Постанова КЦС ВС № 682/845/16-ц

Постанова Іменем України 25 березня 2020 року м. Київ справа № 682/845/16-ц провадження № 61-36308св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Сімоненко В. М., суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Фаловської І. М., Штелик С. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 , розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 2016 року у складі судді Мацюка Ю. І. та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 16 січня 2017 року у складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Ярмолюка О. І., Федорової Н. О., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ) про стягнення заборгованості з заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку та несвоєчасну виплату заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення вихідної допомоги при звільненні. Позовні вимоги мотивовано тим, що у період із 17 січня 2015 року до 05 травня 2015 року перебував у трудових правовідносинах із ФОП ОСОБА_2 , працюючи на посаді бармена в кав`ярні « Коста Ріка », що належить відповідачу. За весь період роботи ФОП ОСОБА_2 не виплачував заробітної плати позивачу, мотивуючи тим, що ОСОБА_1 була допущена нестача грошових коштів. У порушення вимог трудового законодавства, при звільненні з ОСОБА_1 не було проведено розрахунок, у результаті чого утворилася заборгованість із виплати заробітної плати за період із 17 січня 2015 року до 05 травня 2015 року. У травні 2016 року ОСОБА_1 подав до суду клопотання про залишення частини вимог без розгляду, а саме: про стягнення вихідної допомоги при звільненні у розмірі 3 219,00 грн. Ухвалою Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 2016 року задоволено клопотання ОСОБА_1 та справу в частині заявлених вимог про стягнення вихідної допомоги при звільненні залишено без розгляду. Посилаючись на зазначене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд стягнути із ОСОБА_2 на його користь 5 960,17 грн заборгованості по заробітній платі, 372,61 грн грошової компенсації за невикористану відпустку, 1 186,14 грн грошової компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати за період з січня 2015 року по лютий 2016 року, середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні з 06 травня 2015 року по день фактичного розрахунку або ухвалення судового рішення. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7 146,31 грн заборгованості по заробітній платі з урахуванням компенсації, 372,61 грн грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку, 14 213,01 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки ФОП ОСОБА_2 у порушення вимог статті 116 КЗпП України не було проведено з працівником повного розрахунку по заробітній платі, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню. Зменшуючи розмір суми, що підлягає стягненню з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , суд першої інстанції, посилаючись на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, зважаючи на розмір невиплаченої заробітної плати, що становив 5 950,17 грн у порівнянні із розміром середнього заробітку, який підлягав стягненню за період із 06 травня 2015 року, вважав за необхідне зменшити вказану суму до 14 213,01 грн. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 16 січня 2017 року рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 2016 року в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні змінено. Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 28 426,02 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції, зменшуючи розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню з роботодавця, не звернув належної уваги на такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості та дії відповідача щодо її виплати. Суд апеляційної інстанції вважав, що істотної диспропорції не встановлено, оскільки сума недоплати становить 100 % відносно розміру заробітку ОСОБА_1 , а тому і підстави для зменшення суми за таких обставин відсутні. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги: У лютому 2017 року ФОП ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 16 січня 2017 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У червні 2018 касаційну скаргу разом із матеріалами цивільної справи передано до Верховного Суду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 листопада 2019 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2019 року цивільну справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не дослідили обставини, що мають значення для справи, та дійшли помилкового висновку про задоволення позовних вимог звільненого працівника. Суди не звернули належної правової уваги на те, що у справах про оплату праці діє тримісячний строк звернення із заявою до суду, а пропуск без поважних причин такого строку є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що у період із 17 січня 2015 року до 05 травня 2015 року ОСОБА_1 перебував у трудових правовідносинах з ФОП ОСОБА_2 , працюючи на посаді бармена в кав`ярні «Коста- Ріка ». Позивач був фактично допущений до роботи відповідачем, що свідчить про існування між ними трудових правовідносин. Відповідно даних форми ОК-5 та довідки про доходи, ОСОБА_1 нараховано заробітну плату за січень 2015 року - 714,30 грн, за лютий 2015 року - 1520, 06 грн, за березень 2015 року - 1 567,57 грн, за квітень 2015 року - 1 650,39 грн, за травень 2015 року - 507,85 грн. Суди встановили, що на момент розгляду справи з ОСОБА_1 розрахунки по заробітній платі проведені не були.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. У статті 4 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116цього Кодексу. Статтями 116, 117 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Відповідно до статті 34 Закону України «Про оплату праці», Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання зобов`язані здійснювати компенсацію громадянам втрати частин доходів у випадку порушення встановлених строків виплати заробітної плати, яка проводиться у разі її затримки на один і більше календарних місяців. Відповідно статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). У справі, що переглядається, судами встановлено, що на момент розгляду справи розрахунки по заробітній платі з ОСОБА_1 проведені не були, відомостей про виплату позивачу заробітної плати за період роботи із 17 січня 2015 року до 05 травня 2015 року матеріали справи не містять, а тому суди дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності у ФОП ОСОБА_2 заборгованості з виплати заробітної плати позивачу та правових підстав для задоволення позовних вимог. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо пропуску позивачем тримісячного строку звернення до суду із позовом про оплату праці з огляду на наступне. Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Згідно зі статтею 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки. Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права. Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень. Конституційний Суд України у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у аспекті надання офіційного тлумачення положенням частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку із статтями 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. У рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 Конституційним Судом України роз`яснено, що працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Аналіз наведених норм та рішення Конституційного Суду України свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги про пропущення позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору є безпідставними, оскільки на час звернення позивача до суду розрахунок із ним не проведено, а тому суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що у разі порушення законодавства про оплату праці, працівник має право звернутися до суду з позовом без обмеження будь-яким строком. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, апеляційний суд виходив із того, що у справі не встановлено істотної диспропорції, оскільки сума недоплати становить 100 % відносно розміру заробітку ОСОБА_1 , а тому і підстави для зменшення суми за таких обставин відсутні. З урахуванням зазначеного, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції помилково посилався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, та необґрунтовано зменшив суму, що підлягала стягненню з ФОП ОСОБА_2 . Колегія суддів погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на наступне. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Разом із тим, встановлений статтею 117 КЗпП України правовий механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Верховний Суд нагадує, що працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас, у таких правовідносинах працівник також має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим стосовно роботодавця, а також стосовно третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру застосовуваного судом заходу відповідальності може призводити до об`єктивно нерозумних і несправедливих наслідків. Загальною ознакою правової відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, є її компенсаторний характер. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), відступаючи від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, зроблено правовий висновок про те, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті117 КЗпП України, необхідно враховувати: 1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3. ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. З урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. У справі, що переглядається, встановлено, що позивач звернувся із позовом у березні 2016 року, тобто зі спливом менше року після звільнення, що мало місце 05 травня 2015 року. Відповідач заперечував проти права позивача на компенсацію, а тому факт порушеного права та сума відповідної компенсації були встановлені лише під час судового розгляду. Сума заборгованості по заробітній платі з урахуванням компенсації, яку встановили суди, становить 7 146,31 грн, у той час як сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить 28 426,02 грн. Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2015 - 2016 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя. З огляду на відсутність очевидної неспівмірності заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача Верховний Суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у розмірі, визначеному судом апеляційної інстанції. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників. Таким чином, суд апеляційної інстанції, врахувавши розмір заборгованості із заробітної плати на час звільнення позивача, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність істотної диспропорції вказаних сум, що підлягають стягненню, і як результат, відсутність необхідності застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Рішення суду першої інстанції в незміненій його частині та рішення апеляційної інстанцій містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують та не дають правових підстав для встановлення порушення судами норм матеріального та процесуального права, а зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційних скарг У силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 2016 року у частині позовних вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі, грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку, та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 16 січня 2017 року у частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. М. Сімоненко Судді А. А. Калараш Є. В. Петров І. М. Фаловська С. П. Штелик