Постанова 4854 № 420/387/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 15 квітня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/387/20 Головуючий в 1 інстанції: Кравченко М.М. Судова колегія П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючого: Градовського Ю.М. суддів: Крусяна А.В., Яковлєва О.В. розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020р. по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної адміністрації про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А: У січні 2020р. ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної адміністрації, в якому просила: - визнати протиправним дії Департаменту щодо надання листом за №78-інф./01-19 від 6.11.2019р. відповіді на запит ОСОБА_1 про відмову в задоволенні запиту на інформацію; - зобов`язати Департамент надати Романовій Е.В. відповідь на запит на інформацію від 22.10.2019р. за вх. №31-інф/01-19 від 30.10.2019р. відповідно до поставлених питань в порядку ЗУ "Про доступ до публічної інформації". В обґрунтування своїх позовних вимог позивачка зазначила, що 22.10.2019р. у відповідності до ЗУ "Про доступ до публічної інформації" звернулась із запитом на інформацію до Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної адміністрації, в якому просила надати перелік земельних ділянок, що перебувають у приватній власності, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини м.Одеси. Проте, Департаментом надано лист-відповідь за №78-інф./01-19 від 6.11.2019р. про відмову у наданні такої інформації, у зв`язку із тим, що до повноважень Департаменту не належить ведення реєстру земельних ділянок, які перебувають у приватній власності, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини. Також, Департамент не володіє і не зобов`язаний відповідно до компетенції володіти запитуваною інформації. Позивачка вважає такі дій Департаменту протиправними та незаконними, а відмову безпідставною у зв`язку із чим звернулась в суд із відповідним позовом. Посилаючись на вказане просила позов задовольнити. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020р. у задоволені позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм права, просить рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі. Сторони були сповіщені про час і місце розгляду справи у встановленому законом порядку, проте, сторони подали клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження. З урахуванням належного сповіщення сторін, судова колегія вважає, що у відповідності до п.1 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційну скаргу можливо розглянути в порядку письмового провадження, оскільки в матеріалах справи достатньо доказів для вирішення справи по суті. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав. Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що Департамент культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації дійсно не є розпорядником запитаної інформації, а тому відмова Департаменту є правомірною та законною. Вирішуючи спір судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно та об`єктивно дослідив обставини по справі, надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює. Так, судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 22.10.2019р. ОСОБА_1 звернулась із запитом до Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації (надалі - Департамент) про отримання публічної інформації, в якому просила надати перелік земельних ділянок що перебувають у приватній власності, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини міста Одеси. Проте, Департамент своїм листом за №78-інф./01-19 від 6.11.2019р. відмовив в задоволенні запиту ОСОБА_1 посилаючись на те, що у відповідності до ст.1 ЗУ "Про доступ до публічної інформації" публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. До повноважень Департаменту не належить ведення реєстру земельних ділянок, що перебувають в приватній власності, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини. Таким чином, Департамент не володіє і не зобов`язаний відповідно до компетенції володіти запитуваною інформацією. Перевіряючи правомірність та законність дій Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, за якими позивачка пов`язує їх протиправність та незаконність, судова колегія виходить з наступного. За правилами ст.34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Положеннями ч.1,2 ст.7 ЗУ "Про інформацію" за №2657-XII від 2.10.1992р. передбачено, що право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб`єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Приписами ст.1 ЗУ "Про доступ до публічної інформації" за №2939-VI від 13.01.2011р. (надалі - Закон №2939-VI) визначено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом. Право на доступ до публічної інформації гарантується, з поміж іншого, обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом (п.1 ч.1 ст.3 Закону №2939-VI). Частинами 1-3 ст.9 цього Закону визначено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Відповідно до п.1 ч.1 ст.22 Закону №2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту, якщо він не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит. Відтак, не може бути задоволений запит, для відповіді на який необхідно створити нову інформацію, крім випадків, коли розпорядник інформації не має запитуваної інформації, але зобов`язаний нею володіти. Як вбачається із матеріалів справи, а саме із запита на інформацію ОСОБА_1 просила Департамент надати перелік земельних ділянок, що перебувають у приватній власності, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини міста Одеси. Позивачка наполягає, що Департамент зобов`язаний володіти запитаної інформацією, оскільки відповідно до п.6.3 Положення про Департамент встановлює режим використання територій пам`яток місцевого значення, розташованих в межах Одеської області, зокрема у місті Одеса, шляхом укладення охоронних договорів, якій встановлює режим використання пам`ятки культурної спадщини чи її частину, у тому числі території, на якій вона розташована. Однак, судова колегія вважає вказані доводи помилковими, виходячи з наступного. Відповідно до п.5 Положення про Департамент культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, затвердженого розпорядження виконуючого обов`язки голови обласної державної адміністрації 27.05.2019р. за №647/А-2019, основними завданнями Департаменту є забезпечення реалізації на території Одеської області державної політики у таких сферах: - культури та мистецтва; - охорони культурної спадщини; - міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин. Приписами пп.6.3 п.6 цього Положення встановлено, що відповідно до покладених завдань Департамент у сфері охорони культурної спадщини зокрема: - забезпечує юридичним і фізичним особам доступ до інформації, що міститься у витягах з Державного реєстру нерухомих пам`яток України, а також надання інформації щодо програм та проектів будь-яких змін у зонах охорони пам`яток та в історичних ареалах населених місць; - визначає межі територій пам`яток місцевого значення та затверджує їх зони охорони; - забезпечує встановлення режимів використання пам`яток місцевого значення, їхніх територій, зон охорони. Термін "території пам`ятки культурної спадщини" визначено у п.2 Порядку обліку об`єктів культурної спадщини, затвердженого наказом Міністерства культури України від 11.03.2013р. за №158 (у редакції наказу Міністерства культури України від 27.06.2019р. за №501), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України - 1.04.2013р. за №528/23060, згідно якого територія пам`ятки - земельна ділянка, на якій розташована пам`ятка і яка пов`язана з нею історично і функціонально та забезпечує її збереження і функціонування як об`єкта культурної спадщини. У відповідності до п.12 цього Порядку рішення про визначення меж території пам`ятки та встановлення режиму використання пам`ятки та її території органами охорони культурної спадщини приймаються після занесення пам`ятки до Реєстру за результатами проведених досліджень. Рішення про визначення меж території пам`ятки та встановлення режиму використання пам`ятки підлягає обов`язковому оприлюдненню на веб-сайті органу, який його прийняв у день прийняття. До прийняття рішення про визначення меж території пам`ятки її межі визначаються відповідно до рекомендованих в обліковій документації описів меж або, у разі їх відсутності: - для пам`яток археології: - для поселень - 1000 метрів навколо від знахідки фрагменту ділянки археологічного культурного шару, визначеній в обліковій документації; - для городищ - 500 метрів навколо залишків оборонних споруд (вал, рів) за умови їх фіксації на місцевості; - для безкурганних могильників - 500 метрів навколо знахідки фрагменту ділянки археологічного культурного шару поховання; - для курганів, тощо - 500 метрів навколо від центральної точки, визначеній в обліковій документації; - для пам`яток архітектури - земельною ділянкою навколо пам`ятки, що дорівнює подвійній її висоті; - для пам`яток садово-паркового мистецтва, історії, монументального мистецтва, ландшафтних, містобудування - земельною ділянкою, зайнятою пам`яткою. До прийняття рішення про встановлення режиму використання пам`ятки її режим використання встановлюється відповідно до рекомендованого в обліковій документації режиму використання. Аналізуючи вищевказане, судова колегія зазначає, що визначення меж території пам`ятки слугує для належної охорони та збереження об`єкта культурної спадщини, і не передбачає встановлення права власності на зазначену ділянку. До того ж , відповідно до положень ст.79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Виходячи з вищевикладеного, поняття "територія пам`ятки культурної спадщини" та "земельна ділянка" не є тотожними. Визначення меж території пам`ятки слугує для належної охорони та збереження об`єкта культурної спадщини, і не передбачає встановлення права власності на зазначену ділянку. Що стосується посилань позивачки на те, що Департамент є стороною охоронного договору, то судова колегія вважає такі посилання безпідставними, оскільки Порядок укладання охоронних договорів та їхні типові форми затверджено постановою КМУ за №1768 від 28.12.2001р., та не містить вимог до власників пам`ятки чи її частини або уповноважених ними органів (осіб) надавати до органу охорони культурної спадщини документи щодо власників земельних ділянок, на яких розташовані таки пам`ятки. Отже, твердження позивачки, що Департамент встановлює режим використання пам`ятки, зокрема, її території, та, як наслідок, володіє інформацією щодо земельних ділянок, що перебувають в приватній власності, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини міста Одеси є помилковими. При цьому, слід зазначити, що у відповідності до ч.1 ст.34 ЗУ "Про охорону культурної спадщини" землі, на яких розташовані пам`ятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення, підлягають унесенню до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації. Відповідно до абз.2 ст.1 ЗУ "Про Державний земельний кадастр", Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами. Положеннями ч.1,2 ст.6 ЗУ "Про Державний земельний кадастр" встановлено, що ведення та адміністрування Державного земельного кадастру забезпечуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Держателем Державного земельного кадастру є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Враховуючи те, що Департамент не є уповноваженим органом у сфері Державного земельного кадастру, а отже не є розпорядником інформації про перелік земельних ділянок, що перебувають у приватній власності, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини м.Одеси, то апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. В доводах апеляційної скарги апелянт посилався на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. На думку судової колегії, викладені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті. За таких обставин, судова колегія вважає, що рішення суду ухвалена з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому не вбачає підстав для її скасування. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.310, 315, 316, 321, 325 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020р. - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання судового рішення. Головуючий: Ю.М.Градовський Судді: А.В.Крусян О.В.Яковлєв