Постанова Київський апеляційний суд № 755/8107/17

Єдиний унікальний номер справи 755/8107/17 Провадження №22-ц/824/4003/2020 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 05 березня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Тімуш Д.І. розглянувши справу за апеляційною скаргою Київського національного торговельно-економічного університету на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 листопада 2019 року у справі за позовом Київського національного торговельно-економічного університету до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення з гуртожитку, В С Т А Н О В И В: В травні 2017 року позивач звернувся до суду з вимогами про виселення відповідачів з гуртожитку, який перебуває на його балансі та використовується для поселення студентів. Свій позов обґрунтував тим, що 12.10.2001 року відповідач разом зі своїм сином була безпідставно поселена в гуртожиток, в якому проживає і досі. Оскільки наказу на вселення чи ордеру на кімнату у відповідачів немає, договір або інша цивільно-правова угода на проживання в кімнаті гуртожитку не укладалась, а самі відповідачі не працюють і не навчаються у позивача, підстав для проживання зазначених осіб в студентському гуртожитку немає. В той же час, незважаючи на проживання без законних на це підстав, відповідачі відмовились добровільно виїхати з гуртожитку, що й стало підставою для звернення до суду задля захисту та відновлення прав позивача. На підставі викладеного позивач просив суд ухвалити рішення про виселення відповідачів із кімнати гуртожитку без надання їм іншого жилого приміщення. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 28 листопада 2019 року в задоволенні вищезазначеного позову відмовлено. Не погоджуючись з ухваленим по справі рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, оскаржуване рішення вважає незаконним та необґрунтованим, ухваленим з неповним та однобічним дослідженням обставин справи, з неврахуванням обставин, які встановлені рішеннями суддів, з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. Відмовляючи в задоволенні позову, суд безпідставно з точки зору позивача посилався та неправильно застосував норми ст.ст. 125, 132 ЖК України, оскільки на час поселення відповідачів у студентський гуртожиток останні в ньому не навчалися і не працювали, а застосована норма ст. 124 ЖК України взагалі стосується лише службового житла, яким ніколи студентський гуртожиток не був. Посилання суду на поселення в студентський гуртожиток ОСОБА_1 як працівника університету не відповідають обставинам справи, відтак суд не здійснив всебічне дослідження матеріалів справи. Судом не звернуто увагу на те, що відповідно до «Положення про гуртожитки» від 03.06.1986 року №208, яке діяло на час вселення відповідачів, вселення в гуртожитки проводиться власником або уповноваженою на це особою на підставі ордера з одночасним укладанням договору найму житлового приміщення, і це було єдиною підставою на вселення на надану жилу площу гуртожитку. Судом не враховано, що проживання відповідачів без законних на це підстав у студентському гуртожитку порушує права позивача, який в свою чергу не має змоги надати кімнату студентам, тим самим порушуючи вимоги закону щодо пріоритетного надання гуртожитку тим, хто навчається. Крім того судом не досліджений той факт, що відмітка про реєстрацію місця проживання в паспорті ОСОБА_2 датою 26.09.2009 року здійснено неіснуючим на той час органом, а тому така відмітка не має жодної юридичної сили. Також суд невірно застосував практику Європейського суду, оскільки Рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02.12.2010 року стосується лише того випадку, коли житло належить особі. На підставі наведених доводів просив рішення суду скасувати та задовольнити позовні вимоги про виселення відповідачів з гуртожитку. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_1 не погоджується з доводами апелянта та заперечує щодо змісту і вимог апеляційної скарги. Вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. У відповідності до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що підстави для його зміни чи скасування відсутні. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що поселення відповідача та її сина до гуртожитку відбулося з дозволу адміністрації навчального закладу, якому на той час належав гуртожиток. В період часу з 01.03.2002 року по 22.12.2014 року ОСОБА_1 працювала в університеті, який згодом було реорганізовано в Київський національний торговельно-економічний університет, на підставі чого й проживала в кімнаті гуртожитку. За таких умов основна правова підстава, якою позивач обґрунтовував свої вимоги (самовільне, без відповідного дозволу власника приміщення заселення в нього), не відповідає обставинам справи. При цьому, встановивши баланс між інтересами учасників справи, врахувавши тривалий період роботи відповідача в Українському державному університеті фінансів та міжнародної торгівлі, та те, що іншого постійного житла крім спірної кімнати у відповідачів немає, а також те, що відповідачі не відносяться до перелічений у частинах першій, третій статті 132 ЖК УРСР осіб, суд обґрунтовано прийшов до висновку про необхідність відмови у задоволенні позову, зваживши на те, що правові підстави для виселення відповідачів із спірного приміщення без надання їм іншого житлового приміщення в даному випадку відсутні. З наведеною позицією в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Положеннями ст. 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. Позивач, звертаючись до суду з даним позовом, головною підставою для виселення відповідачів з гуртожитку зазначив самовільне їх вселення в спірне житлове приміщення. Таку свою позицію він обґрунтував тим, що у відповідачів відсутній ордер на вселення, який за законом є єдиною підставою для вселення. В той же час, відповідно до порядку вселення в житлові приміщення гуртожитку, встановлено Положенням про гуртожитки, ордер дійсно є єдиною підставою для вселення, яке проводиться власником гуртожитку або уповноваженою ним особою, при цьому особа, яка заселяється, не зберігає такий ордер у себе, а передає його при здійсненні вселення в житлово-експлуатаційну організацію, а при її відсутності - завідуючому (директору) гуртожитком підприємства, установи, організації. За таких умов відповідачі не можуть зберігати у себе документ, що посвідчує право на вселення. При цьому посилання на відсутність такого доказу у позивача з огляду на проведення його численних реорганізацій за період з часу вселення відповідачів, як і на той факт, що представлення такого ордеру фактично спростовуватиме його позовні вимоги, з точки зору суду не може слугувати підставою для виселення відповідачів із займаного ними житла. Зважаючи на наведене, колегія суддів вважає, що в ході розгляду справи знайшло своє підтвердження посилання відповідача на те, що вселення в спірне житло було здійснено не самовільно, а з ініціативи адміністрації власника гуртожитку, й безпосередньо було пов`язане з працевлаштуванням ОСОБА_1 . Не може з точки зору колегії суддів апеляційного суду обґрунтовувати незаконність рішення суду і посилання апелянта на те, що судом враховані норми закону, які регулюють правовідносини службового житла, в той час як до даної справи стосується правовідносини проживання в гуртожитку. По-перше, як зазначає сам позивач, відповідач ОСОБА_1 не була студентом даного навчального закладу, відтак не може і не могла бути заселена до гуртожитку на умовах проживання студентів на час навчання. По-друге, жодного доказу щодо статусу вказаного житла на момент заселення в гуртожиток ОСОБА_1 позивачем до суду так і представлено не було. Зважаючи на зазначене, враховуючи той факт, що до 2014 року відповідач працювала в навчальному закладі, який був власником спірного житла, колегія суддів приходить до висновку, що проживання в спірному приміщенні відповідача ОСОБА_1 обумовлене саме її трудовими відносинами з таким власником житла, що в свою чергу зумовлює врегулювання спірних правовідносин саме тими нормами, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні справи. Не може погодитись колегія суддів і з твердженнями представника апелянта щодо окремих підстав для виселення відповідачів, зокрема самовільною зміною кімнати в гуртожитку. По-перше, вказану обставину позивач хоча і зазначає в своєму позові, однак належним чином як не обґрунтовує, так і не підтверджує відповідними доказами. По-друге, навіть за умови доведення самовільної зміни кімнати в гуртожитку, дана обставина не може обґрунтовувати вимоги про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення (наприклад зобов`язання повернутись в попередню кімнату). Не може погодитись колегія суддів апеляційного суду і з посиланнями апелянта на безпідставність незадоволення вимоги про виселення відповідачів у зв`язку з невірним відображенням у паспорті ОСОБА_2 реєстрації у спірному житловому приміщенні. Відповідач ОСОБА_2 на час вселення у гуртожиток був неповнолітнім, за таких умов його місце проживання визначається за місцем проживання його матері. На даний час ОСОБА_2 повнолітній, зареєстрований у вказаному приміщенні, і така обставина не оскаржується позивачем у відповідному порядку. Окрім того, будь-які технічні недоліки зазначення місце реєстрації відповідача жодним чином не може обґрунтовувати відсутність права у такої особи на право проживання в житловому приміщенні. Не було належним чином доведено в ході розгляду справи і інших обставин, які позивач зазначав в своєму позові в якості підстав для виселення. Зокрема, це стосується твердження позивача щодо утримання відповідачами домашніх тварин, оскільки можливість здійснювати виселення на цій підставі, зокрема з підстав порушення правил співжиття внаслідок створення антисанітарного стану, належним чином підтверджені не були. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. У справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Таким чином, навіть якщо врахувати, що позивач діє з метою задоволення інтересів студентів вищого навчального закладу, які мають право бути забезпеченими кімнатою в гуртожитку на час навчання в учбовому закладі, а відповідач розірвала трудові правовідносини з останнім, то пропорційність цій меті виселення відповідачів за відсутності в них іншого житла, викликає обґрунтовані сумніви та заперечення. В даному випадку доведення пропорційності є основним завданням позивача, а її оцінка судом здійснена з врахуванням всіх обставин справи. ЄСПЛ у своїй практиці у справах про виселення неодноразово вказував, що рішення повинні ґрунтуватися на належних підставах, з перевіркою необхідності такого заходу у демократичному суспільстві. Так в справі «Йорданова та інші проти Болгарії» встановлено, що дійшовши висновку, що вселення не відповідало чинному законодавству, суди надали цьому першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що підхід, застосований національними судами сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. На підставі зазначеного колегія суддів погоджується з тим, що у разі позбавлення єдиного житла (кімната в гуртожитку) відповідачі автоматично стають безхатченками, відтак з врахуванням відсутності у відповідачів іншого житла виселення їх з кімнати гуртожитку, де вони проживають тривалий час, буде для ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надмірним тягарем та порушуватиме їх право на повагу до житла, яке вони вважають своїм постійним місцем проживання. Не вбачає колегія суддів й порушень судом першої інстанції вимог матеріального та процесуального права, на які посилався апелянт, які стали б підставою для невірного вирішення справи по суті питання. Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Таким чином, колегія апеляційного суду оцінивши у контексті обставин цієї справи пропорційність виселення відповідачів, враховуючи, що виселення є порушенням права, визначеного статтею 8 Конвенції у його найтяжчій формі, вважає, що розумний баланс між інтересами позивача та відповідачів є дотриманим. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, відтак підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Київського національного торговельно-економічного університету залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді: Т.О. Писана К.П. Приходько