Постанова 4819 № 766/17907/19

ХЕРСОНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2020 року м. Херсон справа № 766/17907/19 провадження № 22-ц/819/720/20 Херсонський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (суддя-доповідач)Пузанової Л.В., суддів:Склярської І.В., Чорної Т.Г., секретарГеленко А.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Херсоні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Херсонського міського суду Херсонської області у складі судді Прохоренко В.В. від 17 січня 2020 року в справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості, встановив: У вересні 2019 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що 01 листопада 2010 року сторони уклали договір про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачем заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг. За умовами вказаного договору відповідач отримав кредит у розмірі 3859,73 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 27.60 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Своїм підписом у заяві ОСОБА_1 підтвердив, що підписана заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг та тарифами банку, які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає між ним та банком договір про надання банківських послуг. Посилаючись на те, що банк свої зобов`язання за договором виконав, надавши відповідачу можливість розпоряджатися кредитними коштами в межах встановленого угодою ліміту, а останній своєчасно не надав банку грошові кошти для погашення заборгованості за борговими зобов`язаннями, позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором, розмір якої станом на 31 липня 2019 року становить 125 338,27 грн, із яких: 4884,51 грн. - заборгованість за кредитом; 120 453,76 грн. - заборгованість за процентами за користування кредитом з 01.11.2010 по 31.03.2018 року. Рішенням суду від 17 січня 2020 року позов задоволено. Судом вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд, розглянувши справу за його відсутності, без належного повідомлення про час та місце її розгляду, неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, зокрема щодо умов укладеного сторонами договору та розміру отриманих коштів, за відсутності доказів видачі платіжної картки та як наслідок - факту отримання цих коштів. Також у зв`язку із неповідомленням його про розгляд справи та неможливістю заявити в суді першої інстанції про пропуск позивачем встановленого законом строку позовної давності, просить суд цей строк застосувати на стадії апеляційного розгляду. Вважає, що самостійне списання банком грошових коштів з розрахункового рахунку боржника та банківської картки не є підставою для переривання строку позовної давності, оскільки боржник при цьому не вчиняє будь-яких активних дій, які б стали підставою для переривання, а так як ним погашення кредиту за карткою не здійснювалось з 2014 року, тому переривання строків не відбулося. Крім того вказав на те, що судом першої інстанції при розгляді справи не було враховано правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 щодо припинення права кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, а також щодо початку перебігу позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу після невиконання чи неналежного виконання відповідачем обов`язку з внесення чергового платежу і його обчислення окремо щодо кожного простроченого платежу. У письмовому відзиві на апеляційну скаргу Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» доводи скарги не визнало, висновки суду вважає правильними. Заслухавши доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах, визначених статтею 367 ЦПК України, апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ зробив висновок про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Рішення суду мотивовано тим, що відповідач належним чином не виконав зобов`язань за укладеним сторонами договором кредиту, тому повинен сплатити на користь позивача заборгованість, розмір якої станом на 31 липня 2019 року становить 125 338,27 грн. В процесі розгляду справи суд встановив, що 01 листопада 2010 року сторони уклали договір про надання банківських послуг шляхом підписання ОСОБА_1 анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в Приватбанку. Згідно із вказаною анкетою-заявою ОСОБА_1 виявив бажання оформити на своє ім`я платіжну карту «Універсальна» та погодився, що дана заява разом з пам`яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг складають між ним та банком договір про надання банківських послуг. У анкеті-заяві є підпис ОСОБА_1 як позичальника та відмітка про те, що він ознайомлений із Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також тарифами банку, які були надані йому для ознайомлення у письмовому вигляді, погоджується з ними. За розрахунком банку станом на 31.07.2019 року у ОСОБА_1 утворилася заборгованість у розмірі 125 338,27 грн, яка складається із: 4884,51 грн. - заборгованість за кредитом; 120 453,76 грн. - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом з 01.11.2010 по 31.03.2018 року. Справа розглянута судом у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (а.с. 45, 55). ОСОБА_1 заперечує факт отримання ним позовної заяви банку та ухвали суду з доданими до них документами за зареєстрованим місцем його проживання, яким з 2008 року є АДРЕСА_1 . Так, із матеріалів справи вбачається, що суд, в порядку частини 6 статті 187 ЦПК України звернувся до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання відповідача щодо надання інформації про його зареєстроване місце проживання, однак, не отримавши відповідну інформацію, розглянув справу в порядку спрощеного провадження без виклику сторін, а необхідні процесуальні документи надіслав на адресу, за якою відповідач не зареєстрований та не проживає, а тому як наслідок - зазначені документи повернуто до суду без вручення (а.с. 44,46, 50-53, 72 ). Зважаючи на наведені обставини, вважати ухвалу суду про відкриття провадження в справі врученою відповідачеві не можна. Суд на наведені положення норм матеріального та процесуального права не зважив, обізнаність відповідача щодо судового спору не перевірив, чим позбавив останнього права надати свої заперечення з приводу заявлених до нього банком вимог, в тому числі - права на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення по суті спору. Внаслідок цього суд порушив принцип змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд. Будучи позбавленим можливості заявити про застосування позовної давності в суді першої інстанції, ОСОБА_1 таку заяву зробив у апеляційній скарзі. У справі №200/11343/14-ц Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 20 вересня 2015 року у справі №6-780цс15 та від 11 жовтня 2017року у справі №6-1374цс17 про те, що суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування позовної давності, і в постанові від 17 квітня 2018 року виклала свій висновок щодо застосування статті 267 ЦК України, який згідно з частиною 4 статті 263 ЦПК України має враховуватися судом при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин та відповідно до якого, якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. Оскільки ухвала про відкриття провадження у справі, якою вирішено питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, не була вручена відповідачеві в установленому законом порядку, а розгляд справи, незважаючи на предмет та підстави поданого банком позову, а також характер спірних правовідносин, відбувся без повідомлення сторін, колегія суддів вважає, що подана ним в апеляційній скарзі заява про застосування позовної давності підлягає вирішенню судом апеляційної інстанції. Досліджуючи обставини щодо дотримання позивачем строку позовної давності, колегія суддів враховує, що судом першої інстанції встановлено факт укладення сторонами 01 листопада 2010 року кредитного договору, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 3859,73 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну карту «Універсальна» зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у розмірі 27,60% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. При цьому умови кредитування викладені в заяві-анкеті позичальника про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у Приватбанку, довідці про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна» та Умовами і правилами надання банківських послуг, затвердженими наказом від 06.03.2010року № СП-2010-256. Зазначені обставини сторони визнають, спір щодо умов кредитування відсутній. Разом з тим наведені вище документи не містять положень про те, що кінцевий термін повернення кредитних коштів відповідає строку дії картки, як про це зазначено у позовній заяві банку та у висновках суду першої інстанції. Натомість, відповідно до пункту 1.1.7.12 Умов і правил надання банківських послуг договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання. Якщо протягом цього строку жодна із сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично лонгується (продовжується) на такий же строк. Згідно із наданим позивачем Витягом з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» позичальник зобов`язаний погашати кредит шляхом внесення до 25 числа, слідуючого за звітним, щомісячного платежу, у розмірі 7% від заборгованості, але не менше 50гривень та не більше залишку заборгованості. Пунктами 2.1.1.12.3 та 2.1.1.12.4 Умов і правил надання банківських послуг передбачено, що погашення кредиту - поповнення карткового рахунку держателя, здійснюється шляхом внесення коштів в готівковому або безготівковому порядку і зарахування їх банком на картрахунок держателя, а також шляхом договірного списання коштів з інших рахунків позичальника на підставі договору. Строки і порядок погашення кредиту (кредитний ліміт) по кредитних картах із встановленим мінімальним обов`язковим платежем, а також овердрафта, який виник по таких картах, наведені в пам`ятці клієнта/довідці про умови кредитування, яка є невід`ємною частиною договору, а також встановлюються даним пунктом. Платіж включає плату за користування кредитом, передбачену тарифами, і частину заборгованості по кредиту. У випадку наявності простроченого кредиту (овердрафту) строком повернення кредиту (овердрафту) в повному об`ємі є 211-й день з моменту виникнення такої заборгованості. Враховуючи, що по кредитній карті «Універсальна», яка видана банком відповідачеві, встановлений мінімальний обов`язковий платіж у розмірі 50грн щомісячно, колегія суддів вважає, що кінцевий термін повернення кредиту у спірних правовідносинах підлягає визначенню відповідно до положень наведеного вище пункту 2.1.1.12.4 Умов і правил надання банківських послуг. Відповідно до наданого банком розрахунку заборгованості, і це визнано відповідачем, останній платіж у рахунок погашення кредиту зроблений ОСОБА_1 18 серпня 2014 року в сумі 100 гривень, а 25 вересня 2014 року черговий платіж ним внесено не було. Отже, починаючи з 26 вересня 2014 року (дня, слідуючого за звітним) відповідач допустив прострочення виконання зобов`язань за кредитним договором, тому на 211-й день з моменту виникнення заборгованості настав строк повернення кредиту в повному об`ємі. Таким днем є 25 квітня 2015 року (26.09.2014р.+211 днів) і саме в цей день у позивача виникло право вимагати виконання відповідачем кредитних зобов`язань в повному об`ємі, а отже: і право звернутися до суду з вимогою про захист цього права (статті 256, 261 ЦК України). Таким чином, звернувшись до суду з позовом 10 вересня 2019 року, позивач пропустив встановлену статтею 257 ЦК України тривалістю у три роки загальну позовну давність, строк якої сплив 26 квітня 2018 року. Відповідно до вимог частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Враховуючи, що заява про захист цивільного права подана позивачем після спливу позовної давності, яка підлягає застосуванню у спірних правовідносинах за заявою відповідача, зробленою в апеляційній скарзі, і про поновлення строку позовної давності як пропущеного з поважних причин ним не заявлено, колегія суддів дійшла висновку, що у задоволенні позову банку слід відмовити за пропуском строку позовної давності, незважаючи на те, що зобов`язання щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування ними ОСОБА_1 виконав не в повному обсязі. При цьому, колегія суддів вважає, що у спірних правовідносинах не відбулось переривання строку позовної давності, оскільки із наданих позивачем розрахунку заборгованості та виписки по рахунку вбачається, що 28.04.2015 року відбулось переведення коштів між рахунками у сумі 7,59 грн і 19.01.2017 року банком здійснено службову операцію на суму 77,44 грн. Отже, наведені операції було здійснено банком, а не позивачем. Відповідач вважає, що автоматичне списання грошових коштів не свідчить про те, що він свідомо вчиняв дії щодо погашення кредиту, а тому не повинно враховуватися при визначенні строку, який настав для повного повернення кредиту. Згідно частини першої статті 264 ЦК перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. З тлумачення цієї норми слідує, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями зобов`язаного суб`єкта (боржника). При цьому не виключається й випадку коли переривання перебігу позовної давності буде відбуватися внаслідок визнання боргу, що здійснюється іншими суб`єктами, якщо на це була виражена воля боржника. Тобто коли боржник виражає свою згоду чи уповноважує на це відповідного іншого суб`єкта. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Договірне списання грошових коштів не може призводити до переривання позовної давності, адже банк самостійно здійснює списання грошових коштів, і боржник, при цьому, не вчиняє будь-яких активних дій, які б стали підставою для переривання. Наведені вище висновки щодо застосування статті 264 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №161/15679/15-ц та від 13 січня 2020 року у справі № 442/5498/16-ц, а також постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16, від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16, які підлягають врахуванню судами відповідно до положень частини 4 статті 263 ЦПК України. Отже, оскільки боржником, після 18 серпня 2014 року не вчинялось відповідних дій з виконання зобов`язання, тому договірне списання банком грошових коштів з розрахункового рахунку боржника та банківської картки не є підставою, передбаченою частиною першою статті 264 ЦК, для переривання перебігу позовної давності. На зазначені обставини та відповідні норми права суд уваги не звернув, тому ухвалене судом рішення в частині стягнення заборгованості за кредитом підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності. Разом з тим, вирішуючи спір в частині стягнення процентів за користування кредитом, колегія суддів зазначає, що згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1(«Позика. Кредит. Банківський вклад), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Починаючи з 25 квітня 2015 року, відповідач мав обов`язок незалежно від пред`явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Наведені вище висновки щодо застосування статей 1048, 1050 ЦК України викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 та підлягають врахуванню судами відповідно до положень частини 4 статті 263 ЦПК України. Враховуючи, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилося після спливу визначеного договором строку кредитування з 25 квітня 2015 року, витребувані банком за користування кредитом за період з 25 квітня 2015 року по 31 березня 2018 року проценти стягненню не підлягають з підстав необґрунтованості їх нарахування. З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ухвалене судом рішення підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у стягненні з відповідача процентів за користування кредитом за період з 25 квітня 2015 року по 31 березня 2018 року за безпідставністю позовних вимог, а в решті вимог - за наслідком спливу позовної давності На підставі викладеного, керуючись статтями 367, 374, 376 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 17 січня 2020 року скасувати і ухвалити нове судове рішення. У задоволенні позову Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає за винятком випадків, передбачених пунктом другим частини третьої статті 389 ЦПК України. Головуючий Л.В. Пузанова Судді: І.В. Склярська Т.Г. Чорна Повний текст постанови складено 18 травня 2020 року Суддя Л.В. Пузанова