Постанова 4818 № 621/2352/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2020 року м. Харків Справа № 621/2352/19 Провадження №22-ц/818/2464/20 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого: Коваленко І.П., суддів: Овсяннікової А.І., Тичкової О.Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Фізична особа підприємець ОСОБА_2 , розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про зміну формулювання звільнення та стягнення середнього заробітку за несвоєчасну видачу трудової книжки за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Зміївського районного суду Харківської області від 07 лютого 2020 року в складі судді Бородавки К.П.,- ВСТАНОВИВ: У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про зміну формулювання звільнення та стягнення середнього заробітку за несвоєчасну видачу трудової книжки. В обґрунтування позову позивач посилалась на приписи статей 41, 47 КЗпП України, Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників та Порядок обчислення середньої заробітної плати і зазначала, що 15.07.2018 року між нею та відповідачем був укладений трудовий договір. 31.07.2019 року відповідач звільнив її з займаної посади за п.2 ст. 41 КЗпП України. Ані в день звільнення, ані на час подання позову до суду відповідач не ознайомив її з відповідним наказом, не видав трудову книжку. На її думку підстави для її звільнення за п.2 ч.1 ст.41 КЗпП відсутні, оскільки під час роботи з її боку були відсутні винні дії, які б дали відповідачу підстави втратити до неї довіру. Також стверджувала, що після прийняття її на роботу відповідач вніс в її трудову книжку запис про прийняття її на роботу і після цього не віддав їй трудову книжку; будь-яких доказів повернення трудової книжки після внесення відповідачем запису про прийняття на роботу відповідач не надав; з умовами зберігання її трудової книжки не ознайомлював, що підтверджується відсутністю її особистого підпису в п.20 трудового договору. В зв`язку з цим, з урахуванням уточнень, просила змінити формулювання звільнення її з роботи, а саме: замість «трудовий договір розірваний сторонами 31 липня 2019 року згідно п.2 ст.41 за недовіру КЗпП України» на таке формулювання: «трудовий договір розірваний за ініціативою працівника за ст.38 КЗпП України» та стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за несвоєчасну видачу трудової книжки за період з 31.07.2019 року по 12.11.2019 року в сумі 21757,76 грн. В судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити. Відповідач проти позову заперечував. В судове засідання відповідач не прибув, направив до суду свого представника, який просив в задоволенні позову відмовити. Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 07.02.2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій, з посиланнями на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушенням судом норм матеріального та процесуального права, просить вказане рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. В апеляційній скарзі позивач посилається на ті самі доводи, що і під час подання позову. Зазначає, що за час роботи у відповідача вона не мала жодних дисциплінарних стягнень. Крім того, вонане заперечує факт продажу товару населенню в борг, але це було з відома відповідача, останній не заперечував проти цього, на спростування чого доказів не надав. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначив, що вважає рішення законним та таким, що не підлягає скасуванню, натомість апеляційну скаргу позивачки такою, що не підлягає задоволенню. Зазначав, 05.07.2018 між позивачем, як працівником, та ним, як роботодавцем, був укладений договір про матеріальну відповідальність, за яким позивач взяла на себе відповідальність «за незабезпечення зберігання майна та інших цінностей переданих йому для продажу та зберігання товару на суму вказану в п.4.6. договору». При прийнятті на роботу позивач була попереджена про те, що надавати товар в кредит (борг) в магазині відповідача заборонено. За час роботи в магазині він неодноразово попереджав позивача про недопустимість передачі товару в кредит, так як помічав за нею одноразові випадки передачі товару в кредит односельцям. 31.07.2019 року він застав позивача, яка хотіла видати з магазину продовольчий товар в кредит громадянину із записом в свій борговий список; він забрав у позивачки боргові списки, написані її рукою, з яких вбачалось, що вона систематично видавала громадянам с. Лиман продукти в кредит. Після чого, наказом № 2 від 31.07.2019 року позивача було звільнено з роботи на підставі п.2 ч.1 ст.41 КЗпП України, у зв`язку з вчиненням нею винних дій, які дають підстави для втрати довіри до неї як працівника. З приводу невидачі трудової книжки зауважує, що трудова книжка із записом про прийняття на роботу позивача на посаду продавця ФОП ОСОБА_2 знаходиться на зберіганні у позивача. Відповідно до вимог ч.1 ст. 369 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Колегія суддів, вислухав суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступних підстав. За змістом ст.263ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам рішення районного суду відповідає. Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позовні вимоги позивачем не доведені . Колегія суддів погоджується з таким висновком суду виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до трудового договору між працівниками і фізичною особою, яка використовує найману працю, №1 від 05.07.2018 року укладеного між відповідачем та позивачем, ОСОБА_1 прийнята на посаду - продавець продовольчих товарів із заробітною платою - 3723 грн. Трудовий договір зареєстрований 05.07.2018 за №1 у Зміївський державній фіскальній службі (п.16); трудовий договір розірваний сторонами 31.07.2019 «згідно п.2 ст.41 за недовіру КЗпП України» (п.17); трудовий договір від 05.07.2018 за №1 знято з реєстрації 31.07.2019 у державній фіскальній службі (п.18) (а.с.37). Згідно з договором про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність від 05.07.2018 у продовольчому магазині за адресою: АДРЕСА_1 колектив АДРЕСА_2 , яким визначена позивач, бере на себе колективну (бригадну) матеріальну відповідальність за незабезпечення зберігання майна та інших цінностей, переданий йому для продажу та зберігання товару на суму, вказану в п.4.6. За п.4.6 вказаного договору продавцю ОСОБА_1 передається продовольчий товар, що знаходиться в магазині на суму 66 874,39 грн. (а.с.38-39, 136-137). Відповідно до наказу №2 від 31.07.2019 року про звільнення з роботи за трудовим договором 31.07.2019 року, ОСОБА_1 звільнено з посади продавця продовольчих товарів на підставі п.2 ст.41 КЗпП України у зв`язку з втратою довіри, а саме у зв`язку з систематичною видачою продовольчих товарів з магазину громадянам в борг (а.с.40). За змістом акту №1 від 31.07.2019 року , який складеного ОСОБА_2 в присутності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та позивача ОСОБА_1 в документах з товарообороту продуктового магазину виявлено запис про надання продавцем ОСОБА_1 товару громадянам с. Лиман без оплати в борг, записи зроблені рукою ОСОБА_1 на суму 1 926, 55 грн (а.с.41). Із акту №2 від 31.07.2019 року, складеного ОСОБА_2 в присутності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , вбачається, що позивач відмовилась надавати пояснення про видачу товару громадянам в борг з продовольчого магазину (а.с.42). Відповідачем на підтвердження продажу позивачем товару в борг надані копії листів, на яких від руки написані імена, прізвища осіб та суми (а.с.43-44). З копій власноруч написаних розписок від 31.07.2019 року вбачається, що особи на прізвище ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , підтверджують, що позивач продавала їм продукти в борг на певні суми (а.с.45-49). Відповідно до довідки від 16.10.2019 №1 за підписом відповідача заробітна плата позивача на посаді продавець продовольчих товарів за два місяці 2019 року становить 8 996,50 грн (а.с.52). Згідно з відповіді Головного управління ДПС у Харківській області від 05.12.2019 №7789/9/20-40-53-06-19 відповідачем було подано повідомлення про прийняття на роботу ОСОБА_1 від 05.07.2018; за період з липня 2018 року по липень 2019 року звіти про суми нарахованої заробітної плати застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску та податковий розрахунок сум доходу та утриманого податку подані своєчасно, заборгованості по сплаті податку на доходи фізичних осіб та єдиного внеску відсутні (а.с.114-116). Допитана в судовому засіданні 15.01.2020 року в якості свідка позивач показала, що 05.07.2018 року вона уклала трудовий договір з відповідачем та віддала трудову книжку, чи робився в ній запис про прийняття на роботу вона не бачила, про повернення трудової книжки не просила, оскільки не знала, що вона має зберігатись у неї. Також повідомила, що вона двічі в липні 2019 року писала заяву відповідачу про звільнення за власним бажанням, першу заяву позивача відповідач розірвав та сказав, що не відпускає її, після чого вона написала другу заяву від 17.07.2019 року, доказів вручення відповідачу такої заяви у позивача не має, проте вона як свідок підтверджує цей факт. На підтвердження подання відповідачу заяви про звільнення позивач надала суду роздруковану фотокопію заяви про звільнення за власним бажанням від 17.07.2019 на ім`я відповідача за підписом позивача, яку остання сфотографувала 26.07.2019 на столі в кабінеті відповідача. Свідок визнала, що вона, працюючи продавцем у відповідача, продавала товар в борг, але відповідач про це знав та зауважень/заперечень не робив, крім того, його дружина, яка теж продавала товар відповідача, також реалізовувала його в борг, про що вони у двох у спеціальному зошиті робили відмітки список відповідних покупців. Також свідок підтвердила, що вона в борг продавала той товар, вартість якого не проводиться через реєстратор розрахункових операції, адже через касовий апарат проводились лише спиртні напої та бакалія, такі товари позивач в борг не продавала; в подальшому вона отримувала кошти від покупців. Позивач, допитана в якості свідка, визнала факт підписання договору про матеріальну відповідальність та факт отримання продовольчого товару на суму 66 874,39 грн, та зазначила, що товар приймала за результатами переобліку, в якому вона участь приймала. Також зазначила, що сума товару, вказана в п.4.6. договору, включає весь товар в магазині, а в магазині не лише товар відповідача, а й товар ОСОБА_3 , яка також є фізичною особою- підприємцем та виконувала функції продавця магазину, як і позивач. ОСОБА_3 , враховуючи, що відповідач є її чоловіком, керуючись ст.63 Конституції України, відмовилась давати покази як свідок. Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Пунктом 2 статті 41 КЗпП України визначено, що, крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір`я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу. Трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у разі винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір`я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу (пункт 2 статті 41 КЗпП України). Розірвання трудового договору за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України можливе за таких умов: 1) безпосереднє обслуговування працівником грошових, товарних або культурних цінностей (прийом, зберігання, транспортування, розподіл тощо); 2) винна дія працівника; 3) втрата довір`я до працівника з боку власника або уповноваженого ним органу. Правовий аналіз цієї норми матеріального права дає підстави для висновку про те, що вона не передбачає настання для роботодавця негативних наслідків, чи наявності завданої роботодавцю матеріальної шкоди як обов`язкової умови для звільнення працівника; звільнення з підстави втрати довір`я може вважатися обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т. п.), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір`я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями). Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За приписами ч.3 ст.235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. В п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не в праві визнати звільнення правильним виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення. Якщо обставинам, які стали підставою звільнення, в наказі (розпорядженні) дана неправильна юридична кваліфікація, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність з чинним законодавством про працю. Із копії трудового договору від 05.07.2018 року вбачається, що трудовий договір розірваний сторонами 31.07.2019 року згідно п.2 ст.41 за недовіру КЗПП України. (а.с.37). Під цим записом є підпис працівника, тобто, підписаний позивачкою без заперечень і нею не оскаржується . Оскільки підстава звільнення ОСОБА_1 відповідає обставинам, наведеним в наказі роботодавця від 31.07.2019 №2 «Про звільнення з роботи за трудовим договором» та вказаний наказ позивачем не оскаржується, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги щодо зміни формулювання звільнення задоволенню не підлягають. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 27.11.2019 у справі №321/1179/16-ц та від 29.01.2020 у справі №524/679/19. Що стосується позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за несвоєчасну видачу трудової книжки, то колегія суддів також погоджується з висновком районного суду в цій частині з огляду на таке. Згідно зі ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу. Наведеним приписами кореспондують положення ч.5 ст.235 КЗпП України, за якими у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. За приписами ст.48 КЗпП України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника; трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п`ять днів. Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України. Питання, пов`язані з порядком ведення трудових книжок, їх зберіганням і обліком, врегульовані постановою Кабінету Міністрів України «Про трудові книжки працівників» від 27.04.1993 №301 та Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженою наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за №110 . За п.3 Постанови КМУ №301 трудові книжки зберігаються на підприємствах, в установах і організаціях, у представництвах іноземних суб`єктів господарювання, а при звільненні працівника трудова книжка видається йому під розписку в журналі обліку. Відповідно до п.4 Інструкції №58 власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення. При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Також відповідно до п.2.21-1 Інструкції №58 визначено, що трудові книжки працівників,які працюють на умовах трудового договору у фізичних осіб -суб`єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи з правом найму, та фізичних осіб, які використовують найману працю, пов`язану з наданням послуг (кухарі, няньки, водії тощо), зберігаються безпосередньо у працівників. Таким чином, з наведених нормативно-правових положень вбачається, що трудові книжки працівників юридичних осіб зберігаються на підприємствах, в установах й організаціях як документи суворої звітності, а трудові книжки найманих працівників фізичної особи підприємця після оформлення мають зберігатись безпосередньо у працівників. Отже і відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання та видачу трудових книжок покладається саме на керівника підприємства, установи й організації, а не на фізичну особу підприємця, а положення ст.47 КЗпП України про обов`язок видати працівникові трудову книжку, як і положення ст.235 КЗпП України щодо наслідків її невидачі при звільненні працівникові, підлягають застосування саме до юридичних осіб, які здійснюють зберігання трудових книжок працівників. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження факту зберігання трудової книжки саме у відповідача та наявності перешкод для отримання позивачем в день звільнення трудової книжки з вини останнього, таких доказів не надано ОСОБА_1 і до суду апеляційної інстанції. З урахуванням встановлених обставин та досліджених доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за несвоєчасну видачу трудової книжки. Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а лише зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції, переоцінки доказів та власного тлумачення характеру спірних правовідносин і встановлених судом обставин; ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, яким суд першої інстанції надав належну правову оцінку. Підстав для переоцінення вказаних доводів колегія суддів не вбачає. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права і тому, колегія суддів, вважає, що згідно до ст. 375 ЦПК України правових підстав для скасування рішення не має, а тому, доводи апеляційної скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення . Рішення Зміївського районного суду Харківської області від 07 лютого 2020 року- залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повну постанову складено 29 квітня 2020 року. Головуючий - І.П. Коваленко Судді - А.І. Овсяннікова О.Ю.Тичкова