Постанова 4807 № 334/6682/19

Дата документу 12.05.2020 Справа № 334/6682/19 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 22-ц/807/1741/20 Головуючий у 1-й інстанції: Козлова Н.Ю. Є.У.№ 334/6684/19 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2020 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого: Кочеткової І.В., суддів: Кримської О.М., Маловічко С.В., секретар: Волчанова І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Другої Запорізької державної нотаріальної контори про визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину за законом, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 10 березня 2020 року, В С Т А Н О В И В: У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , Другої запорізької державної нотаріальної контори про визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину за законом. В обґрунтування позову зазначала, що у 2011 році ОСОБА_2 звертався до Ленінського районного суду м. Запоріжжя із позовом до неї про визнання права власності на спадкове та новостворене майно. У зазначеному позові ОСОБА_2 , зокрема, просив суд визнати за ним право власності на 5/6 часток житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті його матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ( на 1/6 частку ), та в порядку спадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (на 2/3 частки). Рішенням суду першої інстанції від 04.11.2013, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено. Незважаючи на вказані судові рішення 22.04.2017 Друга Запорізька державна нотаріальна контора видала ОСОБА_2 свідоцтво № 1-331 про право на спадщину за законом на 1/6 частку спірного житлового будинку після смерті його матері ОСОБА_3 , а також свідоцтво № 1-327 про право на спадщину за законом на 1/3 частку цього ж будинку після смерті його батька ОСОБА_4 . Позивачка вважає, що зазначені вище свідоцтва про право на спадщину за законом належить визнати недійсними, виходячи з того, що існує рішення суду, яке набрало законної сили, яким ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову про визнання за ним право власності на спадкове майно, тому нотаріальна контора не мала права видавати йому свідоцтва на право спадщини після смерті його батьків, а звідси такі свідоцтва мають бути визнані недійсними. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 10 березня 2020 року відмовлено у задоволені позову. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 є спадкоємцем першої черги після смерті своїх батьків, прийняв спадщину. Судове рішення, яким ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні права на спадщину на 5/6 часток житлового будинку, не позбавило спадкоємця права оформити свої спадкові права у передбаченому законом порядку в нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини. В апеляційній скарзі про скасування судового рішення і ухвалення нового про задоволення позову ОСОБА_1 посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Зазначає, що державний нотаріус не мав права видавати відповідачеві свідоцтво про право на спадщина на майно, що залишилося після смерті його батьків, оскільки є судові рішення, якими останньому було відмовлено у визнанні за ним права на спадщину. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними. Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи представників сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно з пп. 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Правила книги шостої ЦК України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. Тобто відносини спадкування регулюються за правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом. Даний висновок знайшов своє відображення й у роз`ясненнях, викладених у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування». Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР 1963 року). Частиною першою статті 549 ЦК Української РСР 1963 року визначено дії, що свідчать про прийняття спадкоємцем спадщини: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. За змістом частини другої статті 553 ЦК Української РСР 1963 року спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини, вважається таким, що відмовився від спадщини. Системний аналіз положень статей 548, 549, 553 ЦК Української РСР 1963 року дає підстави для висновку, що для набуття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Статтею 560 ЦК Української РСР 1963 року встановлено порядок видачі свідоцтва про право на спадщину. Так, спадкоємці, закликані до спадкоємства, можуть одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається також державною нотаріальною конторою при переході спадкового майна до держави (статті 534, 553, 555 ЦК Української РСР1963 року). Відповідно до положень статті 561 ЦК Української РСР 1963 року свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. Аналогічні положення містяться і у статті 47 Закону Української РСР від 25 грудня 1974 року «Про державний нотаріат» (у редакції, чинній на момент відкриття спадщини). При цьому ЦК Української РСР 1963 року не обмежував строк для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом. Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 року № 4 «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» судам роз`яснено, що відповідно до глави 4 Закону України від 25 грудня 1974 року «Про державний нотаріат» свідоцтво про право на спадщину видається громадянам, організаціям, державі нотаріальними конторами за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину у встановленому чинним законодавством порядку. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визначення права на спадщину судовому розглядові не підлягають. Порядок визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину врегульовано статтею 1301 ЦК України, якою передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом. Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_3 , мати відповідача, після смерті якої залишилося спадкове майно - житловий будинок, розташований в АДРЕСА_1 . Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_3 були її чоловік ОСОБА_4 , донька ОСОБА_5 (мати позивачки) і син ОСОБА_2 . Всі спадкоємці прийняли спадщину, оскільки постійно проживали і були зареєстровані у спадковому будинку. Спірний будинок набувався подружжям ОСОБА_3 і ОСОБА_4 в період шлюбу (а.с.73-75) , у зв`язку із чим на підставі ст.22 Кодексу про шлюб та сім`ю УРСР ОСОБА_4 як подружжю, який залишився живим, 25 жовтня 1991 року Другою запорізькою державною нотаріальною конторою видано свідоцтво про право власності на Ѕ частку житлового будинку (а.с. 62). Інша Ѕ частка житлового будинку увійшла до складу спадкового майна і була успадкована трьома спадкоємцями першої черги в рівних частках: ОСОБА_4 і ОСОБА_5 отримали свідоцтво про право на спадщину за законом 25 жовтня 1991 року, про що Другою запорізькою державною нотаріальною конторою було видано свідоцтво про право на спадщину (а.с.60-61). На частку, яку успадкував відповідач ОСОБА_2 , свідоцтво про право на спадщину видано 22 квітня 2017 року (а.с.63-64). ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_4 батько відповідача. Спадкоємцями першої черги, які фактично прийняли спадщину, були його діти: син ОСОБА_2 і донька ОСОБА_5 мати позивачки. До складу спадкового майна увійшли 2/3 частки вищевказаного житлового будинку, отже частки, що належать спадкоємцям становлять по 1/3 кожному. Мати позивачки ОСОБА_5 рішенням суду від 24 листопада 2010 року визнано безвісно відсутньою (а.с. 32), а судовим рішенням 10 жовтня 2011 року її визнано померлою. За свого життя ОСОБА_5 свої спадкові права після смерті свого батька не оформила. Спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_5 є її донька позивачка ОСОБА_1 . Між сторонами у справі існував спір з приводу спірного спадкового майна, оскільки ОСОБА_2 оспорював факт прийняття своєю сестрою ОСОБА_5 спадщини після смерті батька ОСОБА_2 і вважав себе єдиним спадкоємцем, що прийняв спадщину на 5/6 часток житлового будинку після смерті своїх батьків. Проте, рішенням Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 04 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області 04 лютого 2014 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Вказаним судовим рішенням було встановлено, що крім позивача ОСОБА_2 спадщину після смерті батьків прийняла його рідна сестра ОСОБА_1 . Предметом спору у справі крім спадкового будинку були, у тому числі, самочинні будівлі і споруди. Судовим рішенням від 27 лютого 2015 року за ОСОБА_1 визнано право на спадщину на Ѕ частку спірного житлового будинку в порядку спадкування за законом після смерті її матері ОСОБА_6 . Належна відповідачеві ОСОБА_2 спадщина після смерті батька, яка складається із 1/3 частки житлового будинку була оформлена 22 квітня 2017 року, про що Друга запорізька державна нотаріальна контора видала відповідне свідоцтво про право на спадщину (а.с.63). Установивши, що ОСОБА_2 прийняв спадщину як після смерті своєї матері, так і після смерті батька і що нотаріальна контора видала йому свідоцтва про право на спадщину на належні йому частки у відповідності із вимогами спадкового права, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсними вказаних право установчих документів. Наявність судового рішення про відмову ОСОБА_2 у визнані права власності на 5/6 часток житлового будинку не є підставою для позбавлення його права на спадщину, яку він фактично прийняв після смерті своїх батьків. Порядок усунення спадкоємця від права на спадкування визначався нормами статті 528 ЦК УРСР (1963 року), згідно якої не мають права стати спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом особи, які умисно позбавив життя спадкодавця, або злісно ухилялися від виконання покладених на них в силу закону обов`язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку. Проте такі обставини у цій справі відсутні, ОСОБА_2 в порядку, передбаченому ст. 528 ЦК УРСР, від спадкування після смерті своїх батьків не усувався. Отже доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 стосовно того, що ОСОБА_2 був позбавлений права на спадщину після смерті своїх батьків не відповідають фактичним обставинам справи і вимогам закону. Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для скасування свідоцтва про право на спадщину, яке видане відповідачу. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої інстанції по суті вирішення спору та не дають підстав вважати, що судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. 02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року № 540-IX (далі Закон № 540-IX). За змістом підпункту 3 пункту 12 розділу XII «Прикінцевих положень» вказаного Закон № 540-IX під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, подання заяви про перегляд заочного рішення, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, заяви про скасування судового наказу, розгляду справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину. Керуючись ст. ст.374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 10 березня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) процесуальні строки щодо касаційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину Повний текст постанови складено 13 травня 2020 року. Головуючий: І.В. Кочеткова Судді: О.М. Кримська С.В. Маловічко