Постанова 4818 № 640/15491/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 березня 2020 року м. Харків Справа № 640/15491/19 Провадження №22-ц/818/1356/20 Харківський апеляційний суду складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого: Коваленко І.П., суддів: Овсяннікової А.І., Сащенко І.С., учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, розглянув в порядку спрощеного позовному провадження в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м.Харкова від 03 грудня 2019 року в складі судді Бородіної Н.М., - встановив: У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Позов мотивований тим, що він працював на посаді асистента кафедри цивільного права з 1999р. по 01.07.2019р. За цей час з ним постійно переукладались трудові договору, спочатку у формі контракту, потім у формі строкового трудового договору, внаслідок чого вважається, що вони укладені на невизначений строк, у відповідності до ст.ст. 23, 391 КЗпПУ, тому підстави для його звільнення за закінченням строку трудового договору - відсутні. Також вказує на дискримінацію та помсту зі сторони ректора Університету, внаслідок чого і відбулося звільнення. В зв`язку з цим просив визнати незаконним та скасувати наказ від 24.06.2019 року №225-к в частині його звільнення з посади асистента кафедри цивільного права №1, поновити його з 01.07.2019 року на зазначеній посаді та стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу, яку розрахувати на час прийняття рішення. Представник відповідача у судовому засіданні та у поданому відзиві проти позову заперечував, зазначаючи, що звільнення відбулося у відповідності до закону, оскільки характер роботи позивача не може бути встановлений на невизначений строк, залежить від учбового року та кількості прийнятих студентів. Крім того, відповідач діяв в інтересах позивача при укладанні строкового трудового договору, що підтверджується власноруч написаною його заявою. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 02 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу - відмовлено. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 13 грудня 2019 року виправлена описка у вступній частині рішення суду і замість дати прийняття «02 грудня 2019 року» правильним зазначено «03 грудня 2019 року». Не погодившись із вищевказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій, з посиланнями на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить вказане рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, щовисновки суду першої інстанціїобставинам справи не відповідають, оскільки судом першої інстанції неповно та неправильно встановлено обставини, що мають значення для вирішення справи. Рішення суду першої інстанції є невмотивованим відповідно до заявлених доводів позову та поданих доказів, які є визначальними для вирішення справи. Рішенням суду першої інстанції вимогам законності та обґрунтованості не відповідає, в порушення ст.8 Загальної декларації прав людини, п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права держава не забезпечила реалізацію права позивача на судовий захист, який би був справедливим, компетентним, повним та ефективним. Зазначає, що суд першої інстанції не надав оцінку доводам позивача, стосовно того, що лише 02.07.2019 року йому була вручена копія оспореного наказу від 24/06/2019 №225-к та оригінал трудової книжки, й після подання заяви про виконання його трудових обов`язків 01.07.2019 року; що наказів ректора Університету про скорочення посад асистентів кафедри цивільного права №1 у 2018/2019 навчальному році не було; згідно наказу від 03.04.2019 року №86 «Про оголошення конкурсу на заміщення вакантних посад», з метою заміщення вакантних посад працівників Університету оголошено конкурс на заміщення вакантних посад науково- педагогічних працівників Університету, зокрема, по кафедрі цивільного права №1 (для викладання дисциплін - «Цивільне право») лише на 7 ставок; що зі змісту оспореного у відповідній частині наказу від 24/06/2019 №225-к, записів його трудової книжки та його тривалої роботи на посаді асистента кафедри цивільного права №1 Університету з 01/10/1999 є незрозумілим, у зв`язку із закінченням строку якого саме трудового договору позивача було звільнено; що як вбачається з записів трудової книжки позивача та неодноразово укладених трудових договорів, які продовжували його трудові відносини з Університетом з 01/10/1999 р. по день звільнення, трудові відносини з позивачем жодного разу не припинялися, на роботу на посаду асистента кафедри цивільного права №1 він жодного разу заново не приймався, протягом усього часу кожен раз в загальному порядку укладалися нові трудові договори, що свідчить про їх переукладення більше одного разу. А отже він вважаюся таким, трудовий договір з яким продовжено на невизначений строк. Також посилається на те, що згідно Конвенції МОП №158 та Рекомендації №166 та ст.ст.23 та 39і КЗпП України укладені з ним трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, вважаються такими, що укладені на невизначений строк. Вказує, що відповідач не має дійсних підстав посилатися на те, що трудові відносини з ним за весь час його роботи, у тому числі у квітні - червні 2019 року, не були встановлені на невизначений строк внаслідок характеру роботи. Зазначає, що у квітні - червні кожного поточного року неможливо встановити та довести, що, наприклад, обсяг набору студентів на найближчий навчальний рік може бути меншим чи недостатнім, оскільки набір студентів в цей період ще не розпочинається. Отже висновки суду з посиланням на навчальний рік, кількість студентів тощо не мають до його звільнення ніякого відношення. Також звертає увагу на те, що і обсяг його сумарного учбового навантаження за всіма видами навчальної (науково-педагогічної) роботи як асистента кафедри цивільного права №1 Університету протягом 2017/2018 та 2018/2019 навчальних років відповідало запланованому, значною мірою перевиконувалося. Й у 2018/2019 навчальному році було навіть більше, ніж у 2017/2018, а ніяк не зменшувалося. Крім того, відділом кадрів Університету у травні 2019 року його прізвище було внесено до Графіку щорічних відпусток на 2018/2019 рік по кафедрі цивільного права №1 з наданням передбачуваної щорічної відпустки з 01 липня 2019 року по 26 серпня 2019 року. Отже, вказане підтверджує, що відповідач визнавав необхідність надання йому відпустки як асистенту кафедри з 01 липня 2019 року по 26 серпня 2019 року, з яким існують, а не мають бути припинені трудові відносини. Також вказує, що не спростовуючи факту виникнення з позивачем раніше безстрокових трудових відносин, Закон № 1556-VII не передбачив підстав та належної процедури заміщення посади асистента, що виключає винесення оспореного наказу та звільнення позивача з посади. Отже, запроваджуючи конкурс на посаду асистента кафедри цивільного права за відсутності правових підстав та на меншу кількість посад, відповідач не додержався покладеного обов`язку щодо його прав як працівника. Такий конкурс, на його думку, не міг призначатися та проводитися менше ніж за три місяці до дати припинення з ним строкового трудового договору, як вважав відповідач. Вказане свідчить про те, що роботодавець не організував у передбачений строк відповідний конкурс, чим фактично визнав, що трудові відносини з такими працівниками, у тому числі позивачем, фактично тривають. Крім того його посада асистента не могла вважатися вакантною на день оголошення конкурсу, оскільки була зайнята позивачем на безстрокових засадах. При чому зазначає, що оголошення наказом № 86 від 03.04.2019 конкурсу на посаду асистента кафедри цивільного права №1 в обсязі саме 7 ставок при наявності 9 асистентів кафедри (у кожного повна ставка), у яких, на думку Університету, закінчувався строк трудових договорів, свідчить про те, що трудові відносини щодо працівників, які займали дві інші ставки, у тому числі й позивач, безспірно для роботодавця виконують роботу на умовах безстрокового трудового договору, тобто не вимагають проведення конкурсу. Отже, в питаннях працевлаштування (продовження трудових відносин) щодо позивача та інших працівників має місце явна дискримінаційність, вибірковий, неоднаковий підхід у врегулюванні принципово аналогічних питань трудових відносин, що очевидно вплинуло на його звільнення. 06 лютого 2020 року на адресу Харківського апеляційного суду надійшов відзив Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін. Відповідно до ч.1 ст. 369 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи. Колегія суддів, вислухавши суддю доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог. З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погоджується, виходячи наступного. Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначаються Кодекс законів про працю України. Законодавство України про освіту ґрунтується на Конституції України та складається із Закону України «Про освіту», спеціальних законів, інших актів законодавства у сфері освіти і науки та міжнародних договорів України, укладених в установленому законом порядку. Судом встановлено, що позивач був прийнятий на роботу відповідачем на посаду асистента кафедри цивільного права відповідно до наказу № 139-к від 06.10.1999 року строком з 01.10.1999 року до 01.10.2000 року на умовах, викладених в контракті від 29.09.1999 року. В подальшому на підставі укладених контрактів приймались накази про продовження трудових відносин, а саме: № 195-к від 05.10.2000 року, № 176-к від 20.09.2001 року, № 77-к від 20.05.2002 року, № 92-к від 27.05.2003 року, № 102-к від 30.06.2004 року, № 56-к від 19.05.2005 року, №179-к від 15.11.2005 року, №74-к від 02.06.2006 року, №93-к від 30.06.2007 року, №85-к від 25.06.2008 року, №97-к від 30.06.2009 року, №99-к від 18.05.2010 року, №180-к від 30.06.2011 року, №190-к від 30.06.2012 року, №186-к від 25.06.2013 року. 01.07.2015 року між позивачем та відповідачем був укладений строковий трудовий договір та наказом №195-к від 24.06.2015 року продовжені трудові відносини на умовах строкового трудового договору з 01.07.2015 року по 30.06.2016 року. В подальшому на підставі поданих позивачем заяв, укладених строкових трудових договорів, трудові відносини були продовжені, про що були видані відповідні накази: № 198-к від 29.06.2017 року, № 215-к від 19.06.2018 року. Останній строковий трудовий договір був укладений між сторонами, на підстави написаної позивачем заяви, 01.07.2018 року по 30.06.2019 року та виданий наказ №215-к про продовження трудових відносин з асистентом кафедри цивільного права №1 ОСОБА_1 з 01.07.2018 року по 30.06.2019 року, з яким позивач ознайомився 22.06.2018 року, про що свідчить його підпис. Наказом № 225-к від 24.06.2019 року позивача було звільнено з посади асистента кафедри цивільного права №1 30.06.2019 року, на підставі п.2 ст. 36 КЗпП України, у зв`язку із закінченням строку трудового договору. Позивач був ознайомлений із наказом 02.07.2019 року, в той же день отримав трудову книжку. Відповідно до ч.ч. 1, 3 статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України. Згідно статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3)таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. На підставі п.2 статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення. Закону України «Про освіту» (чинним на час укладення строкового трудового договору) передбачав, що педагогічні та науково- педагогічні працівники приймаються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом. Прийняття на роботу науково-педагогічних працівників здійснюється на основі конкурсного відбору. Відповідно до ч. 2 ст. 32 вище вказаного Закону заклади вищої освіти мають рівні права, що становить зміст їх автономії та самоврядування, у тому числі: приймати на роботу педагогічних, наукових, науково-педагогічних працівників. Відповідно до ч. 1 ст. 53 Закону України «Про вищу освіту», науково-педагогічні працівники - це особи, які за основним місцем роботи у закладах вищої освіти провадять навчальну, методичну, наукову (науково-технічну, мистецьку) та організаційну діяльність. Частинами першої та другою статті 55 Закону України «Про вищу освіту» визначено, що до основних посад науково-педагогічних та педагогічних працівників закладів вищої освіти належить, зокрема, посада доцента, асистента. Відповідно до ч. 3 ст. 55 Закону України «Про вищу освіту», повний перелік посад науково-педагогічних і педагогічних працівників закладів вищої освіти встановлюється Кабінетом Міністрів України. Такий перелік був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14.06.2000 року №

963. У розділі «Посади науково-педагогічних працівників витих навчальних закладів ІІІ-ІV рівня акредитації» цього переліку міститься посада доцент, асистент. Згідно ч.11 статті 55 Закону України «Про вищу освіту» під час заміщення вакантних посад науково-педагогічних працівників - завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів укладенню трудового договору (контракту) передує конкурсний відбір, порядок проведення якого затверджується вченою радою закладу вищої освіти. 04.02.1994 року Україною ратифіковано Конвенцію Міжнародної організації праці N 158 (далі Конвенція) про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, якою запропоновано учасникам МОП запровадження гарантій проти застосування договорів про найняття осіб на певний термін. Статтею 4 Конвенції передбачено, що трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби. За положенням ч.2 ст. 9 Конвенції щоб тягар доведення необґрунтованості звільнення не лягав лише на працівника, методами, зазначеними в статті 1 цієї Конвенції, передбачено першу або другу чи обидві такі можливості: a) тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавці; б) згадані в статті 8 цієї Конвенції органи (в т.ч. суд) наділяються повноваженнями виносити рішення про причину звільнення з урахуванням поданих сторонами доказів та відповідно до процедур, передбачених національними законодавством і практикою. При ратифікації вказаної Конвенції Україна не зазначила, категорії осіб, які вилучаються зі сфери застосування Конвенції. Після ратифікації Конвенції, державою імплементовано міжнародні норми права в національне право, про що свідчить зміст статей 39-1 та 5-1 КЗпП України. Так, ст. 5-1 КЗпП України Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: вільний вибір виду діяльності; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно з частиною 2 статті 39-1 КЗпПУ України, трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк. Частиною другою статті 23 КЗпП України передбачено, що строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. За Положення про організацію освітнього процесу в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого навчальний рік триває 12 місяців, розпочинається, як правило, 1 вересня. За довідкою відповідача, сформованою за статистичними даним Єдиної державної електронної бази с питань освіти, щорічно кількість студентів у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого змінюється, зокрема починаючи з 2016 року в бік зменшення. З огляду на вищенаведене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку стосовно того, що оскільки за характером роботи, а саме тривалістю учбового року та кількості студенів, які не можливо визначити заздалегідь, трудові відносини між сторонами не можуть бути встановлені на невизначений строк, переукладення строкового трудового договору у випадках, що підпадають під дію частини другої статті 23 КЗпП України, не має наслідком набуття трудовим договором характеру безстрокового чи укладеного на невизначений строк, що узгоджується із позицією ВС у справі №725/2974/16 від 27.03.2019 року. Сумарне учбове навантаження позивача за час його роботи асистентом та включення його до графіку відпусток на навчальний рік 2018/2019, не впливає на характер наступної роботи. При цьому позивачу була виплачена компенсація за невикористанні дні відпусток. Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що підставою укладання строкового трудового договору від 01.07.2018 року між сторонами була відповідна заява самого позивача, в якій він просив укласти строковий трудовий договір, після чого підписав договір та ознайомився із наказом № 215-к від 19.06.2018 року і за час дії цього договору та наказу, їх не оскаржував, що свідчить про укладання саме строкового договору. Також суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку стосовно того, що позивачем не надано доказів стосовно примушування зі сторони керівництва на написання зазначеної заяви. Відповідно до вимог п.2 ч.1 ст.36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є закінчення строку (п.2,3 ст.23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення. Із матеріалів справи вбачається, що строк дії трудового договору від 01.07.2018 року закінчився 30 червня 2019 року, трудові відносини не були продовжені, що вбачається з наказу № 225-к від 24.06.2019 року, який був виданий раніше, оскільки останній день договору припадав на вихідний. Подання позивачем 01.07.2019 року на ім`я начальника відділу кадрів Університету заяви про надання вказівок про вид та спосіб виконання трудових відносин, не свідчить про продовження трудових відносин, оскільки на той час дія строкового трудового договору закінчилась та був виданий наказ про його звільнення. Відповідно до ч.1, ч.2 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Враховуючи вищенаведене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Обґрунтовано не прийняті судом першої інстанції і не приймаються колегією суддів посилання позивача на те, що в даному випадку має місце дискримінаційність. Частино 2 ст. 22 КЗпП України передбачено, що відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається. Положення ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на яке посилається позивач, передбачає, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою -статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Пзивачем не надано ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції будь-яких доказів наявності дискримінації по відношенню до нього зі сторони відповідача, а також доказів того, що його звільнення є помстою зі сторони ректора Університету. Відповідно до статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. За таких обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, постановлено з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, підстав для його скасування не вбачається. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст.375 ЦПК суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 грудня 2019 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складений 24 березня 2020 року. Головуючий - І.П. Коваленко Судді - А.І. Овсяннікова І.С. Сащенко