Постанова 4875 № 905/1491/19

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "14" квітня 2020 р. Справа №905/1491/19 Колегія суддів у складі: головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Ільїн О.В., суддя Россолов В.В., розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу відповідача Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради, м.Маріуполь, Донецька область, (вх.№185Д/1-40) на рішення Господарського суду Донецької області від 26.11.2019 року по справі №905/1491/19, за позовом Публічного акціонерного товариства «Укртелеком», м.Київ в особі Дніпропетровської філії Публічного акціонерного товариства «Укртелеком», м.Дніпро, до Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради, м.Маріуполь, Донецька область, про стягнення заборгованості в сумі 70734,43 грн.,- ВСТАНОВИЛА: У серпні 2019 року Публічне акціонерне товариство «Укртелеком», м.Київ в особі Дніпропетровської філії Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» звернулося до Господарського суду Донецької області з позовом до Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради про стягнення заборгованості в сумі 70734,43 грн. Згідно з заявою №12С000-б/н від 11.09.2019 року позивачем на підставі ст.46 Господарського процесуального кодексу України зменшено позов та заявлено вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за надані телекомунікаційні послуги на пільгових умовах у сумі 60497,08 грн. В обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на неналежне виконання відповідачем своїх зобов`язань щодо відшкодування витрат по наданню телекомунікаційних послуг пільговим категоріям населення за період з січня 2019 року по червень 2019 року на підставі договору №51 від 14.02.2019 року. Рішенням Господарського суду Донецької області від 26.11.2019 року у справі №905/1491/19 (повний текст підписано 26.11.2019 року, суддя Левшина Г.В.) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради на користь Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» в особі Дніпровської філії Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» заборгованість в сумі 58180,41 грн., судовий збір в сумі 1847,43 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Відповідач з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Господарського суду Донецької області від 26.11.2019 року та прийняти нове судове рішення, яким у позові відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що - спеціальними законами, зокрема п. 18 ст. 6-1, п. 10 ст. 6-2 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», п. 11 ч.1 ст. 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», п.6 ч.1 ст.6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», п. 4 ч.3 ст. 13 Закону України «Про охорону дитинства», ст.17 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», не передбачено обов`язок відшкодовувати з бюджету місцевого самоврядування витрати на послуги зв`язку; - на думку відповідача, помилковим є висновок суду першої інстанції, що обов`язок на відшкодування витрат на пільги зв`язку лежить саме на Департаменті соціального захисту населення Маріупольської міської ради, оскільки бюджетний кодекс України передбачає можливість залучення обласного бюджету; - відповідач посилається на приписи ч. з ст. 48 Бюджетного кодексу України, відповідно до якої розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, за якими розпорядником бюджетних коштів взято зобов`язання без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), є недійсними. За такими операціями не виникають бюджетні зобов`язання та не утворюється бюджетна заборгованість. Звертає увагу на положення п.1 постанови Кабінету Міністрів України №256 від 04.03.2002 року «Про затвердження порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету». - відповідач посилається на положення ст. 119 Бюджетного кодексу України, відповідно до якої нецільове використання, тобто направлення коштів призначених на фінансування однієї статті видатків на іншу не допустимо. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 17.02.2020 року відкрито апеляційне провадження за скаргою відповідача, встановлено строк позивачу для подання відзиву на апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня вручення йому ухвали про відкриття провадження у справі, а також встановлено учасникам справи строк на протязі якого вони мають право подати до суду клопотання, заяви та документи в обґрунтування своїх вимог і заперечень по справі. Враховуючи, що ціна позову в даній справі є меншою від ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, судом було попереджено сторони, що апеляційна скарга буде розглядатися за правилами ч. 10 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України без повідомлення учасників справи за відсутності клопотань учасників справи про розгляд справи з їх повідомленням (викликом). Згідно з ч.13 ст.8 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. За приписами ч.10 ст.270 Господарського процесуального кодексу України, апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. З урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може розглянути такі апеляційні скарги у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи. Відповідно до ч.7 ст.252 Господарського процесуального кодексу України, клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву. Згідно з ч.2 ст.270 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п`ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи. Як вбачається з долучених до матеріалів справи повідомлень відділення зв`язку, копію ухвали суду від 03.12.2019 року отримано позивачем 27.02.2020 року та відповідачем 25.02.2020 року. Клопотань від учасників справи про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням не надійшло. За таких обставин, не вбачаючи підстав для розгляду апеляційної скарги в даній справі у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи з власної ініціативи, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги в порядку спрощеного письмового провадження, в межах встановленого чинним процесуальним законодавством строку, без проведення судового засідання. Позивач відзиву на апеляційну скаргу не надав. Згідно ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України. Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення. Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм права при винесенні оскаржуваного рішення, а також проаналізувавши докази, котрі стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в обґрунтування своїх вимог та заперечень, колегія суддів апеляційної інстанції встановила наступне. Публічне акціонерне товариство «Укртелеком» є оператором телекомунікацій, який надає телекомунікаційні послуги споживачам відповідно до вимог Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України «Про телекомунікації», Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України №295 від 11.04.2012 року, інших законодавчих актів України. Пунктами 1, 6 статті 92 Конституції України встановлено, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина; основи соціального захисту тощо. Правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію, закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, визначено Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». У відповідності до ст.19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв`язку та критерії їх надання визначаються виключно законами України. Право окремих категорій громадян на пільги з оплати телекомунікаційних послуг встановлено Законом України від 22.10.1993 року №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії соціального захисту», Законом України від 28.02.1991 року №796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», Законом України від 20.12.1991 року №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Законом України від 23.03.2000 року №1584-ІІІ «Про жертви нацистських переслідувань», Законом України від 26.04.2001 року №2402-ІІІ «Про охорону дитинства», Законом України від 24.03.1998 року №203/98-ВР «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист». Відповідно до частини 3 статті 63 Закону України «Про телекомунікації» телекомунікаційні послуги (послуги зв`язку) споживачам, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати, надаються операторами, провайдерами телекомунікацій відповідно до законодавства України. Згідно пункту 63 Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 року №295 визначено, що встановлені законами пільги з оплати послуг зв`язку надаються споживачеві відповідно до законодавства за місцем його проживання з дня пред`явлення ним документа, що підтверджує право на пільги. Звертаючись до господарського суду, позивач зазначив про те, що на виконання вимог чинного законодавства України, він, як оператор телекомунікаційних послуг в період з січня 2019 року по червень 2019 року надавав телекомунікаційні послуги на пільгових умовах відповідним категоріям громадян, що проживають на території м. Маріуполя Донецької області на загальну суму 122881,51 грн. Відповідач частково здійснив оплату наданих послуг на суму 52147,08 грн. у зв`язку з чим сума заборгованості за надані телекомунікаційні послуги становить 70734,43 грн. Приймаючи рішення у даній справі, суд першої інстанції виходив з наступних обставин. Відповідно до положень Закону України «Про телекомунікації», Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України №295 від 11.04.2012 року, надання телекомунікаційних послуг пільговій категорії громадян є обов`язком позивача. При цьому, в силу положень Конституції України та законів України, якими встановлені пільги окремим категоріям громадян, держава взяла на себе обов`язок відшкодовувати витрати підприємств, що такі пільги надають. Таким чином, надання пільг ґрунтується на принципі відшкодування витрат підприємствам, які надають послуги пільговим категоріям громадян. Відповідно до ст.5 Бюджетного кодексу України бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, їх об`єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах). Згідно зі ст.22 Бюджетного кодексу України для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Головними розпорядниками бюджетних коштів відповідно до ст.22 Бюджетного кодексу України можуть бути виключно: 1) за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, - установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Національна академія наук України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників; 2) за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки Крим, - уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників; 3) за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, - місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників. Якщо згідно із законом місцевою радою не створено виконавчий орган, функції головного розпорядника коштів відповідного місцевого бюджету виконує голова такої місцевої ради. Відповідно до ст.23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету можна здійснювати лише за наявності відповідного бюджетного призначення. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет у порядку, визначеному цим кодексом. Згідно з ч.1 статті 48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов`язань минулих років, узятих на облік органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів; щодо завдань (проектів) Національної програми інформатизації - після їх погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації. Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання за спеціальним фондом бюджету виключно в межах відповідних фактичних надходжень спеціального фонду бюджету (з дотриманням вимог частини другої статті 57 цього Кодексу). Частиною 6 ст.48 Бюджетного кодексу України передбачено, що бюджетні зобов`язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв`язку (в частині абонентної плати за користування квартирним телефоном), компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень. Згідно із ч. 8 ст.51 Бюджетного кодексу України якщо фактичний обсяг власних надходжень за спеціальним фондом кошторису бюджетної установи з урахуванням залишків бюджетних коштів на початок року менший від планових показників, врахованих у спеціальному фонді її кошторису, розпорядник бюджетних коштів зобов`язаний до закінчення бюджетного періоду внести зміни до спеціального фонду кошторису щодо зменшення власних надходжень і видатків з урахуванням очікуваного виконання спеціального фонду кошторису у відповідному бюджетному періоді. Розпорядники бюджетних коштів упорядковують бюджетні зобов`язання з урахуванням внесених змін до спеціального фонду кошторису. Якщо обсяги власних надходжень бюджетних установ перевищують відповідні витрати, затверджені законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), розпорядник бюджетних коштів передбачає спрямування таких надпланових обсягів у першу чергу на погашення заборгованості з оплати праці, нарахувань на заробітну плату, стипендій, комунальних послуг та енергоносіїв. Якщо такої заборгованості немає, розпорядник бюджетних коштів спрямовує 50 відсотків коштів на заходи, що здійснюються за рахунок відповідних надходжень, і 50 відсотків коштів - на заходи, необхідні для виконання основних функцій, але не забезпечені коштами загального фонду бюджету за відповідною бюджетною програмою. У такому разі розпорядник бюджетних коштів здійснює перерозподіл обсягів узятих бюджетних зобов`язань за загальним фондом бюджету для проведення видатків за цими зобов`язаннями із спеціального фонду бюджету. У відповідності до статті 91 Бюджетного кодексу України до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належать видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення місцевих програм соціального захисту окремих категорій населення, пільги з послуг зв`язку, інші передбачені законодавством пільги, що надаються ветеранам війни; особам, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; вдовам (вдівцям) та батькам померлих (загиблих) осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; постраждалим учасникам Революції Гідності; особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; вдовам (вдівцям) та батькам померлих (загиблих) осіб, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; ветеранам праці; жертвам нацистських переслідувань; ветеранам військової служби; ветеранам органів внутрішніх справ; ветеранам Національної поліції; ветеранам податкової міліції; ветеранам державної пожежної охорони; ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби; ветеранам служби цивільного захисту; ветеранам Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України; вдовам (вдівцям) померлих (загиблих) ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби, ветеранів служби цивільного захисту та ветеранів Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України; особам, звільненим з військової служби, які стали особами з інвалідністю під час проходження військової служби; особам з інвалідністю, дітям з інвалідністю та особам, які супроводжують осіб з інвалідністю I групи або дітей з інвалідністю (не більше одного супроводжуючого); реабілітованим громадянам, які стали особами з інвалідністю внаслідок репресій або є пенсіонерами; громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; дружинам (чоловікам) та опікунам (на час опікунства) дітей померлих громадян, смерть яких пов`язана з Чорнобильською катастрофою; багатодітним сім`ям, дитячим будинкам сімейного типу та прийомним сім`ям, в яких не менше року проживають відповідно троє або більше дітей, а також сім`ям (крім багатодітних сімей), в яких не менше року проживають троє і більше дітей, враховуючи тих, над якими встановлено опіку чи піклування Загальні засади фінансування витрат, пов`язаних з наданням пільг на підставі вищевказаних законів, визначено безпосередньо у спеціальних законах, зокрема, +6 посилань тощо. Отже, вищевикладені положення законодавства передбачають реалізацію державних гарантій певним категоріям громадян та є нормами прямої дії: безумовний обов`язок оператора телекомунікацій надавати пільги визначеним категоріям громадян кореспондує безумовний обов`язок держави в особі її органів відшкодувати такі пільги. В якості підстави позову позивач посилається на підписаний між ним та відповідачем договір №51 від 14.02.2019 року про відшкодування витрат за послуги зв`язку, предметом якого є відносини сторін щодо організації роботи по відшкодуванню витрат виконавця, з надання послуг зв`язку (абонентська плата) на підставі рішення Маріупольської міської ради від 18.12.2018 року №7/38-3437 «Про міський бюджет м.Маріуполя на 2019р.» Як встановлено, позивачем договір було підписано з протоколом узгодження розбіжностей, про що зазначено у договорі. Відповідач, не погодившись з ними, звернувся до суду з вимогами про укладення спірного договору в запропонованій ним редакції. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 31.07.2019 року №904/1454/19 відмовлено у задоволенні позовних вимог Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради до Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» про зобов`язання укласти договір від 14.02.2019 року №51 про відшкодування витрат за послуги зв`язку на умовах. Судовим рішенням встановлений наступний юридичний факт: договір від 14.02.2019 року №51 про відшкодування витрат за послуги зв`язку не вважається укладеним між сторонами не було досягнуто усіх істотних умов господарського договору. Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, рішення господарського суду Дніпропетровської області від 31.07.2019 року №904/1454/19 набрало законної сили 03.09.2019 року. Відповідно до ч.4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Враховуючи встановлені рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 31.07.2019 року №904/1454/19 обставини, що мають преюдиційне значення для даної справи №905/1491/19, договір №51 від 14.02.2019 року не може бути як належний та допустимий доказ, на підставі якого можна встановити обставини, що входять в предмет доказування по даній справі, зокрема наявність заборгованості за договором. Проте, враховуючи вищевикладене, чинне законодавство України не вимагає в імперативному порядку укладення договору про розрахунки з постачальниками послуг, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на пільги, оскільки зобов`язання сторін у таких відносинах виникають безпосередньо із законів України і не залежать від бажання сторін. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 року у справі №904/621/17). Таким чином, факт того, що договір №51 від 14.02.2019 року є неукладеним не є підставою вважати, що обов`язок здійснювати розрахунки з постачальниками послуг, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на пільги не виникає, оскільки такий обов`язок виникає в силу Закону. Щодо посилання відповідача на неправомірність застосування до спірних правовідносин приписів Порядку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №256 від 04.03.2002 року, колегія суддів зазначає наступне: Постановою Кабінету Міністрів України від 21.06.2017 року №426, яка набрала чинності з 24.06.2017 року, були внесені відповідні зміни до постанови Кабінету Міністрів України №256 від 04.03.2002 року «Про затвердження Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету», якою передбачений механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення щодо надання пільг з послуг зв`язку за рахунок субвенцій з державного бюджету. Даними змінами з п.1 Порядку №256 були виключені норми про те, що цей Порядок визначає відповідно до статті 102 Бюджетного кодексу України механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення щодо надання пільг з послуг зв`язку за рахунок субвенцій з державного бюджету. Так, згідно з п.3 постанови (в редакції до 26.04.2017 року) визначено, що головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення (далі - головні розпорядники коштів). Наказом Міністерства соціальної політики від 04.11.2016 року №1296 затверджено Методичні рекомендації з розроблення положень про структурні підрозділи з питань соціального захисту населення місцевих державних адміністрацій, в яких визначені повноваження Департаменту та відповідних структурних підрозділів соціального захисту населення щодо реалізації державної політики у сфері соціального захисту населення. Зокрема, в розділі IІІ Методичних рекомендацій, Департамент у сфері соціальної підтримки населення, забезпечення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян виконує координаційно-методичні функції та проводить моніторинг у сфері надання та виплати пільг, в тому числі, послуг зв`язку. Місцеві структурні підрозділи соціального захисту населення подають пропозиції держадміністрації та органу місцевого самоврядування під час формування проекту відповідного місцевого бюджету щодо передбачення коштів у складі видатків на фінансування місцевих програм соціального захисту та соціального забезпечення на компенсацію соціальних послуг, проводить розрахунки з організаціями-надавачами послуг за надані пільги окремим категоріям громадян та забезпечує ведення Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги. Відтак, з вищевикладеного вбачається, що до 24.06.2017 року відшкодування вартості телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян, здійснювалося головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенції з державного бюджету, а з 24.06.2017 року - за рахунок видатків з місцевого бюджету. Тобто, до вищевказаної Постанови були внесені зміни щодо джерела відшкодування наданих пільг, проте чинності остання не втратила. Згідно з рішенням Маріупольської міської ради від 18.12.2018 року №7/38-3437 «Про міський бюджет на 2019р.» до головних розпорядників місцевого бюджету відповідального виконавця бюджетної програми віднесено, в тому числі, Департамент соціального захисту населення міської ради. Відтак, колегія суддів вважає, що у ПАТ «Укртелеком» виникло цивільне право на відшкодування вартості послуг зв`язку, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а у відповідача як органу, через який діє держава у цивільних відносинах та як розпорядника коштів бюджетного фінансування вищевказаних соціальних пільг у м.Маріуполі, - кореспондуючий цивільний обов`язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги на пільгових умовах за 2019 року на підставі закону, оскільки: по-перше, держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 Цивільного кодексу України); по-друге, держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 Цивільного кодексу України). Відповідач в апеляційній скарзі стверджує, що у відповідача відсутній обов`язок відшкодувати надавачу послуг зв`язку кошти за надані пільговим категоріям населення пільги, оскільки бюджетний кодекс України передбачає можливість залучення обласного бюджету. Колегія суддів вважає наведені відповідачем доводи безпідставними з огляду на наступне. Статтею 87 Бюджетного кодексу України визначено, що видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення належать до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України. Згідно з підпунктом б пункту 4 частини першої статті 89 та статті 102 Бюджетного кодексу України, видатки на відшкодування вартості послуг наданих пільговим категоріям громадян здійснюються з місцевих бюджетів за рахунок коштів, які надходять з державного бюджету України (субвенцій з державного бюджету України) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Частиною другою статті 97 Бюджетного кодексу України визначено, порядок та умови надання субвенцій з державного бюджету місцевим визначається Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 року за №256 затверджено Порядок фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення на рахунок субвенцій з державного бюджету, якими встановлено механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення компенсаційних виплат за вказані пільги окремих категорій громадян за рахунок субвенцій з державного бюджету. На підставі вищезазначених норм законодавства та положень Постанови та Порядку №256, відшкодування витрат понесених позивачем внаслідок надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян здійснюється відповідачем за рахунок державних субвенцій. Пунктом 2 Постанови №256 чітко зазначено, що головні розпорядники коштів місцевих бюджетів ведуть персоніфікований облік отримувачів пільг за соціальною ознакою згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 29.01.2003 року №117 «Про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги» (тобто визначених відповідними соціальними законами України); здійснюють розрахунки з постачальниками послуг на підставі поданих ними щомісячних звітів щодо послуг, наданих особам, які мають право на відповідні пільги. При цьому, жодної залежності визначення головного розпорядника коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення від джерел фінансування цих програм жодним нормативним актом не визначено. Натомість, ч. 6 ст. 48 Бюджетного кодексу України передбачено, що зобов`язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати житлово-комунальних послуг та послуг зв`язку , компенсації громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень. Зазначена норма є спеціальною по відношенню до загальних положень частин 1-4 статті 48 Бюджетного кодексу України. Крім того, в будь-якому разі, згідно ч.3 ст. 142 Конституції України витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади компенсуються державою. У той же час, пунктом 1 частини 2 статті 22 Бюджетного кодексу визначено, головними розпорядниками бюджетних коштів за бюджетними призначеннями можуть бути установи, уповноважені Кабінетом міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників. У свою чергу, пунктом з Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженого Постановою №256, чітко зазначено, що головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, об`єднаних територіальних громад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення. Враховуючи вищевикладене, розпорядником коштів бюджетного фінансування вищевказаних соціальних пільг у м.Маріуполь, як вже зазначалося, є Департамент соціального захисту населення Маріупольської міської ради, тобто саме відповідач забезпечує на відповідній території (місто Маріуполь Донецької області) реалізацію державної політики, зокрема соціальної підтримки та надання соціальних послуг категоріям осіб, які згідно із законодавством України мають право на пільги. Відтак, грошові зобов`язання держави з відшкодування вартості наданих соціальних послуг виникають в силу закону та повинні виконуватись уповноваженими державою органами, яким в даному випадку є відповідач у справі. Згідно вимог ст.ст. 525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов`язання і одностороння зміна умов договору не допускаються. За приписом ст.526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За змістом ст.193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Факт надання ПАТ «Укртелеком» послуг пільговим категоріям населення м.Маріуполя з січня 2019 року по червень 2019 року на суму 122881,51 грн. не заперечується сторонами. Разом з тим, відповідачем оспорювалася сума заборгованості з урахуванням часткового відшкодування ним після відкриття провадження у справі. Суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення, дослідив надані відповідачем докази проведення часткового відшкодування, а саме: платіжні доручення №37308747 від 27.08.2019 року на суму 10237,35 грн. та №37304302 від 19.06.2019 року на суму 2316,67 грн. - призначення платежу: пільги за абонплату за червень 2019р.; №37306943 від 30.07.2019р. на суму 52147,08 грн. - призначення платежу: пільги за абонплату за січень-травень 2019р., а також відповідні виписки Державної казначейської служби України. Колегія суддів Східного апеляційного господарського суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що матеріалами справи підтверджено факт невиконання відповідачем зобов`язання з відшкодування позивачу витрат по наданню пільг за надані телекомунікаційні послуги з період з січня 2019р. червень 2019р. на суму 58180,41 грн. Таким чином, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, що позовні вимоги про стягнення 58180,41 грн. заборгованості є обґрунтованими, підлягають задоволенню, а вказана сума стягненню з відповідача на користь позивача. Щодо тверджень відповідача про наявність розбіжностей та недоліків в списках пільговиків, надані послуги яким підлягають відшкодуванню, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з пунктом 2 Постанови головні розпорядники коштів місцевих бюджетів ведуть персоніфікований облік отримувачів пільг за соціальною ознакою згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 29.01.2003 року №117 «Про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги» житлових субсидій населенню, допомоги сім`ям з дітьми, малозабезпеченим сім`ям, інвалідам з дитинства, дітям-інвалідам, тимчасової державної допомоги дітям та допомоги по догляду за інвалідами I чи II групи внаслідок психічного розладу, а також здійснюють розрахунки з постачальниками послуг на підставі поданих ними щомісячних звітів щодо послуг, наданих особам, які мають право на відповідні пільги. Згідно з пунктом 10 положення про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги, підприємства та організації, що надають послуги, щомісяця до 25 числа подають уповноваженому органу на паперових та електронних носіях розрахунки щодо вартості послуг, наданих пільговикам у минулому місяці, згідно з формою « 2-пільга». Матеріалами справи підтверджені ті обставини, що на виконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 року №256 «Про затвердження Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету» (з урахуванням змін), постанови Кабінету Міністрів України від 29.01.2003 року №117 «Про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги», з дотриманням вимог наказу Міністерства праці та соціальної політики України від 04.10.2007 року №535 «Про затвердження форми для розрахунку видатків на відшкодування витрат, пов`язаних наданням пільг « 2-пільга» та Інструкції про порядок її заповнення, позивачем направлялися на адресу відповідача розрахунки заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг абонентам-пільговикам у минулому місяці на паперовому носії за січень-червень 2019 року та електронних носіях, що підтверджується наявними в матеріалах справи супровідними листами позивача, повідомленнями про вручення поштового відправлення. За змістом п.11 Положення №117 та п.2 Постанови №256, уповноважений орган зобов`язаний щомісяця звіряти інформацію, що міститься в Реєстрі, з інформацією, яка надходить від підприємств та організацій, що надають послуги (з актами форми « 2-пільга»), і у разі виявлення розбіжностей щодо загальної кількості пільговиків або розміру пільг, що надаються конкретному пільговику, не провадить розрахунків, що стосуються виявлених розбіжності, до уточнення цієї інформації, та складає акти звіряння розрахунків за надані пільговиками послуги згідно з формою « 3-пільга». Акти звіряння складаються за формою «№3-пільга», встановленою наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 28.03.2003 року №83 «Про затвердження форми №3-пільга». Доказів у підтвердження своїх тверджень щодо неправомірності відшкодування послуг позивачу за січень-червень 2019 року відповідачем не надано. Зокрема, матеріали справи не містять звіту за відповідний період або інших відомостей з протоколами помилок, списками осіб, які втратили право на пільги, яким відключено телефони або щодо наявності інших підстав неприйняття до відшкодування послуг зв`язку. Крім того відповідач посилається на відсутність фінансування. Суд апеляційної інстанції такі посилання відповідача вважає необґрунтованими, враховуючи, що відповідно до статті 96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями. Законодавством не передбачена залежність розміру відшкодування від фактичного фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, чи випадки повного або часткового звільнення від обов`язку здійснення розрахунків з постачальниками послуг на пільгових умовах, оскільки надання пільг певним категоріям населення відбувається не внаслідок власної недбалості, чи власного бажання, а у відповідності до вимог законів України. Реалізація встановлених законодавством пільг громадянам, які мають на них право, та компенсація надавачам послуг понесених у зв`язку з цим витрат не може ставитися у залежність від бюджетного фінансування та забезпечуватись за рахунок юридичних осіб. Жодним правовим актом не встановлено виключне право органів місцевого самоврядування на надання пільг з послуг зв`язку, встановлених законами України, або відмови в їх надані на підставі недостатності бюджетних коштів. Також, Європейським судом з прав людини у рішеннях у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» від 18.10.2005 року та у справі «Бакалов проти України» від 30.11.2004 року зазначено, що відсутність бюджетного фінансування (бюджетних коштів) не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання. У свою чергу, відповідно до правової позиції, сформованої Європейським судом з прав людини в рішенні по справі «Рисовський проти України» від 20.11.2011 року щодо принципу «належного урядування», державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Таким чином, відсутність бюджетних призначень для розпорядження бюджетними коштами на компенсацію пільг не є підставою для звільнення зобов`язаної особи від обов`язку сплатити відшкодування. Отже, реалізація встановлених законодавством пільг громадянам, які мають на них право, та компенсація надавачам послуг понесених у зв`язку з цим витрат не може ставитися у залежність від власних рішень головних розпорядників щодо можливостей бюджетного фінансування та забезпечуватись за рахунок юридичних осіб. Оскільки телекомунікаційні послуги на пільгових умовах ПАТ «Укртелеком» надано не з власної ініціативи, а на виконання імперативних законодавчих вказівок, уповноважений на те орган відповідач у справі в силу закону має відшкодувати позивачу за рахунок бюджетних коштів понесені ним витрати. Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 року у справі №906/621/17. Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15,16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно ст. 129 Конституції України, до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв`язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв`язку з чим апеляційна скарга Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення Господарського суду Донецької області від 26.11.2019 року по справі №905/1491/19 має бути залишене без змін. Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись статтями 13, 74, 76-79, 126, 129, 269, п.1, ч.1 ст.275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради залишити без задоволення. Рішення Господарського суду Донецької області від 26.11.2019 року по справі №905/1491/19 залишити без змін. Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий суддя В.С. Хачатрян Суддя О.В. Ільїн Суддя В.В. Россолов