Постанова 4813 № 521/6366/14-ц

Номер провадження: 22-ц/813/1499/20 Номер справи місцевого суду: 521/6366/14-ц Головуючий у першій інстанції Лічман Л. Г. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10.04.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Дрішлюка А.І., Громіка Р.Д., при секретарі: Павлючук Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 травня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради, за участю третіх осіб - Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, юридичного департаменту Одеської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення та свідоцтва про право власності,- В С Т А Н О В И В: 05 травня 2014 року ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , звернулась до суду із позовом, який було уточнено, до Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради, за участю третіх осіб - Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, юридичного департаменту Одеської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення та свідоцтва про право власності. Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 . До допоміжних приміщень вказаного будинку, що призначені для побутового обслуговування мешканців будинку, належать також нежилі приміщення 1-го поверху, загальною площею 23,4 кв.м., які використовуються позивачем для власних господарських потреб. Відповідно до рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 29.07.2007р. №1316 КП «ОМБТІ та РОН» зобов`язувалося видати та зареєструвати право власності за Одеською міською радою на вказані нежитлові приміщення. На підставі зазначеного було видано свідоцтво про право власності від 22.01.2008р., відповідно до якого право власності зареєстровано за Одеською міською радою, про що позивачу стало відомо у 2013 році. Позивач вважає вказане рішення незаконним, оскільки він є співвласником допоміжних приміщень багатоквартирного будинку. На підставі зазначеного позивач звернувся до суду із вказаним позовом та просив суд визнати незаконним та скасувати пункт 2 Додатку до рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 29 листопада 2007 року №1316 «Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси», визнати незаконним та скасувати Свідоцтво про право власності від 22 січня 2008 року серії НОМЕР_3 на нежилі приміщення першого поверху №501-502, загальною площею 23,4 кв.м., які розташовані в АДРЕСА_1 , а також вирішити питання про розподіл судових витрат. У судовому засіданні ОСОБА_3 , яка є одночасно представником відповідачів - Одеської міської ради та Виконавчого комітету Одеської міської ради, у задоволенні позовних вимог просила відмовити. Представника третьої особи Департаменту комунальної власності Одеської міської ради Ольховікова Т.В. також просила відмовити у задоволенні позовних вимог. Представник юридичного департаменту Одеської міської ради в судове засідання не з`явився, про дату та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неявки суду не повідомив, відзиву або заперечень на позовну заяву від зазначеного представника до суду не надходило. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 20 травня 2019 року позов задоволено у повному обсязі. В апеляційній скарзі Департамент комунальної власності Одеської міської ради просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. У судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони по справі не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно. На час розгляду справи заяви про відкладення розгляду справи від сторін не надходило. Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. На підставі зазначеного, колегія суддів дійшла до висновку розгляд справи за відсутності сторін. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення виготовлене 10 квітня 2020 року. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України. У статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом (стаття 319 ЦК України). Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і у порядку, встановлених законом (частини 1, 2 статті 321 ЦК України). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина 2 статті 328 ЦК України). Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (стаття 355 ЦК України). Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (частина першої та другої статті 369 ЦК України). Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав (частина другої статті 382 ЦК України). Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку (частина другої статті 383 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають. Згідно Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2005 року №76, допоміжні приміщення житлового будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення), що вказує на віднесення підвалу саме до допоміжних приміщень та підтверджує факт переходу у власність мешканців (власників) квартир будинку. У частинах першій та другій статті 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» передбачено, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку. Згідно статті 19 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» спільне майно власників квартир складається з неподільного та загального майна. Неподільне майно перебуває у їх спільній сумісній власності і не підлягає відчуженню, загальне майно - у спільній частковій власності. Відповідно до цього Закону співвласники допоміжних приміщень мають право розпоряджатися ними в межах, встановлених зазначеним Законом та цивільним законодавством. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України 09 листопада 2011 року №14-рп/2011, у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 , положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» необхідно розуміти так, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року №4-рп/2004, у справі за конституційним зверненням ОСОБА_5 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), допоміжні приміщення (підвали, сараї, комірки, горища, колясочні та інше) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (частини 1 статті 393 ЦК України). Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на праві спільної часткової власності належала квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі свідоцтва про право власності на житло від 26.04.1993р., виданого згідно з розпорядженням від 26.04.1993р. №6206, зареєстрованого і записаного в реєстрову книгу №6-406 Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів, право власності зареєстровано за №35пр під реєстром №226 стор. 54 від 19.08.1993р.. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом №3-5593 від 22.12.1995р., виданого П`ятою Одеською державною нотаріальною конторою після смерті ОСОБА_7 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 стала власником квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 4-6). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , актовий запис 5074. До участі у справі у якості правонаступника залучено спадкоємця ОСОБА_2 - ОСОБА_1 .. На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року №311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць комунальної власності» Одеською обласною радою народних депутатів було прийнято рішення від 25.11.1991р. №266-ХХІ про затвердження переліку державного майна, що передається у власність обласної Ради народних депутатів, міст обласного значення і районів області. Крім іншого, вирішено здійснити до 1 січня 1992 року передачу державного майна в комунальну власність. Згідно Переліку державного майна, що передавався у власність міст обласного підпорядкування, що є Додатком №2 до вказаного рішення, значиться житловий і нежитловий фонд місцевих Рад народних депутатів без конкретизації об`єктів нерухомості (т. 1, а. с. 75-80). Рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 29 листопада 2007 року №1316 «Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси» КП «ОМБТІ та РОН» зобов`язано провести технічну інвентаризацію та зареєструвати за Одеською міською радою об`єкти нежитлового фонду комунальної власності згідно з додатком, оформити та видати Одеській міській раді свідоцтва про право власності на об`єкти, зазначені в додатку до цього рішення (т. 1, а. с. 57). Згідно Додатку до вказаного рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 29.11.2007р. №1316 визначено Перелік об`єктів нежитлового фонду комунальної власності, у якому у п. 2 зазначено приміщення першого поверху №501-502, загальною площею 23,4 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (т . 1 , а. с. 58-60). Відповідно до свідоцтва про право власності від 22 січня 2008 року серії НОМЕР_3, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 29 листопада 2007 року, нежилі приміщення першого поверху №501-502, загальною площею 23,4 кв.м., які складається з 2 кімнат, площею 7,3 кв.м. і 16,1 кв.м. та відображені у технічному паспорті від 03.09.2007р., які розташовані в АДРЕСА_1 , належать на праві комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, право власності зареєстровано за Одеською міською радою 04.02.2008р. за №226 в книзі 7ог-141 (т. 1, а. с. 7-12, 31-32, 34-35). Судом першої інстанції призначались три судові будівельно-технічні експертизи, в тому числі додаткова та повторна. Висновком судової будівельно-технічної експертизи №526 від 04.05.2015р., який складено судовим експертом ОНДІСЕ Рапач К.В. , встановлено, що обстежувані приміщення №501-502, розташовані на першому поверсі і за своїм функціональним призначенням відносяться до нежитлових приміщень. «Нежитлове приміщення - приміщення в структурі житлового будинку, що не відноситься до житлового фонду. Є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин». При обстежені нежитлових приміщень № НОМЕР_2 , що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 не виявлені інженерні комунікації (запірна арматура мереж водопостачання та опалення) необхідні для обслуговування житлового будинку. Нежитлові приміщення № НОМЕР_2 , розташовані за адресою: АДРЕСА_1 відносяться до нежитлових приміщень в структурі житлового будинку, не відноситься до житлового фонду та є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. (т. 1, а. с. 122-132). Висновком додаткової судової будівельно-технічної експертизи №4 від 31.08.2016р., складеного судовим експертом Карандюк Д.В., надані наступні відповіді на поставлені судом питання: наявність віконного прорізу між приміщенням загальною площею 16,1, відображеного у технічному паспорті від 03 вересня 2007 року під №2 та приміщенням квартири АДРЕСА_1 впливає на функціональне призначення приміщення № 2 . Наявність зазначеного віконного прорізу - одна з підстав віднести приміщення загальною площею 16,1 кв.м., відображеного у технічному паспорті від 03.09.2007р. під №2 за функціональним призначенням до господарських приміщень (будівель) та виконують функції допоміжного господарського призначення; функціональне призначення приміщень №1 загальною площею 7,3 кв.м. та №2 загальною площею 16,1 кв.м., які розташовані в АДРЕСА_1 , що відображені у технічному паспорті від 03.09.2007р. є господарськими приміщеннями, які виконують функції допоміжного господарського призначення (т. 1, а. с. 220-229). Зважаючи на те, що висновок №525 від 04.05.2015р. та №4 від 31.08.2016р. суперечать один одному, ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 31.01.2018р. призначено повторну судову будівельно-технічну експертизу. На розгляд експертизи суд поставив питання з урахуванням пропозицій представника позивача, які відрізняються від питань, поставлених перед експертами Рапачем К.В. і Карандюком Д. В.. Висновком повторної судової будівельно-технічної експертизи №18-2163 від 14.03.2019р., складеного головним судовим експертом лабораторії Б та ЗД СБТ та БОД ОНДІСЕ Будніком В.А. та судовим експертом 5 класу сектору будівельно-технічних та будівельно-оціночних досліджень ОНДІСЕ Ковальовим К.А. встановлено: - по функціональному відношенню приміщення № 1 площею 7,3 кв.м. та №2 площею 16,1 кв.м., які розташовані в АДРЕСА_1 , що відображені у технічному паспорті від 03.09.2007р. є допоміжними приміщеннями багатоквартирного будинку, призначеними для забезпечення експлуатації будівлі та побутового обслуговування мешканців даного житлового будинку зокрема біля розташованої квартири АДРЕСА_1 . При цьому, роздільне використання за функціональним призначенням неможливо в зв`язку з тим, що вони не є об`єктами самостійного користування; - наявність віконного отвору між приміщенням №2 площею 16,1 кв.м., що відображено у технічному паспорті від 03.09.2007р. та квартирою АДРЕСА_1 , не дозволяє, при визначенні його функціонального призначення, використовувати його як об`єкт самостійного користування (нежитлового приміщення) поряд з іншими факторами, наведеними в дослідницькій частині висновку. - відповідно до статті 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» «Розробки методичних рекомендацій з визначення критеріїв капітальності та віднесення об`єктів до капітальних, номер держреєстрації 0117U004746, Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз ім. засл. Проф. М.С.Бокаріуса від 23.01.2019р., «Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна», «Правил утримання жилих будинків та прибудинкової території» ДБН В.2.2-15-2005 «Житлові будинки», ДБН В.2.2-9-99 «Громадянські будинки та споруди» приміщення №1 площею 7,3 кв.м. та №2 площею 16,1 кв.м., які розташовані в АДРЕСА_1 , що відображені у технічному паспорті від 03.09.2007р. є допоміжними приміщеннями багатоквартирного будинку (т. 2, а. с. 146-181). На момент прийняття Одеською обласною Радою рішення від 25 листопада 1991 року №266-21 спірні приміщення не перебували на балансі органів місцевого самоврядування, будь-якої іншої юридичної особи. Зазначені органи не володіли і не користувались ними і не знали про них. Ці приміщення тривалий час знаходились у користуванні ОСОБА_2 і знаходяться на разі у користуванні її правонаступника, ОСОБА_1 ОСОБА_2 у 2007 році повідомила Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради про наявність цих приміщень. Ця установа за кошти ОСОБА_2 21.08.2007р. замовила в КП «ОМБТІ та РОН» виготовлення технічного паспорту на приміщення і підвал, орієнтовною площею 25,0 кв.м. у АДРЕСА_1 , 03.09.2007р. технічний паспорт був виготовлений (т. 1, а. с. 33). Всупереч прийнятому рішенню №1316 від 29.11.2007р. (п. 1.2), виконавчий комітет Одеської міської ради (а не Комунальне підприємство «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості») з посиланням тільки на власне рішення від 29.11.2007р. №1316, 22.01.2008р. видало свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення першого поверху №501-502, загальною площею 23,4 кв.м., які розташовані в АДРЕСА_1 , згідно з яким цей об`єкт належить територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської Ради (т. 1, а. с. 35). Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і з загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання. Із зазначеного висновку повторної судової будівельно-технічної експертизи випливає, що вказані приміщення не відносяться до нежитлових приміщень і не є самостійним об`єктом нерухомого майна, у зв`язку з тим, що не є ізольованими: приміщення №1: - в приміщенні «1» є електроприлади (вимикачі, розетки), підключені електропроводами до рубильника кухні кв. НОМЕР_4 ; - в підлозі приміщення «1» є лаз в підвальне приміщення, обладнаний вентиляцією за допомогою установки вертикальної пластикової труби; - в підвальному приміщенні є стелажі для зберігання продуктів консервування та господарських потреб; - обладнано дверним блоком розмір якого складає 0,67x 0,8м і не відповідає вимогам: п. 4.1 ДБН В.2.2-9-99 «Громадянські будинки та споруди» п.5.16 ДБН В. 1.1.7-2002 «Пожежна безпека об`єктів будівництва». - висота приміщення становить 1,82 - 2,21м і відноситься згідно п. 3.21 ДБН В.2.2-9-99 «Громадянські будинки та споруди» до приміщення допоміжного призначення без постійного перебування людей. приміщення №2: - огороджувальні конструкції приміщення «2» - частково несамостійні: зліва стіна приміщення «1» (раніше літ. «Г» згідно плану кварталу); справа стіна з віконним прорізом кухні «3» кв.№25 (раніше літ. «Д» згідно плану кварталу); - в підлозі приміщення «2» проходять водонесучі комунікації (водопровід і каналізація) сантехприборів суміжного приміщення квартири НОМЕР_4 кухні «3» і санвузла «4» (за повідомленням ОСОБА_1 підключення приладів здійснювалося шляхом розтину цементних підлог і копання траншеї в зазначеному приміщенні). При обстеженні території двору і підняття кришки люка колодязя встановлено наявність випуску каналізаційного трубопроводу з боку вказаного приміщення; - в приміщенні «2» в стіні кухні кв. НОМЕР_4 є віконний проріз, первинним призначенням якого було природне освітлення приміщення відповідно до вимог ДБН. Освітлення кухні в даний час здійснюється через другий віконний отвір того ж розміру; - в приміщенні «2» є переточна вентиляція із санвузла «4» кв. №25, а також електроприлади (вимикачі, розетки), підключені електропроводами до рубильника кухні кв. №25. Відхиляючи висновок судової будівельно-технічної експертизи №526 від 04.05.2015р., суд виходив з того, висновок є неповним і таким, що суперечить іншим висновкам судових будівельно-технічних експертиз, нормативно-правовим актам та встановленим судом обставинам справи у їх сукупності. Під час допиту в судовому засіданні судовий експерт Рапач К.В. не пояснив значення віконного прорізу в приміщенні «2» в стіні кухні кв. НОМЕР_4 та не надав переконливих відповідей на інші запитання. Допоміжні та нежилі приміщення - це різні частини багатоквартирного будинку, які відрізняються між собою своїм призначенням. При розгляді спору суд виходить не лише з характеристики спірних приміщень, але й з того, що в них є інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов та безпечної експлуатації та побутового обслуговування квартири позивача, як частини усього будинку по АДРЕСА_1 . Питання встановлення проміжку часу обладнання цих приміщень лазом у підлозі, освітленням, обладнання вентиляцією тощо, про які вказано представником Одеської міської ради як на підставу відмови у задоволенні позовних вимог, не заслуговують на увагу, оскільки на підтвердження такого обладнання на час прийняття оскаржуваних рішення та правостановлюючого документу інших доказів не надано. Вказана обставина свідчить про обладнання цих приміщень зазначеним з моменту їх побудови. У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року №475/97?ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Як уже зазначалось допоміжні приміщення передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Таке право зберігається для осіб, яким під приватизації ними квартир допоміжні приміщення не були передані. Таким чином, у позивача є потенційне право власності на спірне майно, так зване право «законного очікування», що охоплюється змістом ст. 1 Першого протоколу Конвенції. Практика Суду ЄС і ЄСПЛ розглядає законні очікування як елемент правової визначеності в умовах відсутності єдиної теорії легітимних (законних) очікувань, придатних для всіх національних правопорядків. В це право мирного володіння майном було втручання органів місцевого самоврядування. Характер такого втручання був неправомірним, незаконним фактично відбулося позбавлення майна позивача. Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відповідно до закону, належить до документів, на підставі яких згідно зі статтею 19 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» провадиться реєстрація права власності, яке вони посвідчують. У зв`язку із цим суд відповідно до частини першої статті 21, статті 393 ЦК визнає незаконним і скасовує такий акт, виданий владним органом, повністю або частково, якщо він суперечить актам цивільного законодавства та порушує цивільні права та інтереси. Такі спори за участю фізичних осіб розглядаються в порядку цивільного судочинства. Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що Територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради набула права власності на спірні приміщення незаконно та скасовував пункт 2 Додатку до рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 29 листопада 2007 року №1316 «Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси», визнав незаконним та скасовував свідоцтво про право власності від 22 січня 2008 року серії НОМЕР_3 на нежилі приміщення першого поверху №501-502, загальною площею 23,4 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Обґрунтовуючи судове рішення, суд прийняв до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно якого Суд повторює, що згідно його усталеної практики, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Посилання третьої особи, Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, судом безпідставно не враховано, що весь житловий та нежитловий фонд в межах м. Одеси, за виключенням особистої власності, перейшов до комунальної власності Територіальної громади м. Одеси, не приймаються до уваги за таких підстав. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а саме, наявність правих підстав для визнання незаконним та скасування рішення та свідоцтва про право власності на спірне приміщення, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача. Як зазначалось, частина 2 статті 382 ЦК України визначає правовий режим допоміжних приміщень і приміщень загального користування житлового будинку у дво- або багатоквартирному будинку. Зокрема, за власниками квартир у таких будинках на праві спільної сумісної власності закріплюються приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше ніж одну квартиру. Ця норма спрямована на порядок користування мешканцями квартир зазначеними приміщеннями та обладнанням. Для правильного вирішення спору, суд повинен встановити, чи належить приміщення до нежитлового, чи воно є допоміжним та чи знаходитися у ньому технічне обладнання будинку (інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення Санітарно-гігієнічних умов і безпечної експлуатації квартир тощо), без доступу до якого експлуатація житлового будинку є неможливою, чи використовувалось воно для обслуговування будинку. Висновком повторної судової будівельно-технічної експертизи №18-2163 від 14.03.2019р., складеного головним судовим експертом лабораторії Б та ЗД СБТ та БОД ОНДІСЕ Будніком В.А. та судовим експертом 5 класу сектору будівельно-технічних та будівельно-оціночних досліджень ОНДІСЕ Ковальовим К.А. встановлено, що по функціональному відношенню приміщення №1 площею 7,3 кв.м. та №2 площею 16,1 кв.м., які розташовані в АДРЕСА_1 , що відображені у технічному паспорті від 03.09.2007р. є допоміжними приміщеннями багатоквартирного будинку, призначеними для забезпечення експлуатації будівлі та побутового обслуговування мешканців даного житлового будинку зокрема біля розташованої квартири АДРЕСА_1 . При цьому, роздільне використання за функціональним призначенням неможливо в зв`язку з тим, що вони не є об`єктами самостійного користування Територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради права власності на спірні приміщення набула права власності незаконно та скасовував пункт 2 Додатку до рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 29 листопада 2007 року №1316 «Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси», визнав незаконним та скасовував свідоцтво про право власності від 22 січня 2008 року серії НОМЕР_3 на нежилі приміщення першого поверху №501-502, загальною площею 23,4 кв.м., які розташовані в АДРЕСА_1 . Отже, з об`єктивністю та достовірністю позивачем ОСОБА_1 доведено, що спірні приміщення є допоміжними приміщеннями багатокварного житлового будинку, тому Територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради набула право власності на спірні приміщення незаконно й суд першої інстанції обґрунтовано скасував пункт 2 Додатку до рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 29 листопада 2007 року №1316 «Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси», визнав незаконним та скасовував свідоцтво про право власності від 22 січня 2008 року серії НОМЕР_3 на нежилі приміщення першого поверху №501-502, загальною площею 23,4 кв.м., які розташовані в АДРЕСА_1 . Згідно частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном». Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність. При розгляді цієї справи має бути враховане також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування з приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що набуття Одеською міською радою права власності на спірні допоміжні приміщення багатоквартирного будинку становитиме непропорційне втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, й перекладання на позивача наслідків сausa formalis (з формальних підстав) оформлення Одеською міською радою права власності на спірні приміщення матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_1 , а отже, буде непропорційним. Таке рішення суду першої інстанції буде відповідати вимогам Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме статті 6 (право на справедливий суд), статті 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту відповідача від неправомірних вимог позивача), статті 17 (заборона зловживання правами передбаченими цією Конвенцією), статті 1 Першого протоколу (захист власності, право мирно володіти своїм майном). Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову. Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги ратифікацію Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23 лютого 2006 року, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382 - 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради залишити без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 травня 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 10 квітня 2020 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький А.І.Дрішлюк Р.Д.Громік