Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 820/18060/14

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 квітня 2020 р.Справа № 820/18060/14 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Бенедик А.П., Суддів: Присяжнюк О.В. , Мельнікової Л.В. , за участю секретаря судового засідання Соколової О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду в м. Харкові адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції Горшкова О.О., судді - Волошин Д.А., Панов М.М.) від 24.02.2015 року (повний текст постанови складено 26.02.2015 року) по справі №820/18060/14 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Прокуратури Харківської області, Прокурора Харківської області, Генерального прокурора України про скасування наказу, поновлення на посаді, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернулась до суду із адміністративним позовом, в якому, з урахуванням уточнень, просить: - скасувати наказ Генерального прокурора України Яреми В. № 1477к від 23.10.2014 року про звільнення; - зобов`язати Генерального прокурора України поновити її на посаді заступника прокурора Харківської області та затвердити членом колегії області; - стягнути з прокуратури Харківської області на її користь заробітну плату за період вимушеного прогулу до дати винесення судом рішення; - зобов`язати Міністерство юстиції України виключити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", особових даних та зобов`язати розмістити інформацію про це на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України. В обґрунтування позовних вимог вказує, що в період перебування на посаді заступника прокурора Харківської області, до неї неправомірно та безпідставно застосовано положення Закону України "Про очищення влади", оскільки відповідно до наказу прокурора області № 286к від 12.03.2014 року вона на момент звільнення перебувала у відпустці по догляду за дитиною, що в свою чергу порушує п.3 ч.1 ст. 8 Закону України "Про очищення влади" та ч.3 ст.184 Кодексу законів про працю України. Також вважає, що норми Закону України "Про очищення влади" застосованого безпідставно, без проведення перевірки, порушуючи презумпцію невинуватості. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 24.02.2015 року адміністративний позов залишено без задоволення. Не погодившись із судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24.02.2015 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, посилається на прийняття оскаржуваної постанови з порушенням норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи. Вказує, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо законності та правомірності її звільнення. Зазначила, що основою метою очищення влади (люстрація), яка визначена статтею 1 Закону України «Про очищення влади», є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Проте, під час звільнення її з посади не було проведено жодної перевірки, а також відсутні жодні докази того, що саме нею було вчинено дії або допущена бездіяльність, що мали наслідком узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Вважає, що в порушення прямої норми Конституції України, її фактично притягнуто до відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавались законом як правопорушення, а також порушено норму щодо зворотної дії Закону в часі. Додатково посилається на незаконність її звільнення у період перебування у відпустці по догляду за дитиною. Ухвалами Харківського апеляційного адміністративного суду від 11.03.2015 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду у відкритому судовому засідання. Прокуратурою Харківської області, Генеральною прокуратурою України та Міністерством юстиції України надано письмові заперечення на апеляційну скаргу, в яких, посилаючись на законність та обґрунтованість судового рішення, просили залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 08.04.2015 року зупинено провадження у справі до прийняття Конституційним Судом України рішення щодо конституційного подання Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України положень частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про очищення влади". У зв`язку з ліквідацією Харківського апеляційного адміністративного суду, справу передано до Другого апеляційного адміністративного суду. Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 05.02.2019 року прийнято справу до провадження та зобов`язано сторони негайно повідомити про усунення обставин, які були підставою для зупинення провадження у справі. Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 03.04.2020 року поновлено провадження у справі та призначено її до розгляду у відкритому судовому засіданні. Сторони про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись. Міністерством юстиції України надано до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Від Офісу Генерального прокурора до суду надійшли додаткові письмові пояснення на апеляційну скаргу. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити. Представники Генерального прокурора, прокуратури Харківської області та Міністерства юстиції України у судовому засіданні суду апеляційної інстанції заперечували проти задоволення апеляційної скарги та просили відмовити в її задоволенні. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, які прибули у судове засідання, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного перегляду справи, що наказом Генерального прокурора України від 23.12.2011року № 2100к, старшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено на посаду заступника прокурора Харківської області та затверджено членом колегії прокуратури Харківської області. 21.10.2014 року Прокурор Харківської області Данильченко Ю.Б. звернувся до Генерального прокурора України Яреми А.Г. із поданням № 11-946 вих.14 про звільнення позивача з посади заступника прокурора Харківської області та увільнення від обов`язків члена колегії прокуратури області. Наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 року № 1477к позивача звільнено з посади заступника прокурора Харківської області, у зв`язку з припиненням договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України та звільнено від обов`язків члена колегії прокуратури цієї області. Враховуючи вищенаведені обставини, Міністерством юстиції України внесено відповідні дані щодо позивача до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади". Позивач, не погодившись із вищевказаними рішеннями та діями суб`єктів владних повноважень, звернулась до суду із даним позовом. Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що при звільненні позивача відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені діючим на час вчинення оскаржуваних дій законодавством, а тому позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне. Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України), Законом України «Про прокуратуру», Законом України «Про очищення влади» в редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин. Згідно статті 46-2 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року №1789-XII, який був чинний станом на час спірних правовідносин, прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Військовослужбовці військових прокуратур можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження. Відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є - передбачені Законом України «Про очищення влади». За визначенням частин першої, другої статті 1 Закону України «Про очищення влади», очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади»). При цьому, вказаний Закон встановлює, що рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку (ч. 9 ст. 1 Закону України «Про очищення влади»). Відповідно до частини 5 статті 1 Закону України «Про очищення влади», заборона, передбачена частиною 3 або 4 цієї статті, може застосовуватися до особи лише один раз. Статтею 2 Закону України «Про очищення влади» (в редакції, яка діяла на час спірних правовідносин) визначено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: 1) Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників; 2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників; 3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації; 4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника; 5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників; 6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту; 7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України; 8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг; 9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб`єкта надання адміністративних послуг; 10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування; 11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1-10 цієї частини. Згідно з пунктом 8 частин 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною 3 статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. При цьому, підпунктом 1 пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» визначено, що впродовж 10-ти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині 3 статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною 1 статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше, ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів. Матеріали справи містять Довідку про результати вивчення особової справи щодо застосування заборони, визначених Законом України «Про очищення влади» від 20.10.2014 року, відповідно якої, за результатами вивчення встановлено, що у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року позивач обіймала сукупно не менше одного року (2 роки 2 місяці) посаду, віднесену до категорії «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України» - заступник прокурора Харківської області з 23.12.2011 року по 22.02.2014 року (т. 1 а.с. 196) Вказані обставини фактично слугували підставою для звернення прокурора Харківської області із відповідним поданням про звільнення позивача та видання Генеральним прокурором України оскаржуваного наказу. Тобто, позивача звільнено з посади у силу лише самого факту зайняття відповідної посади на підставі вищезгаданих норм Закону України «Про очищення влади». Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів дійшла висновку про наступне. Згідно зі статтею 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Відповідно до положень статті 38, частин першої, другої статті 43 Конституції України, громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Згідно статті 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. У Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз.4 п.5.2 мотивувальної частини Рішення). Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 року № 1-рп/99 встановлено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абз.4 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення). Рішенням Конституційного Суду України від 30.05.2001 року за № 7-рп/2001 встановлено, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст.58, 61, п.1, 22 ч.1 ст.92 Конституції України) . Положеннями статті 8 Конституції України, статті 6 КАС України та частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Відповідно до статті 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04.08.1961 року, кожен член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них. Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції). Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці. Водночас, положеннями Закону України «Про очищення влади» фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення у зв`язку із самим фактом зайняття особою посади, передбаченої статтею 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади». Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути встановлена в кожному конкретному випадку. З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства є підстави вважати, що приписами Закону України «Про очищення влади» створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку. Заборона перебування на певних посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (частина друга статті 1 Закону України «Про очищення влади»), що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує частину другу статті 61 Конституції України. Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади. Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом України «Про очищення влади» запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв`язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом України «Про очищення влади» період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною першою статті 62 Конституції України. Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює. Приписами Закону України «Про очищення влади» встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам статті 58 Конституції України, оскільки вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років. Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в жодному разі не відповідає частині третій статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема Закону України «Про очищення влади») не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Відповідно до пункту 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19.10.2019 року у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Януковича, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію. Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана Януковича, рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак, ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями. Ключовим у позиції Європейського Суду з прав людини у рішенні по справі «Полях та інші проти України» є висновок про те, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент Янукович. Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві, у зв`язку із чим Суд у згаданому рішенні визнав порушення статті 8 Конвенції щодо заявників. Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які у певний період перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів правління Януковича, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями. У даному випадку, проведення перевірки насамперед має за мету виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини і результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який в даному випадку є обов`язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду, як це передбачено у статті 5 Закону України «Про очищення влади». Колегія суддів зауважує, що відповідачами ані під час розгляду справи у суді першої інстанції, ані під час її апеляційного перегляду не надано належних, достовірних, достатніх та допустимих доказів здійснення/прийняття позивачем, його рішеннями, діями чи бездіяльністю заходів (та/або сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини. При цьому, на час роботи позивача на посаді, в силу зайняття якої її звільнено з роботи з органів прокуратури, не існувало законів, які б визначали правопорушенням роботу на займаній посаді, а відтак, згідно статті 58 Конституції України, позивач не може бути притягнута до відповідальності лише за фактом зайняття нею посади, що не визнавалося правопорушенням на той час. Доводи відповідачів, що Закон України «Про очищення влади» не визначає необхідності проведення перевірки причетності позивача до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Януковича, не звільняє відповідача від обов`язку приймати свої рішення, керуючись принципом верховенства права, не допускаючи зі свого боку порушень прав третіх приватних осіб. Оскільки суб`єктом владних повноважень (Генеральним прокурором) не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, враховуючи, що займана позивачем посада не є політичною посадою, відповідно не доведено і правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, що у свою чергу зумовлює висновок про недоведеність правомірності прийняття оскаржуваного рішення (наказу № 1477к від 23.10.2014 року) з підстав у ньому зазначених, наявними є підстави для його скасування. Також, колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що станом на час видання оскаржуваного наказу позивач перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку згідно наказу прокурора Харківської області №286к від 12.03.2014 року. Так, згідно з частиною третьою статті 179 КЗпП України, за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства. Частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. Таким чином, зазначена норма чітко встановлює гарантію обмеження звільнення для жінок, які мають дітей віком до трьох років, та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов`язкового працевлаштування цієї особи. Крім того, у рішенні Європейського Суду з прав людини від 22.03.2012 по справі «Костянтин Маркін проти Російської Федерації» зазначено, що, по-перше, право на відпустку по догляду за дитиною належить всім громадянам без будь-яких відмінностей за ознаками статі або професії. Збройні сили, поліція та державні службовці не виключаються з числа користувачів цього фундаментального права. По - друге, право на відпустку по догляду за дитиною має мінімальний зміст. Кінцева мета гармонізації праці, особистого та сімейного життя для працюючих батьків та рівності чоловіків та жінок у відношенні можливостей ринку праці та відношення на роботі повинні враховуватися при встановленні форми, тривалості та умов відпустки по догляду за дитиною. В кінці періоду відпустки по догляду за дитиною працівники мають право повернутися на ту ж роботу або, якщо це неможливо, на еквівалентну роботу, сумісну з їхнім трудовим контрактом або відносинами. Права, придбані або такі, що мають бути придбаними працівником на дату початку відпустки по догляду за дитиною, повинні зберігатися до кінця відпустки по догляду за дитиною. На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що при звільненні позивача з посади не було дотримано вимог діючого законодавства, що мало наслідком порушення її прав, а відтак оскаржуваний наказ є протиправним та підлягає скасуванню. Відповідно ст.5-1 КЗпП України, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Згідно абз.2 п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи. Також, згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 01.08.2018 по справі №826/16311/16, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. Враховуючи встановлений судом факт незаконного звільнення позивача з посади, колегія суддів вважає, що позивач підлягає поновленню на попередньо займану посаду. При цьому, зміна структури та штатного розпису підрозділів Прокуратури Харківської області не є підставою для відмови позивачу у захисті її прав, порушених незаконним звільненням, шляхом поновлення на попередній посаді відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України. Чинний порядок зайняття посади також не є підставою для відмови задоволенні позову в цій частині, оскільки у даному випадку позивач має бути поновлена на посаді внаслідок незаконного звільнення (згідно частини першої статті 235 КЗпП України). Разом з тим, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для зобов`язання Генерального прокурора затвердити позивача членом колегії прокуратури Харківської області, оскільки їх створення та діяльність не передбачена чинним на час ухвалення рішення Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року № 1697-VII, що підтвердив під час судового розгляду справи представник Генерального прокурора та прокуратури Харківської області. Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Згідно ч. 5 п. 10.4 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду від 20.05.2013 року № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі", задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди повинні вказувати розмір виплати. Період вимушеного прогулу та розрахунок розміру виплати необхідно зазначати в мотивувальній частині судового рішення. Отже, якщо у разі поновлення працівника на роботі в судовому порядку, відповідне рішення суду підлягає негайному виконанню та вважається виконаним з моменту видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення та внесення запису до трудової книжки. Із аналізу норм чинного трудового законодавча, а саме: статей 235, 236 КЗпП України вбачається, що особа, яка була незаконно звільнена, повинна бути поновлена на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Поновленим на роботі вважається працівник, ознайомлений з наказом про поновлення на роботі та фактично допущений до виконання своїх трудових обов`язків. На думку колегії суддів, триваюча процедура судового розгляду, не може обмежувати позивача у праві на отримання середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Розмір грошового зобов`язання, що підлягає стягненню на користь позивача, визначається відповідно до приписів Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100). Відповідно до пункту 1 Порядку №100, цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках: з) вимушеного прогулу Згідно з абзацом третім пункту 2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Відповідно абзацу четвертого пункту 2 Порядку №100, якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку, згідно з яким в інших випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу. Матеріалами справи підтверджено та не заперечувалось сторонами, що оскільки позивачу з 12.03.2014 року була надана відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, заробітна плата з 12.03.2014 року по 23.10.2014 року не виплачувалась. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що в даному випадку розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинен бути визначений, виходячи із розміру посадового окладу. Згідно наданої прокуратурою Харківської області довідки, посадовий оклад на відповідній посаді, яку займала позивач, складає 2940 грн. (т. 3 а.с. 104). В зв`язку з чим, розмір середньоденної заробітної плати складає 140 грн. (2940 грн. / 21 день). Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 23.10.2014 року по 22.04.2020 року (1376 днів), що належить стягнути з на користь позивача, складає 192640 грн. 00 коп. (140 грн. х 1376 днів). Оскільки обов`язок щодо відрахування платежів, податків та зборів покладено на роботодавця, суд визначає суму без їх урахування, а також урахування фактично сплачених позивачу сум. Враховуючи, що розрахунок розміру виплати проведений судом у відповідності до положень Порядку №100 та з урахуванням наданої відповідачем довідки про середньоденну заробітну плату, наданий позивачем під час судового розгляду справи розрахунок середнього заробітку до уваги не приймається. З приводу заявлених позовних вимог про зобов`язання Міністерства юстиції України виключити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", особових даних позивача та зобов`язати розмістити інформацію про це на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, колегія суддів дійшла висновку про наступне. Згідно ч. 1 ст. 7 Закону України «Про очищення влади», відомості про осіб щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України. Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України. Відповідно до п.п. 4, 8, 9 розділу І Положення про Єдиний державний реєстр осіб щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 № 1704/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за №1280/26057 (далі - Положення №1704/5), держатель Реєстру - Міністерство юстиції України (далі - Держатель). Реєстраторами Реєстру (далі - Реєстратор) є: працівники самостійного структурного підрозділу Міністерства юстиції України, до основних завдань якого відноситься забезпечення формування та ведення Реєстру, уповноважені на внесення до Реєстру та вилучення з нього відомостей про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», а також формування та надання витягів з Реєстру у порядку, визначеному цим Положенням; працівники головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, уповноважені на формування та надання витягів з Реєстру у порядку, визначеному цим Положенням. Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням. Згідно з п. 5 розділу II Положення № 1704/5, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Реєстратора: обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом. З огляду на викладене, чинним законодавством визначено механізм вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади». Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що на даний час відсутні підстави вважати, що така інформація не буде вилучена з Реєстру, а тому вказані позовні вимоги є передчасними. Поряд з цим, зміст принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі, передбачений п. 4 ч. 3 ст. 2 КАС України, зобов`язує адміністративний суд до активної ролі у судовому засіданні, в тому числі і до уточнення змісту позовних вимог, з наступним обранням відповідного способу захисту порушеного права. В цьому контексті суд також враховує, що згідно з ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005, заява № 38722/02). Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, що не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (п.59 рішення від 06.09.2005 у справі «Гурепка проти України», заява №61406/00); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (п.158, рішення від 26.10.2000 у справі «Кудла проти Польщі», заява № 30210/96) (п.29 рішення від 16.08.2013 у справі «Гарнага проти України», заява №20390/07). З огляду на викладене, з метою ефективного, повного та належного захисту порушених прав позивача, суд вважає за необхідне захистити її порушені права шляхом зобов`язання прокуратуру Харківської області проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади". Відповідно до ч.ч.1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права ( ч. 1 ст. 317 КАС України). На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із прийняттям нової постанови про часткове задоволення позовних вимог. При цьому колегія суддів зазначає, що відповідно до п. 3 Прикінцевих положень КАС України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326, 327 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24.02.2015 року по справі №820/18060/14 скасувати. Прийняти нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Скасувати наказ Генерального прокурора України №1477к від 23.10.2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Харківської області. Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Харківської області з 23.10.2014 року. Зобов`язати прокуратуру Харківської області проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади». Стягнути з прокуратури Харківської області (вул.Б.Хмельницького, 4, м.Харків, 61050, код ЄДРПОУ 02910108) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23.10.2014 року по 22.04.2020 року в сумі 192 640 (сто дев`яносто дві тисячі шістсот сорок) грн. 00 коп. з відрахуванням обов`язкових платежів, податків та зборів, а також фактично виплачених сум. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, з урахуванням положень п. 3 Прикінцевих положень розділу VI КАС України. Головуючий суддя (підпис)А.П. Бенедик Судді(підпис) (підпис) О.В. Присяжнюк Л.В. Мельнікова Повний текст постанови складено 23.04.2020 року