Постанова 4818 № 635/3970/18

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 березня 2020 року м. Харків Справа № 635/3970/18 Провадження № 22-ц/818/1025/20 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого-судді Бровченка І.О., суддів: Маміної О.В., Пилипчук Н.П., за участю секретаря - Прокопчук І.В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідач - ОСОБА_2 розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 08 лютого 2019 року в складі судді Токарєвої Н.М. в с т а н о в и в: У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - житловим будинком АДРЕСА_1 , який належить їй на праві власності. Позовна заява мотивована тим, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу. В зазначеному будинку, окрім позивача та членів її сім`ї, є зареєстрованим колишній чоловік ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , який є відповідачем по справі. Шлюб між сторонами був розірваний 19 квітня 2013 року, та з 2013 року ОСОБА_2 не проживає у спірному будинку, особистих речей в ньому не залишив, нинішнє місце проживання його позивачу невідоме. Крім того, ОСОБА_1 зазначила, що відповідач протягом усього часу не приймає ніякої участі у витратах по утриманню будинку, сплаті комунальних платежів, а доходів позивача ледве вистачає на ці витрати, внаслідок чого, з часом, позивачу стало важко сплачувати комунальні послуги за відповідача, який є зареєстрованим в будинку, але в ньому не проживає. Добровільно знятись з реєстрації ОСОБА_2 відмовився. Також, сама по собі реєстрація ОСОБА_2 у спірному будинку позбавляє позивача розпоряджатися ним на власний розсуд, що обмежує її права, а, отже, остання змушена була звернутися до суду з даним позовом. Заочним рішенням Харківського районного суду Харківської області від 08 лютого 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням задоволено. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (колишній № 143-Б), шляхом позбавлення ОСОБА_2 права користування житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 (колишній № 143-Б). Рішення є підставою для скасування реєстрації ОСОБА_2 за вказаною адресою. Судовий збір залишено за рахунок ОСОБА_1 . Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 20 листопада 2019 року поновлено ОСОБА_2 строк на подання заяви про перегляд заочного рішення. Заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням залишено без задоволення. ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 08 лютого 2019 року. В апеляційній скарзі просить скасувати заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 08 лютого 2019 року, направити справу до Харківського районного суду Харківської області для розгляду. Вважає, що заочне рішення ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, зокрема ч. 1 ст. 280 ЦПК України. Зазначає, що судових повісток про виклик до суду він не отримував, не був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання. Посилається на правовий висновок постанови Верховного Суду від 23 січня 2018 року, згідно якого законом не передбачено довідки із зазначенням причини повернення - за закінченням строку зберігання, тому було порушено право ОСОБА_2 на справедливий розгляд справи, подачу до суду відзиву, доказів, клопотань. Також зазначає, що сторони перебували у шлюбі з 18 лютого 1989 року по 19 квітня 2013 року, таким чином спірний будинок було набуте під час шлюбу, зважаючи на що він є спільною власністю подружжя, що суд не встановив, та позбавив права користування спірним будинком як законного власника частки у праві власності на спірне майно. Ухвалою Харківського апеляційного суду від 23 січня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 08 лютого 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. 05 лютого 2020 року ОСОБА_1 подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду - без змін. Зазначає, що шлюб з ОСОБА_2 розірваний 19 квітня 2013 року, він перестав проживати в будинку ще до розірвання шлюбу, місце його фактичного проживання їй невідоме. Посилання апелянта на те, що спірний будинок набудо під час шлюбу та є спільною власністю, у зв`язку із чим не можна позбавляти права користування житловим приміщенням є безпідставними, так як вимог про визнання права власності на частину будинку не заявлено. Ухвалою Харківського апеляційного суду від 14 лютого 2020 року закінчено підготовку апеляційного розгляду справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Призначено цивільну справу до розгляду судом апеляційної інстанції в судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного суду на 14 год. 50 хв. 03 березня 2020 року. Відповідно до ч. 1, ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Такий висновок узгоджується з правовою позицією, яку виклав у своїй Постанові Верховний Суд України у справі № 6-158цс14 від 05 листопада 2014 року, що відповідно до положень ч. 4 ст. 263 ЦПК України є обов`язковим для суду при виборі і застосуванні норми права до відповідних спірних правовідносин, відповідно до якої, право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. За порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. Такого ж правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 16 листопада 2016 року по справі № 6-709цс16. Суд, системно аналізуючи норми діючого цивільного законодавства у їх застосуванні до правовідносин, що склалися між сторонами, з огляду на те, що позивач правомірно набула у власність житловий будинок, а відповідач зареєстрований, але не проживає в будинку та не веде з власником житла спільного господарства, не приймає участі в оплаті комунальних послуг, не є членом сім`ї позивача, договір найму житла між сторонами не укладався, вважав, що відповідач втратив право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , а тому позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню. Судом встановлено, щовідповідно до договору купівлі-продажу від 22 квітня 1997 року, посвідченого державним нотаріусом Першої державної нотаріальної контори Харківського району Ольховською Л.М., ОСОБА_1 купила жилий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 (колишній № 143-Б). З копії паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого Харківським РВ УМВС України в Харківській області від 15 серпня 1996 року, вбачається, що ОСОБА_1 з 27 червня 1997 року є зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1 . Як вбачається із копії вищевказаного паспорту позивача та копії свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 , шлюб між сторонами по справі - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , був розірваний 19 квітня 2013 року, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис №

59. Як вбачається із акта депутата Безлюдівської селищної ради Харківського району Харківської області Журавель С. С. по округу № 23 від 11 червня 2018 року, ОСОБА_2 на даний момент протягом чотирьох років не проживає за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки, шлюб між ним та ОСОБА_1 розірваний 19 квітня 2013 року; особистий речей в домоволодінні немає, місце проживання ОСОБА_2 невідоме. Вказаний акт підтвердили сусіди: ОСОБА_4 , який проживає у будинку АДРЕСА_2 , та ОСОБА_5 , яка проживає у будинку АДРЕСА_3 . Крім того, як вбачається з відомостей від 12 червня 2018 року за вих. № 1079, наданих Безлюдівською селищною радою Харківського району Харківської області, в тому, що за адресою: АДРЕСА_1 (згідно акту депутата) зареєстрований, але з 2014 року не проживає ОСОБА_2 , 1966 року народження. Ухвалюючи заочне рішення 08 лютого 2019 року та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач в судове засідання не з`явився, причину неявки суду не повідомив, про час, дату та місце слухання справи повідомлявся належним чином рекомендованою кореспонденцією. Статтею 128 ЦПК України встановлено, що суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається: фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. Днем вручення судової повістки є:1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI в редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII). Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року). Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін. Відповідно до частини першої статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний поважати честь і гідність усіх учасників судового процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак. Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33). Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18). Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява № 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. При цьому конституційне право на участь у судовому розгляді, бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду не може бути формальним, це є порушенням зазначених вимог законодавства, неналежний виклик сторони у справі є порушенням принципу рівності сторін. Аналогічна правова позиція була висловлена в Постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 295/5011/15-ц. Відомості про повернення суду повістки про виклик позивача до суду з вказівкою причини повернення - за закінченням терміну зберігання, не свідчать про відмову позивача від одержання повістки чи про його незнаходження за адресою, повідомленою суду, що не є належним повідомленням про розгляд справи на цю дату. Викладене узгоджується з правовою позицією, викладено в постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц, де суд вказав на те, що повернута повістка з причини - «закінчення терміну зберігання» не є належними способом повідомлення позивача про розгляд справи, який в такому випадку відкладається. Разом із тим, як свідчать матеріали справи, конверт з ухвалою суду про відкриття провадження від 04 вересня 2018 року, судова повістка про виклик до суду на 21 грудня 2018 року повернулись до суду не врученими ОСОБА_2 за закінченням терміну зберігання, відомості про належне повідомлення ОСОБА_2 про дату, час і місце судового засідання 08 лютого 2019 року матеріали справи не містять.(а.с. 23, 28). Таким чином, ОСОБА_2 не був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи. Крім того, в ухвалі про перегляд заочного рішення від 20 листопада 2019 року суд зазначив, що як вбачається з матеріалів справи, судові повістки про виклик направлялись за зареєстрованим місцем проживання відповідача та повертались за закінченням строку зберігання. (а.с. 73-74). В апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що заочне рішення ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, зокрема ч. 1 ст. 280 ЦПК України, судових повісток про виклик до суду він не отримував, не був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, посилаючись на правовий висновок постанови Верховного Суду від 23 січня 2018 року, згідно якого законом не передбачено довідки із зазначенням причини повернення - за закінченням строку зберігання, вказує, що було порушено право ОСОБА_2 на справедливий розгляд справи, подачу до суду відзиву, доказів, клопотань. Статтею 280 ЦПК України визначено, що суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов:1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи. У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів. У разі зміни позивачем предмета або підстави позову, зміни розміру позовних вимог суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача. Однак, суд першої інстанції порушив зазначені положення закону щодо умов та порядку проведення заочного розгляду справи та ухвалив заочне рішення з порушенням норм процесуального права. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне здійснення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується щодо не лише сторін, але й національних судів (п. 47 рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «Diya 97 v. Ukraine»). Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обгрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права. У зв`язку з чим, рішення суду підлягає скасуванню на підставі ч. 3 ст. 376 ЦПК України, з ухваленням нового судового рішення по суті позовних вимог. Як свідчать матеріали справи, відповідно до договору купівлі-продажу від 22 квітня 1997 року, посвідченого державним нотаріусом Першої державної нотаріальної контори Харківського району Ольховською Л.М., ОСОБА_1 купила жилий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 (колишній № 143-Б). З копії паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого Харківським РВ УМВС України в Харківській області від 15 серпня 1996 року, вбачається, що ОСОБА_1 з 27 червня 1997 року є зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1 . Як вбачається із копії вищевказаного паспорту позивача та копії Свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 , шлюб між сторонами по справі - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , був розірваний 19 квітня 2013 року, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис №

59. Як вбачається із акта депутата Безлюдівської селищної ради Харківського району Харківської області Журавель С .С. по округу № 23 від 11 червня 2018 року, ОСОБА_2 на даний момент на протязі чотирьох років не проживає за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки, шлюб між ним та ОСОБА_1 розірваний з 19.04.2013; особистий речей в домоволодінні немає, місце проживання ОСОБА_2 невідоме. Вказаний акт підтвердили сусіди: ОСОБА_4 , який проживає у будинку АДРЕСА_2 , та ОСОБА_5 , яка проживає у будинку АДРЕСА_3 . Крім того, як вбачається з відомостей від 12 червня 2018 року за вих. № 1079, наданих Безлюдівською селищною радою Харківського району Харківської області, в тому, що за адресою: АДРЕСА_1 (згідно акту депутата) зареєстрований, але з 2014 року не проживає ОСОБА_2 , 1966 року народження. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечується рівні умови здійснення своїх прав. Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно ст. ст. 316, 328 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до положень ст. 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Право на користування жилим приміщенням членів сім`ї власника будинку регулюються статтями 156, 157 ЖК УРСР. За змістом зазначених норм матеріального права правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Норма статті 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь яких осіб будь-яким способом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Аналіз положень глави 32 ЦПК України свідчить, що сервітут це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочності володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Статтею першою Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод людини (Європейська конвенція з прав людини) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Рішенням Європейського суду по правам людини справа «Маркс (MARCKX) проти Бельгії» від 13 червня 1979 року в пункті 63 стосовно статті першої Протоколу першого Європейської конвенції з прав людини зазначено, що визнаючи право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном стаття перша по своїй суті є гарантом права власності. ОСОБА_2 не є членом сім`ї ОСОБА_1 , отже відповідач набув право користування чужим майном, яке за своєю суттю є сервітутом. Оскільки як зазначила позивач, та не заперечувалось відповідачем, шлюб між сторонами був розірваний 19 квітня 2013 року, спільним побутом з позивачкою не пов`язані, тому його право користуватися чужим житлом підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припиненим за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Таким чином, позивач є власником житлового будинку, а відповідач зареєстрований, але не проживає в будинку та не веде з власником житла спільного господарства, не приймає участі в оплаті комунальних послуг, не є членом сім`ї позивача, договір найму житла між сторонами не укладався, відтак відповідач втратив право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 в апеляційній скарзі також підтвердив, що сторони перебували у шлюбі з 18 лютого 1989 року по 19 квітня 2013 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян від 09 листопада 2019 року та свідоцтвом про розірвання шлюбу, відповідно до якого шлюб був розірваний 19 квітня 2013 року. Посилання апелянта на те, що спірний будинок було набуто під час шлюбу позивача та відповідача, зважаючи на що він є спільною сумісною власністю подружжя, суд не з`ясував, що спірний будинок є спільною сумісною власністю подружжя та позбавив ОСОБА_2 права користування житлом - спірним будинком як законного власника частки у праві власності на спірне майно суд не приймає, як такі, що не стосуються предмета доказування у даній справі та не підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, оскільки предметом позову є визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна чи визначення частки у праві спільної сумісної власності не заявлялись. Разом із тим, обставини, що підтверджують заявлені вимоги та доводи позовної заяви, належними та допустимими доказами відповідачем не спростовано. Відповідно до ст. 7 Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою. Виходячи з того, що Закон України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов`язані із зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов`язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання. Частиною 3 статті 12 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими та електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно вимог статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Стаття 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Згідно з ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод. Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважать важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами». Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи викладене, судова колегія доходить висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Керуючись статтями 367, 368, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 08 лютого 2019 року - скасувати та ухвалити нову постанову. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити. Усунути ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 , виданий Харківським РВ УМВС України в Харківській області від 15.08.1996, ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (колишній № 143-Б), перешкоди у здійсненні права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 колишній № 143-Б), шляхом позбавлення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_4 , виданий Комінтернівським РВ в Харківській області від 07.08.1996, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 колишній № 143-Б), права користування житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 (колишній № 143-Б). Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 06 березня 2020 року. Головуючий - І.О. Бровченко Судді : О.В. Маміна Н.П. Пилипчук