо розгляду справи за відсутності учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до положень ст.1 Закону України Про виконавче провадження - виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно із ст.3 ч.1 п.1 вищевказаного Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України. Відповідно до положень ст.56 ч.ч.1-3 ЗУ Про виконавче провадження арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. За вимогами ст.20 ч.1 ЗУ Про виконавче провадження для з`ясування та роз`яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста (кількох експертів або спеціалістів), а для проведення оцінки майна - суб`єктів оціночної діяльності - суб`єктів господарювання. Положеннями ст.61 ч.ч.1, 6, 8, 9 ЗУ Про виконавче провадження, визначено, що реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у ст.56 ч.8 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. У разі нереалізації майна на третіх електронних торгах виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду. У разі якщо стягувач виявив бажання залишити за собою нереалізоване майно, він зобов`язаний протягом 10 робочих днів з дня надходження від виконавця відповідного повідомлення внести на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби або рахунок приватного виконавця різницю між вартістю нереалізованого майна та сумою коштів, що підлягають стягненню на його користь, якщо вартість нереалізованого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. За рахунок перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати виконавчого провадження, задовольняються вимоги інших стягувачів та стягуються виконавчий збір і штрафи, а залишок коштів повертається боржникові. Майно передається стягувачу за ціною третіх електронних торгів або за фіксованою ціною. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу виконавець виносить постанову. За фактом такої передачі виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на таке майно. Судом установлено, що рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 30.07.2012 року, що набрало законної сили, у справі №1905/308/2012 стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 кошти в сумі 215599,18 гривні та 3233,98 гривні судових витрат. На виконання вказаного рішення суду 16.10.2012 року Заліщицьким районним судом видано виконавчий лист №1. Постановою заступника начальника відділу ДВС від 16.10.2012 року відкрито виконавче провадження №34758008 з виконання вищевказаного рішення суду. 05.03.2013 року виконавче провадження №34758008 приєднане постановою начальника відділу ДВС до зведеного виконавчого провадження №36897514. 02.12.2016 року постановою заступника начальника відділу ДВС описано та накладено арешт на нерухоме майно боржника ОСОБА_1 - 1/3 частину будинковолодіння, що в АДРЕСА_1 ; та 1/2 частину земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських приміщень за вищевказаною адресою. Постановою від 29.09.2017 року заступника начальника відділу ДВС призначено суб`єкта оціночної діяльності для участі у виконавчому провадженні ПП Експертоцінка. Постановою від 12.10.2017 року заступника начальника ВДВС Заліщицького РУЮ призначено суб`єкта оціночної діяльності для участі у виконавчому провадженні Вірковську О.В. Вищевказані суб`єкти господарювання надали державному виконавцю свої звіти про оцінку нерухомого майна 25.10.2017 року та 24.10.2017 року відповідно до яких ринкова вартість 1/3 частини житлового будинку на момент оцінки становила 69760 гривень, ринкова вартість 1/2 частини земельної ділянки на момент оцінки становила 27090,50 гривні. Державним виконавцем направлялася Головному територіальному управлінню юстиції у Тернопільській області заявка на реалізацію арештованого майна ОСОБА_1 та таке майно було виставлено на електронні торги ДП СЕТАМ. Вказані електронні торги 14.12.2017 року не відбулися з причини відсутності допущених учасників торгів, згідно з протоколом №303377. 04.01.2018 року електронні торги повторно не відбулися з аналогічної причини, згідно з протоколом №309262. 24.01.2018 року електронні торги не відбулися втретє з тієї ж причини, згідно з протоколом №313029. Після цього, державним виконавцем було запропоновано стягувачу ОСОБА_2 залишити за собою нереалізоване майно в рахунок погашення боргу, листом №1312/1330 від 12.03.2018 року, на що останній погодився письмовою заявою від 21.03.2018 року. 22.03.2018 року заступник начальника відділу ДВС постановою передав ОСОБА_2 в рахунок погашення боргу за виконавчим листом №597/308/2012 майно боржника ОСОБА_1 - 1/3 частину будинковолодіння, що в АДРЕСА_1 ; 1/2 частину земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських приміщень, що за вищевказаною адресою. 22.03.2018 року заступник начальника відділу ДВС виніс оспорювані акти про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із тих обставин, що оспорювані постанова та акти державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу повністю узгоджуються з положеннями ст.61 ч.ч.1, 6, 8, 9; ч.8 ст.56 ЗУ Про виконавче провадження. Колегія суддів погоджується із вищенаведеним висновком суду, як таким що відповідає вимогам закону та обставинам, встановленим по справі. Судом обґрунтовано не прийнято до уваги твердження представника позивача про те, що постанова та акти державного виконавця винесені з порушенням чинного законодавства, порушують законні права і свободи позивача, тому підлягають скасуванню з огляду на те, що майно, яке передано стягувачу, та значиться таким, що належить на підставі рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області власністю позивача ОСОБА_3 , насправді таким не являється, оскільки саме рішення суду не є документом про право власності на майно, а лише документом на підставі якого це майно може бути зареєстроване. Згідно ст.181 ч.1 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ст.182 ч.1 ЦК України). Відповідно до положень ст.27 ч.1 п.9 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 15.07.2013 року у справі №597/723/13-ц скасовано постанову відділу ДВС про арешт майна ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження. Додатковим рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 21.03.2014 року по справі №597/723/13-ц за ОСОБА_1 залишено право власності на 1/3 частину житлового будинку з господарськими будівлями та надвірними спорудами, що в АДРЕСА_1 , 1/2 частину земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, що в АДРЕСА_1 , 1/2 частину земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських приміщень, що в АДРЕСА_1 , 1/2 частину нежитлового приміщення (телятника), що в АДРЕСА_2 . Рішеннями суду встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 за час перебування у зареєстрованому шлюбі придбано 14.11.2009 року житловий будинок з господарськими будівлями та надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , 28.10.2009 року придбано земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, площею 0,0575 га, що знаходиться в АДРЕСА_1 , 28.10.2010 року придбано земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та господарських приміщень, площею 0,01493 га, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Титульним власником вищевказаного нерухомого майна значився позивач ОСОБА_1 , проте, відповідно до ст.60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Згідно із ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними. Відповідно до ст.70 ч.3 СК України за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти. Вказані рішення суду набрали законної сили. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що, оскільки позивач ОСОБА_1 був титульним власником усього нерухомого майна до його поділу між подружжям, в той час як вказане майно було належним чином зареєстроване у відповідних Державних реєстрах, та залишився після його поділу власником 1/3 частини житлового будинку та 1/2 частини земельної ділянки, відсутність державної реєстрації належних йому часток нерухомого майна, після поділу між подружжям, не може бути перешкодою для передачі такого майна стягувачу в рахунок погашення боргу ОСОБА_1 в рамках виконавчого провадження про стягнення коштів з останнього на користь ОСОБА_2 , з огляду на можливість таким чином ОСОБА_1 своєю бездіяльністю унеможливлювати реальне виконання рішення суду, за яким він є боржником перед ОСОБА_2 . Доводи представника позивача про порушення відділом ДВС гарантованого положеннями статті 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права позивача на мирне володіння майном суд підставно не прийняв до уваги, оскільки нормою статтею 346 ч.1 п.8 ЦК України передбачено припинення права власності у випадку звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника, що знайшло своє відображення у рішеннях Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ від 10.07.2007 року у справі Kanala v. Slovakia (Канала проти Словаччини), заява № 57239/00). Твердження апеляційної скарги про порушення прав позивача оспорюваними постановою та актами відділу ДВС, оскільки частка майна позивача не була виділена в натурі, тобто не набула статусу самостійного об`єкта нерухомості, вказане майно не могло бути реалізовано з електронних торгів, колегія суддів не приймає до уваги, з огляду на їх спростування нормами ст.361, 366 ЦК України. Так, відповідно до ст.361 ЦК України співвласник має право самостійно розпоряджатись своєю часткою у праві спільної часткової власності. Відповідно до положення частини другої статті 366 ЦК України кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення суми боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов`язків співвласника-боржника. Аналіз наведених норм свідчить про те, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, на неї може бути звернуте стягнення у рахунок погашення боргу шляхом вимоги продажу цієї частки з публічних торгів. До такого правового висновку дійшла колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду у справі №686/25616/13-ц (провадження №61-371св18). А тому доводи апеляційної скарги про порушення прав боржника щодо проведення виконавчих відносно його майна - 1/3 частки домоволодіння, яка не виділена в натурі, не заслуговують на увагу апеляційного суду. Інші наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням їм правильної правової оцінки в контексті норм національного права та практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України»). При цьому апеляційний суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення ЄСПЛ у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення ЄСПЛ у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене судом з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, у апеляційного суду відсутні. Відповідно до вимог ст.141 ЦПК України судові витрати за розгляд справи в апеляційному суді слід покласти на ОСОБА_1 в межах сум, ним понесених. Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 16 січня 2020 року залишити без змін. Судові витрати за розгляд справи в апеляційному суді покласти на ОСОБА_1 в межах сум, ним понесених. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 19 травня 2020 року. Головуючий Дикун С.І. Судді: Парандюк Т.С. Хома М.В.