Постанова 4855 № 640/20429/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/20429/19 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 квітня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача: Бужак Н. П. Суддів: Кобаля М.І., Костюк Л.О. За участю секретаря: Гайворонського В.М. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року, суддя Клочкова Н.В., у справі за адміністративним позовом Громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,- У С Т А Н О В И Л А: Громадянка Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області, в якій позивач просить: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №315-19 від 19 серпня 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці республіки Таджикистан ОСОБА_1 ; - зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивачка діє в своїх інтересах та інтересах своїх неповнолітніх дітей, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за політичною ознакою, разом зі своїми неповнолітніми дітьми залишила країну свого походження - республіку Таджикистан у пошуках захисту, прибула до України та звернулась з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні. Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав для задоволення клопотання про вихід із письмового провадження та проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні. В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова. З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження. Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що позивачка, громадянка Республіки Таджикистан, за національністю - таджичка, сповідує сунітський напрям ісламу, рідна мова - таджицька, жодною іноземною мовою не володіє, має початкову освіту, домогосподарка, одружена з громадянином Республіки Таджикистан ОСОБА_6 , у шлюбі з яким народилось 6 дітей, а також на час звернення до суду перебувала у стані очікування дитини. Позивачка постійно проживала зі своєю родиною у приватному будинку у місті Курган - Тюбе Хатлонської області, Республіка Таджикистан, з її слів встановлено, що вона покинула Таджикистан 13 серпня 2018 року, виїхавши нелегально автобусом до Узбекистану, наступного дня автобусом відправилася до Казахстану (14 серпня 2018 року -16 серпня 2018 року) та після двох днів перебування переїхала автобусом до Російської Федерації до міста Москва (16 серпня 2018 року), через декілька годин залізничним транспортом направилася до Республіки Білорусь до міста Брест (17 серпня 2018 року - 27 жовтня 2018 року). Під час перебування у Республіці Білорусь позивачка придбала квитки до Польщі, однак у в`їзді до країни заявниці та її родині було відмовлено прикордонною службою Республіки Польща (понад 20 спроб в`їзду). Також владою Республіки Білорусь було обмежено термін перебування заявниці та її родини на території країни до 10 днів, про що свідчить штамп у паспортах. Після цього позивачка намагалася потрапити в Україну, однак прикордонна служба України на кордоні з Республікою Білорусь відмовила заявниці у в`їзді. Після чого заявниця з родиною знову повернулася до Російської Федерації, а саме до міста Смоленськ, звідки через 7 днів поїхала до міста Москва, а потім залізничним сполученням Москва - Харків потрапила до України (03 жовтня 2018 року). З Харкова заявниця переїхала до міста Миколаїв, де перебувала впродовж 3 днів, після чого переїхала до міста Одеси, а через 2 місяці - до міста Києва. 18 лютого 2019 року позивачка особисто звернулася до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (надалі - ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області) із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби України від 19 вересня 2019 року №314-19 позивачці було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно заявника умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. Вважаючи вищезазначене рішення протиправним, а свої права порушеними та з метою їх відновлення позивач за захистом звернулася з відповідним позовом до суду. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне. Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI , який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні. Пунктом 1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 наведеного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. В силу вимог ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Частиною 1 ст.7 вищезазначеного Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Згідно із ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Разом з тим, відповідно до ч.6 ст.8 вказаного Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням від 19 вересня 2019 року №315-19 ДМС України відмовлено громадяни громадянці Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відсутні умови, передбачені п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, Женева, 1992, Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців, (далі Керівництво), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди. Під час вирішення питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави. За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктом 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара Організації Об`єднаних Націй передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно із Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року факти, в підтвердження заяв біженців, визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Крім того, порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Згідно з ч. 1 цієї статті оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 18 лютого 2019 року позивач звернулась до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області з заявою про визнання її та її неповнолітніх дітей біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Як на підставу для надання їй та її дітям статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту позивачка вказала, що вона не може повернутися до країни своєї громадянської належності, тому що їй загрожує небезпека щодо свободи через політичні погляди, а також послалась на те, що її чоловік, його батько та його сестра та вона сама є членами партії Ісламського відродження Таджикистану "Нахзад". Обґрунтовуючи свої побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою політичних переконань позивач, посилається на те, що після того, як батько, брат та сестра її чоловіка покинули територію Таджикистану, з боку органів влади на її чоловіка та всю їх сім`ю почали здійснювати тиск. Також вказала й на те, що вони разом з чоловіком вирішили, що всією сім`єю покинуть країну, оскільки залишатися там небезпечно. Під час співбесіди (протокол від 06 березня 2019 року), яка проводилась в присутності перекладача ОСОБА_7 , позивачка повідомила, що вона залишила країну постійного проживання ІНФОРМАЦІЯ_1 , перетнула кордон з Україною легально, країна, яка була пунктом призначення - Польща. З матеріалів особової справи позивачки вбачається, що остання разом зі своїми неповнолітніми дітьми намагалась потрапити до Польщі близько 20 раз, проте, у перетині кордону з Польщею їй було відмовлено, про що свідчать відповідні штампи у паспортах. Будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження можливої загрози життю, або переслідувань, або вчинення тиску ані під час звернення до органу міграційної служби, ні під час розгляду та перевірки її заяви міграційним органом, або під час розгляду справи позивач не надала. Разом з тим, в ході проведення співбесід позивачка вказувала, що саме на неї та її рідних (її матері, братів та сестер) тиску з боку влади у країні її походження не було, до адміністративної або кримінальної відповідальності її не притягували, стосовно неї не було переслідувань. Крім того, позивач вказувала й на те, що єдиною обставиною, з якої вона змушена була покинути країну походження є те, що її чоловіка часто забирали на допити, не давали йому працювати. За наслідками аналізу інформації з відкритих джерел щодо діяльності політичної партії ПІВТ міграційний орган дійшов до висновку про відсутність у позивача достатніх підстав для побоювань стати жертвою переслідувань за свої політичні погляди. Міграційними органом проаналізовано відкриті інформаційні джерела та відомості надані позивачем, в яких відсутні посилання щодо застосування тортур або переслідувань відносно позивача. Заявник не отримала вироків суду про застосування до неї смертної кари, арешту та інших обмежень, а також вільно та легально покинула територію Таджикистану, про що позивач вказувала під час проведення співбесід. Також, колегія суддів зазначає, що в ході проведення співбесіди заявниця повідомила, що проти неї не висувались будь-які обвинувачення з боку правоохоронних органів та не відкрито кримінальної справи. Крім того, як вірно зазначено судом першої інстанції, станом на момент звернення позивача із заявою, у Таджикистані відсутній збройний конфлікт, що дає підстави вважати про відсутність загроз життю та здоров`ю позивачу внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту у випадку її повернення до країни походження. Таким чином, відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні походження є реальними. Колегія суддів зазначає, що вказане дає підстави стверджувати, що позивачка не мала наміру звертатись за міжнародним захистом в першій безпечній країні, а також не скористалася альтернативою внутрішнього переміщення. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що побоювання позивачки стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування розумної можливості того, що позивачці буде заподіяно шкоду або страждання у разі її повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, частиною сьомою статті 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте, позивачкою не надано жодних відомостей про її утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що в неї склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону та доказів, що підтверджують переслідування саме заявниці чи її неповнолітніх дітей. За таких обставин судом встановлено, що відповідач дійшов обґрунтованого висновку про відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Згідно з ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Частиною тринадцятою статті 10 Закону встановлено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Отже, колегія суддів приходить до висновку про правомірність оскаржуваного рішення відповідача від 19 скрпня 2019 року № 315-19, оскільки воно прийняте ДМС України з дотриманням вимог національного законодавства та актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно, оцінивши фактичні обставини справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права та дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову. При цьому судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України. Судя-доповідач: Бужак Н.П. Судді: Кобаль М.І. Костюк Л.О.