Постанова Кропивницький апеляційний суд № 398/3878/15-ц

ПОСТАНОВА Іменем України 08 квітня 2020 року м. Кропивницький справа № 398/3878/15-ц провадження № 22-ц/4809/515/20 Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючої судді Авраменко Т. М. суддів Суровицької Л. В., Черненка В. В. секретар Бодопрост М. М. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», представники за довіреностями - Басуріна Анна Миколаївна, адвокат Нестерко Ігор Олександрович відповідач - ОСОБА_1 , представник - адвокат Руссу Надія Олексіївна розглянувши у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 06 грудня 2019 року у складі судді Нероди Л. М. у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, В С Т А Н О В И В: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - банк) звернувся в суд із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Зазначав, що 27 жовтня 2010 року банк відкрив відповідачу кредитну лінію на загальну суму 30000 грн. і на день укладення кредитного договору встановив ліміт кредитної лінії на рахунку в сумі 5000 грн., при цьому банк самостійно один раз на місяць може змінювати розмір ліміту кредитної лінії в межах кредитної лінії і сторони погодили, що у даному випадку додаткова угода не складається. Відповідач не виконує належним чином зобов?язання за кредитним договором, в результаті чого станом на 26 червня 2015 року виникла заборгованість, яка складається із: тіла кредиту - 14594 грн. 90 коп., простроченого тіла кредиту - 6205 грн. 10 коп., заборгованості за відсотками - 10382 грн. 18 коп. Просив стягнути з відповідача на користь банка заборгованість за кредитним договором у сумі 31182 грн. 18 коп. Заочним рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 23 грудня 2015 року позов задоволено у повному обсязі (т.1 а.с.35,36). Ухвалою Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 09 серпня 2016 року за заявою відповідача заочне рішення від 23 грудня 2016 року скасовано (т.1 а.с.61). Ухвалою Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 22 серпня 2018 року у справі призначено судово-бухгалтерську експертизу (т.1 а.с.194). 10 грудня 2018 року до суду надійшло повідомлення про неможливість надання висновку судової економічної експертизи у зв?язку з невиконанням клопотань експерта щодо надання додаткових матеріалів та несплати вартості експертизи (т.1 а.с.222-225). Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 06 грудня 2019 року у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено за недоведеністю. Суд дійшов висновку, що оскільки позивач безпідставно ухилився від подання експерту необхідних матеріалів та документів, ненадання яких завадило проведенню судово-бухгалтерської експертизи, тому за таких обставин суд змушений відмовити у задоволенні позову. В апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Зазначає, що з розрахунку заборгованості вбачається, що банком проведено нарахування відсотків за ставкою 14,99% річних, а тому висновок суду щодо збільшення щорічних платежів за користування кредитними коштами з 14,99% річних до 47,4% річних не відповідає дійсності та не підтверджується жодним належним та допустимим доказом у справі. Судом не було враховано, що заборгованість відповідача, станом на 14 листопада 2017 року не погашена та становить 34510 грн. 96 коп., з яких 20800 грн. заборгованість по тілу кредиту, 12585 грн. 96 коп. заборгованість за відсотками та 1125 грн. пеня. Ухвалою суду було зупинено провадження у справі у зв?язку з призначенням судово-бухгалтерської експертизи. До суду надійшло клопотання експерта про надання додаткових матеріалів, а саме: виписки з особового рахунку відповідача з моменту укладення кредитного договору з жовтня 2010 року по 26 червня 2015 року з даними про залишок коштів після кожної операції, датами проведення операцій, найменуванням операцій, сумами комісій, розрахунок заборгованості відповідача з чітким розподілом на заборгованість по основній сумі кредиту, процентам за користування кредитом, комісії, пені, штрафам, інформацію (у довільній формі) за підписом відповідальних осіб банку про алгоритм (формулу) нарахування процентів, комісії, інформацію (у довільній формі) за підписом відповідальних осіб банку про підстави нарахування «комісії та інші нарахування» (колонка 11) з «Розрахунку ціни позову», регістри бухгалтерського обліку, по яких відображено заборгованість відповідача, зазначену в позові. Банком було направлено до суду розрахунок ціни позову та виписки по рахунку з 27 жовтня 2010 року по 26 червня 2015 року, з 27 жовтня 2010 року по 14 листопада 2017 року, оскільки у банку немає технічної можливості надати виписку по рахунку з відображеним сальдо на кінець кожного операційного банківського дня. Саме з наведених причин ухвала суду в повному обсязі виконана не була. Проте висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 ЦПК України. Апеляційне провадження відкрито 06 березня 2020 року (т.2 а.с.85), ухвалою від 19 березня 2020 року справа призначена до розгляду в судовому засіданні з повідомленням учасників справи на 08 квітня 2020 року (т.2 а.с.98). У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просить апеляційну скаргу відхилити, рішення суду залишити без змін, оскільки воно є законним та ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. (т.2 а.с.94). В засідання апеляційного суду учасники справи, повідомлені про дату, час та місце розгляду справи під розписку (т.2 а.с.99-103,106-109) не прибули, причини неявки суду не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи не подавали. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (ч.2 ст.372 ЦПК України). Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. З урахуванням вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним нормам процесуального права. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач ухилився від проведення експертизи, не надав необхідні документи для проведення експертизи, однак погодитися з таким висновку суду не можна, оскільки він не відповідає обставинам справи та зроблений з порушенням норм права, які регулюють спірні правовідносини. Ухвалою Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 22 серпня 2018 року за клопотанням відповідача, яка посилалася на неправильність розрахунку банку заборгованості за кредитним договором, призначено судово-бухгалтерську експертизу, проведення якої доручено Кропивницькому відділенню Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, витрати, пов`язані з проведенням експертизи покладено на відповідача ОСОБА_1 (т.1 а.с.194). 25 вересня 2018 року до суду надійшло клопотання експерта про надання необхідних документів для проведення експертизи та рахунок на оплату експертизи (т.1 а.с.196-200). За правилами ст.109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. Матеріали справи не містять відомостей про те, що клопотання експерта та рахунок на оплату направлявся судом учасникам справи для виконання. 10 грудня 2018 року експерт повідомив про неможливість надання висновку, оскільки витребувані експертом в клопотанні додаткові матеріали не надані, попередня оплата за проведення експертизи не проведена, повідомлення надійшло до суду 28 грудня 2018 року (т.1 а.с.222-225). Після направлення суду повідомлення про неможливість надання висновку більше експертиза судом не призначалася. За таких обставин колегія суддів вважає, що ухилитися від участі в експертизі можна тільки тоді, коли експертиза є призначеною. Суд безпідставно відмовив в позові банку, посилаючись на норми ст.109 ЦПК України, оскільки за період з 25 вересня 2018 року по 10 грудня 2018 року сам не повідомив позивача про надання експерту матеріалів, а після повідомлення про неможливість надання висновку не має правового значення направлення позивачу 24 липня 2019 року клопотання експерта про надання необхідних матеріалів для проведення експертизи. Щодо суті позовних вимог колегія суддів зазначає наступне. У відповідності до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 та ст. 1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплата процентів, відповідальність сторін. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. За правилами ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настаннянаслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Виходячи із встановленого ст.13 ЦПК України принципу диспозитивності цивільного судочинства суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Доведення позивачем умов кредитування і наявності заборгованості є обов`язком позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого статтею 12 ЦПК України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі №751/861/17-ц , провадження №61-28582св18. Матеріалами справи підтверджується, що 27 жовтня 2010 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір на відкриття карткового рахунку та обслуговування платіжної картки, за умовами якого банк надає за Правилами здійснення операцій за картковими рахунками, відкритими фізичними особами (Правила оприлюднюються на сайті банку) кредит шляхом відкриття відновлювальної відкличної кредитної лінії в загальному розмірі 30000 грн., відповідно до п.2.3 договору позичальник сплачує банку проценти за користування кредитною лінією та /або овердрафтом за ставками, зазначеними в Тарифах, п.3.6 договору встановлено щомісячне погашення заборгованості у вигляді обов`язкового мінімального платежу (ОМП), складові якого визначаються у тарифах, у разі порушення строків сплати заборгованості відповідно до п.3.7 сплачується пеня (т.1 а.с.3-4). Відповідач також підписала Тарифи на обслуговування платіжної картки, якими передбачено також плату за обслуговування кредитного залишку 2,99% тариф 1.5, плату за обслуговування карткового рахунку тариф 1.6 (т.1 а.с.4 зворот), разом з тим в Тарифах умови нарахування та оплати процентів, плати за обслуговування та інші платежі, встановлені банком зазначені нечітко, без наведених формул та алгоритмів нарахування. На підтвердження розміру заборгованості за кредитним договором позивач надав розрахунок, який має розділи нарахування, сплата та заборгованість за тілом кредиту, відсотками, комісією та іншими нарахуваннями, пенею (а.с7). З розрахунку вбачається, що позичальником використано кредитних коштів 41 227 грн.37 коп. (колонка 18), сплачено платежів в сумі 51264 грн. (колонка 17), з яких банк зарахував на погашення тіла кредиту 31557 грн.95 коп. (колонка 6), відсотків 1076 грн.37 коп. (колонка 9), комісії та інші нарахування 17992 грн.35 коп. (колонка 12), при цьому залишок заборгованості становить за тілом кредиту 20800 грн., за відсотками 10382 грн.18 коп., пенею 225 грн., всього 31407 грн.18 коп. Надаючи цьому розрахунку оцінку за правилами ст.89 ЦПК України колегія суддів зазначає, що з умов договору не вбачаються підстави для нарахування «комісії та інші нарахування» (колонка 11), в розрахунку відсутній алгоритм їх нарахування, зокрема, розмір процентної складової, з якої суми нараховується, період нарахування (т.1 а.с.86-88). Крім того, станом на 30 квітня 2014 року заборгованість за комісією та іншими нарахуваннями була відсутня, оскільки сплачені відповідачем кошти банком зараховувалися в першу чергу на їх погашення всього в сумі 17992 грн.35 коп. після цієї дати заборгованість нараховувалася за комісією та іншими нарахуваннями по лютий 2015 року та визначена в сумі 7220 грн.94 коп. (колонка 13), яка перенесена в березні 2015 року в заборгованість за відсотками (колонка 10 розрахунку). В позові та за весь час розгляду справи позивач не обґрунтував правомірність нарахування комісії та інших нарахувань, а в послідуючому їх переведення в заборгованість за процентами. Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями. Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України N 3795-VI від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», яким частину четверту статті 11 Закону України Про захист прав споживачів» доповнено нормою наступного змісту: кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) сформовано правовий висновок такого змісту: надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами. З огляду на зазначене, колегія суддів зазначає про те, що включення в розрахунок обов`язкових платежів з комісії та інших нарахувань є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже, такі умови договору порушують публічний порядок. Такі обставини свідчать, що банком на підтвердження розміру заборгованості за кредитним договором не надано достатніх доказів та надано неналежний розрахунок. Сам апеляційний суд зробити такий розрахунок не може, оскільки неправильність розрахунку позивача полягає не в арифметичних діях, а в принципах та підставах нарахування заборгованості, що безумовно впливає на його розмір, який не може ґрунтуватися на припущеннях. Крім того, для правильності проведення розрахунку у справі відсутні всі необхідні документи, про що зазначав експерт у своєму клопотанні, копію якого банк отримав під розписку 29 липня 2019 року (т.2 а.с.18), однак до ухвалення 06 грудня 2019 року рішення судом першої інстанції такі документи не надав. В межах заявлених позовних вимог позивач не довів належними та допустимими доказами розмір заборгованості позичальника за кредитним договором, тому саме з цих підстав позов не підлягає задоволенню. Оскільки за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції не ухвалює судове рішення про задоволення позову, то судові витрати позивачу не відшкодовуються. На підставі викладеного, керуючись п.2 ч.1 ст.374, ст.ст.376,381,382,384 ЦПК України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково. Скасувати рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 06 грудня 2019 року В позові Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови у випадку, передбаченому ст.389 ЦПК України . Повний текст постанови складено 13 квітня 2020 року. Головуюча суддя Т. М. Авраменко Судді: Л. В. Суровицька В. В.Черненко