Постанова 4824 № 369/13646/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 369/13646/17 Головуючий 1 інстанція - Ковальчук Л.М. Провадження № 22-ц/824/2763/2020 Доповідач 2 інстанція - Суханова Є.М. П О С Т А Н О В А іменем України 04 березня 2020 року м.Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді: Суханової Є.М., суддів: Лівінський С.В., Березовенко Р.В за участю секретаря: Климчук Т.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 жовтня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру,- ВСТАНОВИЛА: В грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до Києво-Святошинського районного суду Київської області із позовом до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 21 серпня 2013 року між нею і ОСОБА_2 був укладений шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 від 21 серпня 2013 року. В шлюбі у них народилась дочка ОСОБА_3 , 2014 року народження, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 12 січня 2015 року. Зазначає, що в період шлюбу за рахунок власних та залучених коштів була придбана квартира загальною площею 34,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною вартістю 275 000 грн. Вказувала, що спірна квартира була придбана виключно за її особисті грошові кошти, які в неї були до одруження, та кошти, залучені від інших осіб. Відповідач жодної фінансової участі у придбанні майна не брав. А відтак, не має жодного права на вказане майно. Обставини реєстрації його, як власником вказаної нерухомості, жодним чином не свідчить про його участь у придбанні такого майна, натомість дане рішення прийнято нею через морально-етичні аспекти відповідача та його прохання виступити номінальним власником нерухомості для ствердження власної самооцінки серед родичів та знайомих. Просила визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру загальною площею 34,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 жовтня 2019 року в задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру відмолено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції апелянт- позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, посилаючись на те, що воно винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, з неповним та всебічним дослідженням всіх обставин справи та невідповідності висновків суду обставинам справи. В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилалася на те, що суд першої інстанціїне надав належної оцінки доказам наявних в матеріалах справи, та тому, що спірна квартира була придбана нею позивачкою за особисті кошти, які були у неї ще до шлюбу, та є її особистою приватною власністю. Вказала, що ще до реєстрації шлюбу з відповідачем між нею та ОСОБА_4 було укладено договір позики від 02.01.2013 року на суму 300 000,00 гривень та розписка від 08.03.2013 року складена ОСОБА_5 , про те, що вона отримала від ОСОБА_1 16 500,00 доларів США в свою чергу, гроші відповідно до розписки від 27.01.2014 року було повернуто позивачці. Тому просила рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 жовтня 2019 року скасувати та постановити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги про визнання права особистої приватної власності на квартирув повному обсязі. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до вимог ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Судом першої та апеляційної інстанції було встановлено, що 21 серпня 2013 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого Лівобережним відділом державної реєстрації шлюбів Головного управління юстиції у м. Києві 21 серпня 2013 року (а.с. 5) Від шлюбу подружжя має доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого Виконавчим комітетом Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 12 січня 2015 року (а.с.6) Також встановлено, що в період перебування у шлюбі подружжям було придбано квартиру АДРЕСА_2 житловою площею 19,1 кв.м., загальною площею 34,7 кв.м.., яка згідно Свідоцтва про право власності від 19 серпня 2014 року серії НОМЕР_3 на праві приватної власності належить відповідачу ОСОБА_2 . Відповідно до довідки Відділу реєстрації місця проживання Виконавчого комітету Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 21 вересня 2017 року № 3220 у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровано двоє членів сім`ї: ОСОБА_1 і ОСОБА_3 . Відмовляючи у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності на квартиру, суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою не було надано достатньо належних і допустимих доказів, які б підтверджували заявлені позовні вимоги щодо визнання за нею квартири АДРЕСА_2 житловою площею 19,1 кв.м., загальною площею 34,7 кв.м особистою приватною власністю. З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне. Зі змісту ст. 4 ЦПК України вбачається, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорювальних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої передбачено, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. За змістом статті 70 СК України, статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. З матеріалів справи вбачається, що за час шлюбу позивач та відповідач набули квартиру АДРЕСА_2 житловою площею 19,1 кв.м., загальною площею 34,7 кв.м.., Також з матеріалів справи вбачається, що згідно договору купівлі-продажу майнових прав № С26/16 від 31 січня 2014 року, було придбано квартиру АДРЕСА_2 житловою площею 19,1 кв.м., загальною площею 34,7 кв.м (а.с. 10) Крім того, згідно свідоцтва про право власності від 19 серпня 2014 року серії НОМЕР_3 відповідачу ОСОБА_2 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2 житловою площею 19,1 кв.м., загальною площею 34,7 кв.м. (а.с 7) Відповідно до ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року за № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Колегія суддів, враховуючи вищевикладене ставиться критично до тієї обставини, на яку посилається позивач - апелянт ОСОБА_1 надаючи копії договору позики від 02 січня 2013 року, копію розписки від 02 січня 2014 року, копію розписки від 08 березня 2013 року, копію розписки від 27 січня 2014 року., при цьому стверджуючи, що дані кошти були спрямовані на придбання вищевказаної квартири, оскільки реальність надання позивачкою третім особам грошових позик та їх подальше повернення є достатньо суперечливими, а надані докази є підозрілими, через однакові помилки допущені в документах позичальників, які були складені в різний період часу, та інші невідповідності та суперечності в таких документах. Крім того, колегія суддів звертає свою увагу на те, що апелянтом жодним чином не підтверджено джерело здобуття такої значної суми коштів, які зазначаються в апеляційній скарзі та в позовних вимогах про визнання права особистої приватної власності на квартиру. Колегія суддів, відхиляючи апеляційну скаргу апелянта - позивача приходить до висновку, що твердження заявлені в апеляційній скарзі, щодо порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права є безпідставними та необґрунтованими, оскільки апеляційна скарга не містить жодного належного факту, який би міг поставити під сумнів рішення суду першої інстанції. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Статтею 78 ЦПК України визначено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Стаття 80 ЦПК України визначає, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Частинами 1,2 ст.83 ЦПК України передбачено подання доказів сторонами та іншими учасниками справи безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатись до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Як передбачено ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. А тому, суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову. Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. Справа судом розглянута повно та об`єктивно. Норми матеріального і процесуального права застосовано вірно. Викладені у рішенні висновки відповідають обставинам справи, а доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують, тому апеляційні скарги підлягають відхиленню, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів до суду касаційної інстанції. Головуючий: Є.М. Суханова Судді: С.В. Лівінський Р.В. Березовенко