Постанова 4803 № 202/6968/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3175/20 Справа № 202/6968/18 Суддя у 1-й інстанції - Слюсар Л. П. Суддя у 2-й інстанції - Варенко О. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - Варенко О.П., суддів - Городничої В.С., Лаченкової О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у м.Дніпрі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2019 року у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, В С Т А Н О В И Л А: У листопаді 2018 року позивач - АТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 07 червня 2016 року між сторонами укладено договір № б/н, згідно умов якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 5 000,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок. Всупереч умовам договору, ОСОБА_1 належним чином покладені на нього обов`язки перед банком не виконав, порушив умови кредитного договору і станом на 09 жовтня 2018 року має прострочену заборгованість на загальну суму 30 050,81 грн, яка складається з наступного: 15 512,72 грн - тіло кредиту; 4 754,04 грн - нараховано проценти за користування кредитом; 7 876,87 грн - нараховано пені, а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500,00 грн - штраф (фіксована частина), 1 407,18 грн - штраф (процентна складова). На підставі викладеного, просив стягнути з відповідача на свою користь вказану заборгованість за кредитним договором та судові витрати. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2019 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № б/н від 07 червня 2016 року, яка станом на 09 жовтня 2018 року склала 15 512 (п`ятнадцять тисяч п`ятсот дванадцять) грн 72 коп, з яких: 15 512,72 грн - тіло кредиту. Вирішено питання судових витрат. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погодившись з рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки вироку Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 29 серпня 2019 року, яким Ашрафова А.Г.о. визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України за фактом шахрайських дій з банківською картою та стягнуто з останнього на користь ОСОБА_1 спричинену матеріальну шкоду в розмірі 10 387,55 грн. Посилався на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що він користувався кредитними коштами, періодично здійснював погашення боргу за кредитним договором, а також не встановив того факту, що він особисто не користувався кредитом, що підтверджується вироком у кримінальній справі; що він 15.12.2017 року особисто звернувся до банку з заявою про блокування картки; співпрацював зі співробітниками міліції під час досудового розслідування та надавав докази відсутності його провини. Таким чином, суд першої інстанції не в повному обсязі дослідив обставини справи та надані докази, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Позивач у порядку, передбаченому ст.360 ЦПК України, подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Згідно з ч.1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що згідно Статуту від 11.06.2018 року, виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 14.06.2018 року, найменування банку змінено на Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк». Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» є правонаступником всіх прав та зобов`язань Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк». 07 червня 2016 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та відповідачем ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №б/н, згідно з умовами якого останній отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок, шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у Приватбанку. В своїй анкеті-заяві про приєднання до Умов і правил надання банківських послуг відповідач підтвердив, що підписана ним заява разом із Пам`яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг, Тарифами складає між ним і банком договір про надання банківських послуг. Із заяви відповідача вбачається, що він ознайомився та згоден з Умовами та правилами банківських послуг, Тарифами банку. До кредитного договору банк додав Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку. Із доданого до позовної заяви розрахунку заборгованості за договором №б/н від 07 червня 2016 року вбачається, що станом на 09 жовтня 2018 року заборгованість по ньому складає 30 050,81 грн, яка складається з наступного: 15 512,72 грн - тіло кредиту; 4 754,04 грн - нараховано проценти за користування кредитом; 7 876,87 грн - нараховано пені, а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500,00 грн - штраф (фіксована частина), 1 407,18 грн - штраф (процентна складова). Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним(стаття 1055 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст.1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. За змістом ст. 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту, пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). Як вбачається, в анкеті-заяві про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку від 07 червня 2016 року процентна ставка не зазначена. У цій заяві відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру. Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку, які долучені позивачем до матеріалів справи, не містять підпису відповідача, їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 07 червня 2016 року шляхом підписання анкети-заяви. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань. Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17. Крім того, судом встановлено, що також не заперечувалось відповідачем ОСОБА_1 , що останній в кінці липня 2017 року добровільно надав свою картку та відповідну інформацію по цій картці іншій особі. Умовами договору № б/н від 07 червня 2016 року передбачено, що саме на ОСОБА_1 було покладено обов`язок негайно інформувати банк та правоохоронні органи про факти втрати картки, стікеру PayPass, ПІНу, сім-карти мобільного телефону. Однак, не зважаючи на те, що зі слів відповідача його банківська картка була викрадена в липні 2017 року, до банку із заявою про блокування цієї картки він звернувся лише 15 грудня 2017 року, про що свідчить лист-повідомлення позивача (а.с.90). Також з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 періодично здійснював погашення суми боргу за укладеним договором № б/н від 07 червня 2016 року, тобто останній користувався кредитними грошовими коштами, що свідчить про обізнаність ОСОБА_1 з умовами договору. Отже, фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті. Відповідно до ч.2 ст.530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про часткове задоволення позову та стягнення з відповідача на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за тілом кредиту в розмірі 15 512,72 грн. Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки вироку Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 29 серпня 2019 року, яким Ашрафова А.Г.о. визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України за фактом шахрайських дій з банківською картою та стягнуто з останнього на користь ОСОБА_1 спричинену матеріальну шкоду в розмірі 10 387,55 грн, не може бути прийнято судом до уваги, оскільки зазначений вирок скасовано ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 02 грудня 2019 року в частині вирішення цивільного позову та призначено в цій частині новий розгляд в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства. Посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що він користувався кредитними коштами, періодично здійснював погашення боргу за кредитним договором та не встановив того факту, що він особисто не користувався кредитом, що підтверджується вироком у кримінальній справі; що він 15.12.2017 року особисто звернувся до банку з заявою про блокування картки; співпрацював зі співробітниками міліції під час досудового розслідування та надавав докази відсутності його провини, не можуть прийняті судом до уваги з наступних підстав. Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» вставлено визначення електронного платіжного засобу (п.1.14.) електронний платіжний засіб - платіжний інструмент, який надає його держателю можливість за допомогою платіжного пристрою отримати інформацію про належні держателю кошти та ініціювати їх переказ. Пунктом 1.27 вказаного Закону зазначено, що платіжна картка - електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором. У разі виявлення користувачем факту втрати електронного платіжного засобу, останній зобов`язаний негайно повідомити банк у спосіб, передбачений договором. До моменту повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій та відповідальність несе користувач, а з часу повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій за електронним платіжним засобом користувача несе банк (п.14.16. згаданого Закону). Втратою електронного платіжного засобу є неможливість здійснення держателем контролю (володіння) за електронним платіжним засобом, неправомірне заволодіння та/або використання електронного платіжного засобу чи його реквізитів (абзац 2 п. 14.16. Закону). Згідно з вимогами ч. 6 Розділу VI Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затверджених Постановою правління НБУ № 705 від 05.12.2014 року, користувач після виявлення факту втрати електронного платіжного засобу та/або платіжних операцій, які він не виконував, зобов`язаний негайно повідомити банк або визначену ним юридичну особу в спосіб, передбачений договором. Частиною 9 зазначеного Розділу передбачено, що користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо електронний платіжний засіб було використано без фізичного пред`явлення користувачем та/або електронної ідентифікації самого електронного платіжного засобу і його користувача, крім випадків, якщо доведено, що дії чи бездіяльність користувача призвели до втрати, незаконного використання ПІНу або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 в кінці липня 2017 року добровільно надав свою кредитну картку та відповідну інформацію по цій картці іншій особі. Проте, відповідач, одночасно стверджуючи, що його банківська картка була викрадена в липні 2017 року, до банку із заявою про блокування цієї картки звернувся лише 15 грудня 2017 року, про що свідчить лист-повідомлення позивача (а.с.90). Враховуючи вищевикладені норми Закону, саме відповідач несе повну відповідальність за операції, проведені з його карткою, та у разі втрати картки, стікеру PayPass, ПІНу, сім-карти мобільного телефону, відповідач зобов`язаний негайно повідомити правоохоронні органи про зазначений факт. Таким чином, підстав для звільнення ОСОБА_1 від повернення суми отриманого тіла кредиту судом не встановлено. Інші доводи в апеляційній скарзі відповідача про те, що рішення суду першої інстанції є безпідставним та незаконним, не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів по справі і незгоди з висновками суду по їх оцінці. Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно до ч.1 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, передбачених ст.376 ЦПК України підстав для скасування судового рішення колегією суддів не встановлено, тому рішення підлягає залишенню без змін. Згідно ст.141 ЦПК України, судові витрати, понесені відповідачем у зв`язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2019 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів згідно ч.3 ст.389 ЦПК України. Головуючий О.П.Варенко Судді: В.С.Городнича О.В.Лаченкова