Постанова 4855 № 620/3321/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 01010, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 30. тел/факс 254-21-99, e-mail: inbox@6apladm.ki.court.gov.ua Головуючий суддя у першій інстанції: Лобан Д.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 березня 2020 року Справа № 620/3321/19 Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого судді: Епель О.В., суддів: Карпушової О.В., Степанюка А.Г., за участю секретаря Лісник Т.В., розглянувши в порядку письмового провадження в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу громадянина Республіки Малі ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 січня 2020 року у справі за позовом громадянина Республіки Малі ОСОБА_1 до управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про скасування наказу та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : Історія справи. Громадянин Республіки Малі ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області (далі - відповідач) про: - скасування наказу від 28.10.2019 № 107; - зобов`язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 січня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано відомостей у достатньому обсязі щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками, а його виїзд Республіки Малі через причини особистого характеру не надає підстав для віднесення його до категорії «біженець». Крім того, суд зазначив, що посилання позивача на загальну ситуацію в Республіці Малі не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання. При цьому, суд дійшов висновку, що позивач у випадку повернення до Малі не зазнає переслідувань у розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року, пункту першого статті 1 Закону № 3671-VI, а тому відсутні підстави для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись з таким рішенням суду, позивач подав апеляційну скарги, в якій просить його скасувати та ухвалити постанову про задоволення позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на те, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного наказу не досліджувалася ситуація в країні походження позивача та не перевірялися його доводи щодо наявності відповідної загрози, а також зазначає, що при зверненні до відповідача із заявою про надання йому захисту він навів відповідні обґрунтування, які мали бути перевірені відповідачем, оскільки відповідно до міжнародних нормативно-правових актів шукач притулку не повинен доводити конкретні обставини, а має лише навести обґрунтування свого звернення. Крім того, апелянт зазначає, що відповідачем було порушено його права на перекладача, що відомості наведені відповідачем спотворюють твердження позивача саме через відсутність належного перекладу. З цих та інших підстав апелянт вважає, що оскаржуване ним рішення суду прийнято за неповно встановлених обставин та з порушенням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору в цілому. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.03.2020 було відкрито апеляційне провадження, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та призначено справу до судового розгляду. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому він просить залишити скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, наполягаючи на тому, що заява позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованою і що позивач не відповідає конвенційним ознакам, необхідним для надання йому притулку. Від позивача надійшло клопотання про розгляд справи без його участі. Від відповідача надійшло клопотання про відкладення судового розгляду справи. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 31.03.2020 задоволено зазначене клопотання позивача та відмовлено в задоволенні вказаного клопотання відповідача, оскільки відповідно до частини першої статті 310 КАС України апеляційний розгляд здійснюється колегією суддів за правилами розгляду справи судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження, яке відповідно до приписів статті 262 КАС України здійснюється за наявними у справі доказами та письмовими поясненнями сторін. Разом з тим, у рішенні Європейського Суду з прав людини від 08.11.2005 по справі «Смірнова проти України» зазначено, що обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, у першу чергу, на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції. Згідно зі ст. 6 КАС України та ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 31.03.2020, яка занесена до протоколу судового засідання, вирішено перейти до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду - скасуванню з наступних підстав. Обставини справи, встановлені судом першої інстанції. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Малі, що підтверджується паспортом НОМЕР_2 . У 2017 році позивач покинув країну постійного проживання та легально прибув до України на підставі довгострокової візи та паспорту з метою навчання і працевлаштування. 03.04.2019 був затриманий після спроби незаконного перетину державного кордону України з Республікою Польща. Рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 05.04.2019 у справі № 448/446/19 позивача примусово видворено за межі території України та поміщено до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні (далі - ПТПІ) на строк шість місяців. Рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 01.10.2019 у справі № 448/1494/19 строк затримання позивача в ПТПІ продовжено на шість місяців. 07.10.2019 позивач звернувся до УДМС України в Чернігівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У зв`язку з наведеним, позивачем та посадовими особами ДМС України, відповідно до встановленого порядку, було заповнено, зокрема анкету, протокол співбесіди та реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про надання статусу біженця. 28.10.2019 спеціалістом УДМСУ в Чернігівській області сформовано висновок, у якому зазначено про доцільність відмови громадянину Республіки Малі ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту», як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, через відсутність умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону. На підставі аналізу наявних у справі № 2019CN0020 матеріалів та вищевказаного висновку, керуючись ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту» начальником УДМСУ в Чернігівській області прийнято наказ від 28.10.2019 № 107 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Малі біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». На підставі зазначеного наказу першим начальником УДМСУ в Чернігівській області складено повідомлення № 94 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи наказ УДМСУ в Чернігівській області від 28.10.2019 № 107 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Нормативно-правове обґрунтування. Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VІ), Конвенцією про статус біженців 1951 року (далі - Конвенція), Протоколом щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол), Директивою Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 № 8043/04 (далі - Директива № 8043/04). Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з положеннями Конвенції і Протоколу, поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. У пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VІ закріплено, що біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 14 Закону № 3671-VІ додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Згідно з частиною другою статті 5 Закону № 3671-VІ особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У частинх першій, сьомій статті 7 Закону № 3671-VI передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Відповідно до частини першої, другої, шостої та одинадцятої статті 9 Закону № 3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з частиною шостою статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У п. 45 Керівництва УВКБ ООН визначено, що особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктом 66 Керівництва УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Висновки суду апеляційної інстанції. Системний аналіз викладених правових норм дозволяє стверджувати, що законодавством регламентовано чітку та послідовну процедуру вирішення питання щодо надання іноземцю статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Зазначена процедура розпочинається зі звернення зацікавленої особи до компетентного органу ДМС з відповідною заявою та прийняття таким органом рішення щодо оформлення документів для вирішення вимог заявника. Тобто, це є лише підготовчим (попереднім) етапом процедури розгляду питання щодо надання іноземцю статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, наступним за яким є етап прийняття конкретного рішення про надання особі відповідного статусу або про відмову в його наданні. Разом з тим, спеціальним законом передбачено безумовні підстави, наявність яких обумовлює право органу ДМС відмовити в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вже на етапі вирішення питання щодо оформлення документів: очевидна невідповідність особи конвенційним ознакам, які також закріплені в пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI. Водночас, для застосування зазначеної підстави та відмови заявнику в оформленні його документів для вирішення питання щодо надання йому відповідного статусу орган ДМС повинен ретельно дослідити та перевірити всі доводи такого заявника, наведені ним обставини та можливі докази. При цьому, правовий статус іноземця передбачає обов`язок органу ДМС забезпечити йому реальну можливість реалізувати свої права, зокрема право на перекладача, яке перебуває у взаємозв`язку з правом на звернення за захистом, оскільки від забезпечення цього права залежить наявність у заявника чіткої практичної можливості навести обґрунтовані побоювання повернутися до країни його громадянської належності. Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на те, що заява-анкета та анкета позивача, тобто документи які мають бути складені органом ДМС при звернення іноземця із заявою про надання захисту в Україні та в яких іноземець може навести відповідні обґрунтування, заповнені ним англійською мовою /т. 1 а.с.28-29/, у перекладі цих документів не зазначених конкретних ідентифікуючих даних перекладача, якою він здійснений (у заяві анкеті не вказано жодних відомостей про перекладача /т.1 а.с.31/, в анкеті не зазначено диплома чи іншого документа, який би підтверджував кваліфікацію особи, яка здійснила відповідній переклад /т.1 а.с.32- 34/, у реєстраційному листі відсутні відомості про залучення перекладача /т.1 а.с.38-39/, повідомлення про відмову в оформленні документів за заявою позивача, яке йому було надіслано, складено українською мовою без перекладу /т.1 а.с.108/. Разом з тим, апеляційний суд зазначає, що право іноземця на допомогу перекладача регламентовано не тільки внутрішніми нормативно-правовими актами України, а й пунктом 1 статті 5 Декларації про права людини у відношенні осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 13.12.1985 р. на виконання Міжнародних пактів про права людини, що ратифіковані Україною, а також на важливості забезпечення права особи на перекладача неодноразово наголошувалось в рішеннях Європейського суду з прав людини (рішення від 28.11.1978 р. у справі «Лудіке, Белкасем і Коч проти ФРН», від 19.12.1989 р. у справі «Камазінскі проти Австрії», від 30.05.1980 р. у справі «Артіко проти Італії»). З огляду на це, колегія суддів вважає, що відповідачем не було належним чином забезпечено позивачу реалізацію його права на перекладача та можливість обґрунтувати наявні в нього побоювання щодо повернення до країни громадянської належності. Крім того, аналізуючи підстави, з яких позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання йому захисту в Україні, апеляційний суд зазначає наступне. Так, з викладених правових норм вбачається, що особа яка бажає набути статус біженця або особа, що потребує додаткового захисту, повинна довести перед органами Державної міграційної служби обґрунтованість своїх побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до країни громадянського походження. Водночас, слід враховувати, що така особа може і не мати прямих доказів того, що їй загрожує небезпека, однак, це не є достатньою і необхідною правовою підставою для відмови у задоволенні її вимог. При цьому, обґрунтованість таких «побоювань» особи є оціночним поняттям, яке в кожному конкретному випадку повинно визначатися з урахуванням суб`єктивної і об`єктивної сторони. Суб`єктивна сторона залежить від психологічної оцінки ситуації самою особою, а об`єктивна - від наявності фактичних доказів того, що побоювання особи є реальними. Одним з таких доказів слід вважати інформацію про ситуацію в країні походження особи. При цьому, такі докази можуть бути отримані як від самої особи, що звертається за захистом, так і з засобів масової інформації, звітів ООН, Міністерства закордонних справ, повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій й тощо. Також слід зазначити, що свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати «можливим у розумних межах» або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати лише вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця. Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідач, визначаючи звернення позивача за захистом очевидно необґрунтованим, не здійснив повної та всебічної перевірки та аналізу інформації у країні його громадянської належності (Республіці Малі), не провів співставлення такої інформації з розповіддю і доводами позивача, як суб`єктивної і об`єктивної сторін його побоювань, згідно з вимогами Директиви № 8043/04. Водночас, вчинення таких дій на стадії виниклих між сторонами в цій справі правовідносин належить до дискреційних повноважень відповідача, які на теперішній час ним не реалізовані. Тож, установлення вищевказаних обставин судом при розгляді цієї справи не відповідатиме завданням адміністративного судочинства, регламентованим статтею 2 КАС України. При цьому, колегія суддів наголошує, що вирішення питання щодо можливості оформлення документів іноземця для наступного розгляду його справи та прийняття відповідного рішення з приводу надання / відмови в наданні захисту є лише підготовчим етапом, який потребує вчинення певних формальних дій та проведення загальної перевірки обґрунтувань заявника, тому наявність мінімальних сумнівів у тому, що хоча б один з його доводів може відповідати конвенційним ознакам, вказує на необхідність продовження процедури та здійснення всебічної та повної перевірки. Разом з тим, суд апеляційної інстанції підкреслює, що у відповідності до змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, Директиви № 8043/04 та Керівництва УВКБ ООН, термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а може бути припущенням, яке має об`єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому, на підставі принципу гуманізму, який закладено, перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, вислів «побоювання стати жертвою переслідувань» слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця. Крім того, у рішенні від 13.05.1980 р. по справі «Артісо проти Італії» Європейський суд з прав людини зауважив, що предмет та мета Конвенції про статус біженців вимагають, щоб її положення тлумачились та застосовувались у такий спосіб, щоб зробити її вимоги не просто теоретичними або ілюзорними, але й практичними і ефективними. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуваний позивачем наказ УДМС від 28.10.2019 № 107 є необґрунтованим, передчасним та невиваженим, що зумовлює його протиправність та необхідність скасування. Разом з тим, з огляду на те, що у виниклих правовідносинах відповідачем було порушено право позивача на повну та всебічну перевірку всіх наведених обґрунтувань, колегія суддів вважає, що таке право підлягає відновленню шляхом зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 07.10.2019 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду, викладених у цьому судовому рішенні. Таким чином, відповідно до приписів частини другої статті 9 КАС України, апеляційний суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та задовольнити їх у наведений вище спосіб, а в іншій частині позовних вимог - відмовити, оскільки вони є передчасними. Аналізуючи всі доводи обох сторін, апеляційний суд враховує висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні від 21.01.1999 р. по справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід. Відповідно до ст. 6 КАС України та ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Отже, судом першої інстанції неповно встановлено обставини цієї справи, неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору в цілому. Відповідно до ст. 317 КАС України, підставами для скасування рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Таким чином, апеляційна скарга громадянина Республіки Малі ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 січня 2020 року - скасуванню, адміністративний позов - залишенню без задоволення. Розподіл судових витрат. Судом апеляційної інстанції не здійснюється перерозподіл судових витрат, оскільки позивач у цій справі звільнений від сплати судового збору, а понесення сторонами інших судових витрат з матеріалів справи не вбачається. Керуючись ст.ст., 242-244, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу громадянина Республіки Малі ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 січня 2020 року - скасувати та ухвалити постанову, якою адміністративний позов задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати наказ управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 28.10.2019 № 107 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Малі біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». Зобов`язати управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Малі ОСОБА_1 від 07.10.2019 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду, викладених у цьому судовому рішенні. У задоволенні адміністративного позову в іншій частині позовних вимог - відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Судове рішення виготовлено 31 березня 2020 року. Головуючий суддя Судді: