Постанова Житомирський апеляційний суд № 290/305/18

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №290/305/18 Головуючий у 1-й інст. Сингаївський О. П. Категорія 26 Доповідач Шевчук А. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2020 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючої судді Шевчук А.М., суддів: Талько О.Б., Коломієць О.С., з участю секретаря судового засідання Баліцької Т.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу №290/305/18 за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за апеляційною скаргою Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 16 травня 2019 року, яке ухвалене під головуванням судді Сингаївського О.П. у м. Житомирі, в с т а н о в и в: У березні 2018 року Акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (надалі АТ КБ «Приватбанк» або банк) звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 Просило стягнути заборгованість за генеральною угодою в сумі 29 050,70 грн. Свої вимоги обґрунтовувало тим, що 04 жовтня 2013 року з відповідачем укладена генеральна угода про реструктуризацію заборгованості і приєднання до Умов та правил надання продукту кредитних карт б/н (надалі генеральна угода). Згідно з умовами угоди відповідач отримала кредит у розмірі 8 584,79 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 18% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. ОСОБА_1 належно не виконує зобов`язання за правочином, у зв`язку із чим утворилася вищевказана заборгованість, яка складається із: тіла кредиту в сумі 8 250,70 грн., процентів за користування кредитом у сумі 6 547,15 грн., пені та комісії в сумі 13 530,82 грн. та штрафу в розмірі 722,03 грн. Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 16 травня 2019 року відмовлено банку в задоволені позову до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, у зв`язку зі спливом позовної давності. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" подало апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неналежне дослідження доказів, неповне з`ясування обставин справи та невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Доводи апеляційної скарги зводяться до неправильного вирішення справи, оскільки строк позовної давності на момент звернення до суду з позовом не сплинув. Так, у пункті 2.1 генеральної угоди чітко визначено дату останнього погашення заборгованості - не пізніше 31 жовтня 2015 року. Отже, при укладенні даного правочину сторони погодили істотні умови договору, а саме: суму кредиту; розмір процентів за користування кредитом; строк кредитування (24 місяці з кінцевою датою погашення до 31 жовтня 2015 року); відповідальність за порушення зобов`язань; порядок та строки погашення заборгованості, розмір щомісячного платежу тощо. Проте, суд першої інстанції не звернув уваги на умови правочину щодо строку виконання зобов`язання, а тому дійшов помилкового висновку. Останнім днем трирічного строку позовної давності для звернення банком до суду за захистом свого порушеного права було 31 жовтня 2018 року, а банк звернувся до суду з позовом до відповідача 15 березня 2018 року, тобто з дотриманням загального строку позовної давності. Матеріалами справи підтверджено факт укладення генеральної угоди, а також погодження всіх істотних умов договору, у тому числі, щодо сплати процентів, штрафу та пені. Встановивши, що банк надав відповідачу кредит, а відповідач його не повернула, суд першої інстанції не мав підстав відмовити у стягненні фактично отриманих коштів та процентів за користування кредитом. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав. Відмовляючи банку в задоволенні позову за спливом позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що останнє погашення заборгованості за кредитним договором відбулося 26 листопада 2013 року в сумі 450 грн., а тому з наступного місяця, в який мав бути внесений черговий платіж, виникло право кредитора на звернення до суду з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач звернувся до суду 21 березня 2018 року, тобто з пропуском строку позовної давності в три роки. Колегія суддів апеляційного суду не може погодитися із таким висновком суду першої інстанції, оскільки має місце неправильне застосування норм матеріального права. Із матеріалів справи вбачається та судом установлено, що 04 жовтня 2013 року між Публічним Акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено генеральну угоду про реструктуризацію заборгованості і приєднання до Умов та правил надання продукту кредитних карт б/н, за умовами якого банк надав відповідачу кредит в сумі 8 584,81 грн. на строк 24 місяці з 04 жовтня 2013 року до 31 жовтня 2015 року шляхом встановлення кредитної лінії на платіжну карту на споживчі цілі у обмін на зобов`язання відповідача повернути кредит та сплатити проценти у розмірі 1,5% у місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. Погашення заборгованості здійснюється у наступному порядку: починаючи з «01» до «25» кожного місяця ОСОБА_1 надає банку щомісячний платіж у сумі 429,58 грн. на погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, процентів та інших витрат відповідно до Умовам та правил. Дата останнього погашення заборгованості повинна бути не пізніше 31 жовтня 2015 року. Статтею 525 ЦК Українивстановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з частиною другою статті 1056-1 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк. Статтями 610, 611 ЦК України встановлено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (штрафу, пені). Матеріали справи не містять доказів того, що генеральна угода або її окремі частини були б визнані у судовому порядку недійсними, або правочин був розірваний, або банк пред`являв до відповідача вимоги згідно з частиною другою ст.1050 ЦК України про дострокове повернення. Разом із тим, у матеріалах справи є заява ОСОБА_1 про застосування строку позовної давності (а.с.61-63). Позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК України). Загальний строк позовної давності встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (п.1 частини другої ст.258 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (зміст частини першої ст.261 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення та сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта ст.267 ЦК України). Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, а відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). Суд першої інстанції правильно встановив, що відповідач 26 грудня 2013 року припинила виконувати зобов`язання за укладеною з банком генеральною угодою, здійснивши останній платіж у сумі 450 грн. 26 листопада 2013 року, але при цьому суд першої інстанції не звернув уваги на те, що хоча виконання зобов`язання належало здійснювати щомісячними платежами, але строк останнього платежу за умовами договору не пізніше 31 жовтня 2015 року, а тому дійшов помилкового висновку, що за всіма щомісячними платежами сплив загальний строк позовної давності та безпідставно відмовив у повному обсязі у стягненні заборгованості за тілом кредиту та процентами за користування кредитом. Оскільки останній щомісячний платіж належало внести не пізніше 31 жовтня 2015 року, то за останнім щомісячним платежем строк позовної давності спливає не пізніше 31 жовтня 2018 року (31.10.15, що є строком кредитування + 3 роки), а банк звернувся до суду із даним позовом згідно з копією реєстру про відправку позову 15 березня 2018 року, тобто не за всіма щомісячними платежами сплив строк позовної давності, як помилково вважав суд першої інстанції. Так, банк просить стягнути заборгованість за тілом кредиту в сумі 8 250,70 грн. Апеляційний суд застосовує до спірних правовідносин загальний строк позовної давності та стягує тіло кредиту в сумі 3 692,49 грн., за яким трирічний строк позовної давності на час звернення банка із даним позовом до суду ще не сплинув (8 250,70 4 558,21). У стягненні решти тіла кредиту в сумі 4 558,21 грн. відмовляється за спливом позовної давності на час звернення банка до суду із даним позовом. Інститут строку позовної давності сприяє стабілізації цивільних правовідносин та встановленню судом істини, ефективному поновленню порушеного права та усуває невизначеність у відносинах між їх учасниками. Зі спливом 31 жовтня 2015 року у банка припинилося право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитними коштами. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Дана правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 28 березня 2018 року в справі №444/9519/12. Проте із розрахунку заборгованості вбачається, що після 31 жовтня 2015 року та до 04 березня 2018 року банк продовжував безпідставно нараховувати проценти за користування неповернутими коштами за процентною ставкою, розмір якої зазначений у генеральній угоді, тобто 1,5% у місяць або 18 % річних, із чим апеляційний суд погодитися не може. Отже, належать до стягнення проценти за користування кредитними коштами у сумі 1 010,71 грн., які нараховані у межах загального строку позовної давності, який, на час звернення банка до суду за захистом порушеного справа, ще не сплив, та до 31 жовтня 2015 року (3 098,35 2 087,64). У стягненні решти суми процентів за користування кредитом у сумі 5 536,44 грн. відмовляється за спливом позовної давності та безпідставністю. Пункт 2.8 генеральної угоди передбачає, що при порушенні позичальником зобов`язань за погашенням кредиту позичальник сплачує банку пеню, розмір якої зазначений в Умовах та правилах за кожний день прострочки. Отже, пункт генеральної угоди, який регулює питання пені, носить характер, що відсилає до іншого документа. Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, посилався на витяг з Умов та правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06 березня 2010 року №СП-2010-256. При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці умови розуміла відповідач та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи генеральну угоду про реструктуризацію заборгованості і приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови щодо сплати пені та комісії. Надані позивачем Умови та правила надання банківських послуг, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою частиною генеральної угоди й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку, - в генеральній угоді, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому Умов і правил надання банківських послуг та приєднання, як другої сторони, до запропонованого договору. У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року № 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах і незаконні умови кредитування продавцями. Конституційний Суд України у рішенні в справі щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. Споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності не може ефективно здійснити свої права бути поінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту й Умов та Правил надання банківських послуг, оскільки Умови та Правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил, тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Враховуючи вищевикладене, відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 банк дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо повідомлення споживача про умови кредитування та їх погодження зі споживачем. Такий висновок відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі №342/180/17 (провадження № 14-131цс19), у якій зазначено, що відповідно до принципу справедливості, добросовісності та розумності неможливе покладення на слабшу сторону договору - споживача невиправданого тягаря з`ясування змісту кредитного договору. Оскільки умови генеральної угоди не містять конкретного розміру пені та підстав її нарахування, також умови генеральної угоди щодо пені носять характер, який відсилає до Умов та правил надання банківських послуг, які відповідач, як споживач кредитних послуг, не підписував, то не можна вважати такі Умови та правила надання банківських послуг складовою частиною генеральної угоди, як про це зазначено після пункту 2.11 у тексті самої генеральної угоди, бо не доведено, що саме із цими Умовами та правилами надання банківських послуг ознайомлювалася відповідач при укладенні угоди та мала на увазі при підписанні генеральної угоди, а тому в стягнені з відповідача на користь банка пені і комісії в сумі 13 530,82 грн. відмовляється за безпідставністю. У пункті 2.2 генеральної угоди сторони погодили, що заборгованість за кредитом, починаючи з 32-го дня порушення, вважається простроченою. Позичальник сплачує банку штраф у розмірі 722,03 грн. Оскільки ОСОБА_1 припинила виконувати зобов`язання за укладеною з банком генеральною угодою і має непогашену заборгованість за тілом кредиту та процентами, то вимога про стягнення штрафу в розмірі 722,03 грн. підлягає до задоволення. Отже, з відповідача на користь банка належить до стягнення заборгованість на загальну суму 5 425,23 грн., яка складається із: тіла кредиту 3 692 грн. 49 коп., процентів за користування кредитом 1 010 грн. 71 коп. та штрафу 722 грн. 03 коп. У задоволені решти вимог на загальну суму 23 625,47 грн. відмовляється з підстав, зазначених вище. Відповідно до ст.376 ЦПК України колегія суддів апеляційного суду скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення, яким позов банка задовольняє частково. Судовий збір покладається на відповідача пропорційно до задоволених вимог в силу приписів ст.141 ЦПК України (5 425,23 х 100 : 29 050,70 =18,68%; 4 405 х 18,68: 100 = 822,85 грн.). Відповідно до п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню. Малозначними є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п.1 ч.6 ст.19 ЦПК України). Дана справа є малозначною в силу вимог закону. Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374,376,381-384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково. Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 16 травня 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» кредитну заборгованість за договором від 04 жовтня 2013 року в сумі 5 425 грн. 23 коп., яка складається із: тіла кредиту 3 692 грн. 49 коп., процентів за користування кредитом 1 010 грн. 71 коп. та штрафу 722 грн. 03 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» 822 грн. 85 коп. судового збору. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню у касаційному порядку не підлягає. Головуюча Судді: Повний текст постанови складений 10 квітня 2020 року.