Постанова Харківський апеляційний суд № 645/5233/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД _____________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 645/5233/19 Провадження № 22-ц/818/759/20 19 березня 2020 року м.Харків Харківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Овсяннікової А.І. суддів - Коваленко І.П., Сащенко І.С. учасники справи: позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 , треті особи Немишлянський відділ Державної імміграційної служби Головного управління України в Харківській області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника неповнолітнього - ОСОБА_3 розглянув у порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 11 листопада 2019 року в складі судді Сілантьєвої Е.Є. по справі №645/5233/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи Немишлянський відділ Державної імміграційної служби Головного управління України в Харківській області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника неповнолітнього - ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та анулювання реєстрації,- ВСТАНОВИВ: У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи Немишлянський відділ Державної імміграційної служби Головного управління України в Харківській області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та анулювання реєстрації. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він є власником житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 . В будинку зареєстрований також його син ОСОБА_2 . З січня 2019 року відповідач забрав всі свої особисті речі, покинув житло і проживає в іншому місці. З моменту виїзду ОСОБА_2 будинком не цікавиться, комунальні послуги не сплачує. Він права проживання відповідача не порушував, переїзд був добровільним, а не вимушеним. Просить визнати таким, що втратив право користування житловим приміщенням по АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , анулювавши його реєстрацію. Відповідач ОСОБА_2 та треті особи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в особі законного представника неповнолітнього ОСОБА_3 , Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради в судове засідання не з`явились. Рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 11 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення мотивовано тим, що позивачем не надано доказів непроживання відповідача в будинку протягом року, а тому відсутні підстави для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим будинком. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов. Він не перешкоджав проживати відповідачу в будинку. Непроживання ОСОБА_2 викликано не поважними і не відомими причинами та є добровільним. У зв`язку з тим що відповідач не проживає в спірному будинку більше шести місяців, право на користування ним він втратив. Колегія суддів, вислухав суддю доповідача, дослідив матеріали справи та обговорив доводи апеляційної скарги вважає, що скарга не підлягає задоволенню. Як встановлено судом і підтверджується матеріалами справи у спірному будинку за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , 2009 року народження. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції обґрунтовано виходив з тих обставин, що позивачем не надано доказів не проживання відповідача у спірному приміщення більш ніж рік. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно з частиною четвертою статті 9, частинами першою, четвертою статті 156 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Частиною другою статті 64 ЖК Української РСР передбачено, що до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать дружина власника, їх діти і батьки. За ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла втрачають право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначає, що відповідач перестав проживати у спірній квартирі з січня 2019 року. Між тим, з позовом до суду позивач звернувся у серпні 2019 року, тобто, до спливу річного строку, передбаченого вимогами чинного законодавства. Отже, за таких обставин вважати, що наявні підставі для вирішення питання про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням згідно вимог ст.405 ЦК України не можна, оскільки такі вимоги є передчасними. Посилання ОСОБА_1 щодо відсутності відповідача понад півроку в обґрунтування позовних вимог згідно вимог ст.71 ЖК України є безпідставним. У відповідності до ст. 81 ЦПК України позивачем не надано доказів не проживання відповідача у спірній квартирі. Жодного свідка допитано не було; відповідно посвідчених актів щодо непроживання в будинку не надано. Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 не заперечував факт його звернення до правоохоронних органів у 2019 році з приводу порушення громадського порядку ОСОБА_2 . З матеріалів справи вбачається, що у лютому 2019 року ОСОБА_2 звертався до КПН «Міська поліклініка №3» за медичною допомогою з зазначенням місця проживання АДРЕСА_1 з відкриттям листка непрацездатності. За таких обставин беззаперечно вважати, що відповідач втратив інтерес до житла та не проживає в спірному будинку не можна. Отже, за таких обставин беззаперечно вважати, що відповідач не проживає понад встановленого законом строку у спірному приміщенні- не можна. Крім того, звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 зазначає, що він є власником спірного житлового будинку. Мж тим, доказів у відповідності до ст. 81 ЦПК України, що підтверджуються право власності на спірний будинок позивачем не надано. Надана копія свідоцтва про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_1 не є беззаперечним доказом існування права власності на будинок, оскільки з зазначеного свідоцтва вбачається, що спадковим майном, на яке воно видано, є грошові вклади з відсотками та компенсацією, що належать померлій на підставі ощадних книжок. За таких обставин підстав для задоволення позову не вбачається. Доводи апеляційної скарги висновки суду не спростовують. Рішення ухвалено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права. Підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 ч.1 п.1, 375, 381-384 ЦПК України, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 11 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 19 березня 2020 року. Головуючий А.І. Овсяннікова Судді: І.П. Коваленко І.С. Сащенко