Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/6763/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД _________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 березня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/6763/19 Головуючий в 1 інстанції: Радчук А.А. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Осіпова Ю.В., суддів - Косцової І.П., Скрипченка В.О., при секретарі Ішханяні Р.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2020 року (м. Одеса, дата складання повного тексту рішення - 17.01.2020р.) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: 13.11.2019 року громадянин Йорданії ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ГУ ДМС України в Одеській області, в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати наказ відповідача №212 від 06.11.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати відповідача, у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що 07.11.2019 року він отримав повідомлення №5/1-373 від 06.11.2019р., прийняте на підставі наказу Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області від 06.11.2019р. №212, згідно якого йому було безпідставно відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання «біженцем». На думку позивача, вищевказане рішення міграційного органу є необґрунтованим і незаконним, оскільки воно приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають суттєве юридичне значення. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2020 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовлено у повному обсязі. Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду 1-ї інстанції, позивач 11.02.2020 року подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення порушено норми матеріального і процесуального права та просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17.01.2020р. та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В судове засідання суду апеляційної інстанції позивач та його представник не з`явились з невідомих причин, про день, час та місце розгляду справи своєчасно та належним чином повідомлені. Представник відповідача в судове засідання суду 2-ї інстанції також не прибув та 24.03.2020 року надіслав заяву з проханням розглянути справу за його відсутністю або в порядку письмового провадження, з підстав з запровадженням карантину. В зв`язку з вказаними вище обставинами, апеляційний суд розглянув справу у відкритому судовому засіданні без участі сторін та за наявними у справі матеріалами (доказами). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність належних і достатніх підстав для її задоволення. Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи. Позивач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) є громадянином Йорданії, місце народження Йорданія, за національністю йорданець, віросповідання - мусульманин-суніт, рідна мова - арабська, сімейний стан - розлучений. Позивач вибув з Йорданії у 2014 році легально, повітряним транспортом, авіарейсом Амман (Йорданія) - Бориспіль (Україна) на підставі паспортного документа та одноразової візи типу «Д». 21.10.2019 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, 06.11.2019 року, за результатами розгляду заяви позивача, ГУ ДМС України в Одеській області склало висновок про відмову останньому в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також, в той же день, т.б. 06.11.2019 року, ГУ ДМС України в Одеській області своїм наказом №212 було відмовлено ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 07.11.2019 року ОСОБА_1 отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області за №5/1-373 від 06.11.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із вказаними діями та рішеннями міграційної служби, позивач звернувся до суду із даним позовом. Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з правомірності дій та спірних рішень відповідача та, відповідно, з необґрунтованості та недоведеності позовних вимог, а також з відсутності законних підстав для надання позивачу статусу «біженця». Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне. Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України. Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Як слідує з положень п.1 ч.1 ст.1 вказаного Закону, «біженець» - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п.4 ч.1 цієї ж ст.1 даного Закону, «додатковий захист» - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі. Згідно з ч.6 ст.8 вказаного Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Так, як видно зі змісту приписів п.13 ст.1 вищезгаданого Закону, «особа, яка потребує додаткового захисту» - це особа, яка не є біженцем відповідно до «Конвенції про статус біженців» 1951 року і «Протоколу щодо статусу біженців» 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні. Пунктом 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається органом міграційної служби в порядку попереднього розгляду заяви, і у разі не оскарження цього рішення процедура з вирішення питання щодо визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, фактично є завершеною. Тому така відмова органу міграційної служби, також є відмовою заявнику у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Законом України від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення п.2 ст.4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні. А згідно із ч.7 ст.7 даного Закону, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Відповідно до вимог ч.1 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом 2-х місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до 3-х місяців. Далі, згідно із ч.11 цієї ж ст.9, після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частина 1 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом 1-го місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до 3-х місяців. Згідно із приписами ч.5 ст.10 вказаного Закону, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом з цим, процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається «Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», які затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011р. №649 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011р. за №1146/19884. Так, відповідно до вимог п.2.1 вказаних Правил №649, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого ст.5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник. А згідно із п.2.4 вказаних Правил №649, у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (додаток 2). Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 3); під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб. Так, як встановлено судами обох інстанцій з матеріалів справи та змісту пояснень позивача, останній фактично не може повернутися на територію країни громадянської належності у зв`язку з тим, що він нібито приймав участь у демонстраціях, мета яких була зміна діючої влади та покращення умов життя населення. В демонстраціях у 2010 році, які тривали безперервно протягом 20 днів, приймали участь приблизно 4-5 тисяч осіб. Під час зазначених демонстрацій працівники національної безпеки Йорданії його забрали до в`язниці разом з іншими учасниками та тримали у невідомому місці протягом 15 днів, а після звільнення позивач мав приходити кожного тижня протягом одного місяця до відділку та підтверджувати своє перебування в країні громадянської належності. Як повідомляє позивач, зазначене стало причиною його виїзду до Єгипту у 2010 році, де він перебував протягом 3 місяців та через особисті проблеми повернувся до Йорданії. При цьому, як зазначає позивач, на момент повернення до Йорданії в нього не виникало жодних проблем (протокол співбесіди від 05.11.2019 року). Далі, у 2012 році ОСОБА_1 виїхав до Іраку з метою працевлаштування. На території Іраку працював в готелі « Рутано ». Приблизно через півтора - два роки позивач добровільно та без перешкод повернувся до Йорданії (протокол співбесіди від 05.11.2019 року). При цьому судова колегія зазначає, що у випадку наявності загрози для життя та здоров`я позивача на території країни громадянської належності, існування відповідної можливості для подальшого перебування на території Іраку, відсутність погроз або переслідувань за конвенційними ознаками, позивач мав можливість в подальшому залишитися проживати на території Іраку. Також, наявні розбіжності у твердженнях відповідача щодо дійсних загроз, так, як повідомив позивач, його затримали після зазначених демонстрацій у 2010 році та тримали протягом 15 днів (протокол співбесіди від 25.10.2019 року), однак відповідно до протоколу співбесіди від 05.11.2019 року, ОСОБА_1 зазначив, що його затримували чотири рази з різницею в 1-2 місяці. Крім того, додатково позивач зазначає й про те, що при подібних затриманнях його били (протокол співбесіди від 05.11.2019 року). Разом з тим, при проведенні процедури анкетування заявник повідомив, що його жодного разу не затримували на території країни громадянської належності, він не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які були пов`язані з його расовою, національною, релігійною належністю, політичним поглядам (анкета від 22.10.2019 року). Однак, в протоколі співбесіди від 25.10.2019 року позивачем зазначено, що його не переслідували за ознакою певних політичних переконань на території країни громадянської належності. Щодо тверджень ОСОБА_1 у співбесіді від 25.10.2019 року, відповідно до яких у випадку повернення до Йорданії його арештують одразу в аеропорту, адже його ім`я внесене до списку осіб, яких підозрюються у провокації та підбурюванні, а саме, як повідомив позивач, його батько зателефонував своєму знайомому, той відправив фото виписки з архіву Генеральної служби безпеки Йорданії на якому вказана країна запиту, ПІП заявника, орган, який робить запит, а саме виконавча служба, дата та номер. Фото зазначеного сайту шукач захисту надав разом з перекладом до ГУ ДМС України в Одеській області в якості доказу. Уважно дослідивши матеріали справи судова колегія зазначає, що зазначене фото з сайту жодним чином не підтверджує існування загроз особі з наступних ознак, оскільки зазначений запит був здійснений 01.06.2016 року виконавчою службою м. Амман, однак шукач захисту виїхав з Йорданії 11.12.2014 року, а оскільки останній раз позивач приймав участь у демонстраціях приблизно у 2012 році, як він сам і зазначає, то зазначене жодним чином не пояснює побоювання стосовно повернення на Батьківщину. Окрім того, в наданому запиті не зазначено жодних причин через що позивача можуть арештувати у випадку повернення на Батьківщину, а з пояснень позивача вбачається, що його батько отримав фото цього запиту 05.11.2019 року, однак на самому запиті проставлена дата запиту 01.06.2016 року, а оскільки у нього почали виникати проблеми ще у 2010 році з органами національної безпеки, але зазначений список зареєстрований тільки 31.05.2016 року, то ОСОБА_1 мав можливість вільно виїздити та повертатися до Йорданії, де в нього не виникало жодних проблем. Також, на відсутність цілеспрямованих переслідувань владою Йорданії вказує те, що позивач неодноразово виїздив та повертався до Йорданії при цьому жодних проблем при виїзді у нього не виникало, мав можливість вільного доступу до державних, комерційних та медичних установ під час проживання на Батьківщині, не виникало проблем при переміщенні територією Йорданії (протокол співбесіди від 25.10.2019 року) До того ж, слід врахувати інформацію стосовно моменту виникнення ймовірних ув`язнень через демонстрації в яких приймав участь шукач захисту. Так, ОСОБА_1 зазначив, що перша демонстрація відбулася у 2010 році, проте детально повідомити про все, що його не влаштовувало в діючій на той момент владі, він не зміг (протокол співбесіди від 25.10.2019 року). Як вбачається з матеріалів справи та зазначає сам позивач у своїй заяві від 21.10.2019 року, 11.12.2014 року він приїхав до України та навчався на підготовчому факультеті у м. Дніпро де отримав тимчасову посвідку на тимчасове проживання. Разом з тим, 26.06.2018 року закінчився термін дії посвідки на тимчасове проживання, а отже з 26.06.2018 року позивач проживав на території України нелегально, а надані позивачем відомості дають можливість стверджувати, що він звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації свого перебування в Україні, т.б. фактично позивач є мігрантом, а не «біженцем». Крім того судова колегія акцентує увагу, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 21.10.2019 року, тобто через 5 років після потрапляння на територію України та через півтора року після закінчення терміну легального перебування в Україні. При цьому, з аналізу інформації з вільних джерел міжнародних правозахисник організацій можливо також вбачається, що економічна ситуація в регіоні постійного проживання позивача (Йорданія) є задовільною, спостерігається підвищення економічних показників. Соціально-політична ситуація в регіоні постійного проживання позивача є задовільною з точки зору безпеки та соціально-економічного розвитку. З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд 1-ї інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що рішення ГУ ДМС України в Одеській області, яким ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені ж позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Отже, з вказаного вбачається, що судом 1-ї інстанції, в даному випадку, було обґрунтовано встановлено факт того, що у позивача відсутні будь-які умови (критерії), зазначені п.п.1,13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та цілком правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог. До того ж, ще слід зазначити й про те, що відповідно до приписів ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. А відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права. Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, відповідно до ст.316 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін. Керуючись ст.ст.308,310,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2020 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено 30.03.2020р. Головуючий у справі суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов Судді: І.П. Косцова В.О. Скрипченко