Постанова 4824 № 712/14339/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 лютого 2020 року місто Київ єдиний унікальний номер справи: 712/14339/18 номер провадження: 22-ц/824/566/2020 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач), суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., за участю секретаря - Орел П.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 року у складі судді Виниченко Л.М., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Елеонори Антонівни, третя особа: ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів, визнання протиправними та скасування рішень та записів, В С Т А Н О В И В: У листопаді 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е.А., третя особа: ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів, визнання протиправними та скасування рішень та записів. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) стягнуто з ОСОБА_4 на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 552 182 грн 59 коп. та судові витрати, пов`язані з проведенням дослідження в сумі 1 499 грн 85 коп. Рішення суду мотивоване тим, що вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 20 вересня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 07 грудня 2017 року, ОСОБА_4 визнано винним у вчинені злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України. Зазначала, що ОСОБА_4 намагався позбутися належної йому частки квартири у спільному майні подружжя, визнав позов ОСОБА_1 до нього про поділ спільного майна подружжя, однак ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року судом відмовлено у прийнятті заяви ОСОБА_4 про визнання позову. Також рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя було відмовлено, яким встановлено, що ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності з його дружиною ОСОБА_1 належить квартира АДРЕСА_1 . Позивач вказувала, що 28 листопада 2017 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_3 договір дарування квартири, за умовами якого ОСОБА_1 подарувала квартиру АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_3 .. Вказаний договір дарування квартири було посвідчено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. за № 12390, на підставі якого приватним нотаріусом прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38392486 та внесено запис про право власності № 23613656. У подальшому 04 червня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування квартири, за яким ОСОБА_3 подарувала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 . Вказаний договір дарування квартири посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. за № 5340, на підставі якого нотаріусом прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 41421023 та внесено запис про право власності № 26447826. Вважала, що вказані обставини свідчать про те, що зазначені вище договори дарування квартири були укладені з метою уникнення виконання зобов`язань ОСОБА_4 перед позивачем на підставі рішення суду про стягнення матеріальної шкоди. Крім того, вказувала, що ОСОБА_4 весь час проживав у спірній квартирі, іншого майна, окрім права спільної сумісної власності подружжя на вказане нерухоме майно, у нього не має. Позивач вважала, що вказані договори дарування квартири не мали на меті настання реальних наслідків, передбачених законодавством України, тому є фіктивними та підлягають визнанню недійсними відповідно положень ст.ст. 202, 203, 215, 234 ЦК України. Вказувала, що приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. при посвідченні оспорюваних правочинів не було дотримано п. 4.2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, відповідно якого вимагається нотаріально засвідчена письмова згода іншого подружжя щодо розпорядження спільним майном подружжя, а також абзацу 1 п. 9, абзацу 1 п. 10 Порядку, згідно яких передбачено подання оригіналів документів для проведення реєстрації, документів про сплату адміністративного збору, з яких виготовляються електронні копії документів шляхом їх сканування, які долучаються до заяви, зареєстрованої в базі даних заяв. На думку позивача такі дії приватного нотаріуса є неправомірними під час посвідчення договорів. З урахуванням наведеного, ОСОБА_2 просила визнати недійсним договір дарування квартири від 28 листопада 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. та зареєстрований в реєстрі за № 12390; визнати недійсним договір дарування квартири від 04 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. та зареєстрований в реєстрі за № 5340; визнати протиправними та скасувати рішення приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 38392486 від 28 листопада 2017 року; визнати протиправними та скасувати запис про право власності № 23613656 від 28 листопада 2017 року, внесений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А.; визнати протиправними та скасувати рішення приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 41421023 від 04 червня 2018 року; визнати протиправними та скасувати запис про право власності № 26447826 від 04 червня 2018 року, внесений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. Рішенням Дніпровського районного суду Київської області від 31 жовтня 2019 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування квартири від 28 листопада 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. та зареєстрований в реєстрі за № 12390. Визнано недійсним договір дарування квартири від 04 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. та зареєстрований в реєстрі за № 5340. Скасовано рішення приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 38392486 від 28 листопада 2017 року, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 140694680000, номер запису про право власності 23613656 від 28 листопада 2017 року. Скасовано рішення приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 41421023 від 04 червня 2018 року, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 140694680000, номер запису про право власності 26447826 від 04 червня 2018 року. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не враховано, що на момент укладення договору дарування квартири від 28 листопада 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були відсутні рішення судів про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 грошових коштів в рахунок відшкодування майнової шкоди. Також на момент вчинення даного правочину ОСОБА_2 не зверталась до суду з позовом про стягнення матеріальної шкоди. Тому у позивача відсутні правові підстави для звернення до суду з позовом про визнання договорів дарування квартири недійсними. Вказує, що позивачем не надано належних та допустимих доказів порушення її прав на момент укладення договору дарування від 28 листопада 2017 року. У матеріалах справи наявна копія ухвали апеляційного суду міста Києва у справі №11-кп/796/2026/2017 від 07 грудня 2017 року, згідно з якою ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні апеляційної скарги на вирок Голосіївського районного суду від 20 вересня 2017 року та не задоволено її цивільний позов до ОСОБА_4 . Крім того, судом першої інстанції не враховано роз`яснення постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» про те, що у разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як недійсний. Оскільки договір дарування квартири був укладений сторонами, зазначена квартира була отримана обдарованим та знаходилась тривалий час в її особистому користуванні, то вважає, що суд дійшов помилкового висновку про задоволення позову. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, оскільки спростовуються наданими позивачем суду доказами, зокрема, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 08 жовтня 2018 року у справі №752/1380/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , третя особа: ОСОБА_5 , про відшкодуваня матеріальної шкоди, завданої внаслідок ДТП, яким стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 матеріальну шкоду у розмірі 552 182 грн 59 коп. та судові витрати, пов`язані з проведенням дослідження в сумі 1499 грн. 85 коп. Дане рішення мотивовано тим, що вироком Голосіївського районного суду від 20 вересня 2017 року по справі № 752/3917/17, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 07 грудня 2017 року, ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України. Зазначає, що з рішення та ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя вбачається спроба боржника позбутися належної йому частки у спільному майні подружжя, якою є спірна квартира. ОСОБА_4 визнав вказаний позов, проте суд не прийняв його визнання позову у зв`язку з ненаданням сторонами належних та допустимих доказів, та відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 . Цим же рішенням суду від 18 жовтня 2017 року встановлено, що ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності з його дружиною ОСОБА_1 належить квартира АДРЕСА_1 . Також вказує, що ОСОБА_4 весь цей час проживав у даній квартирі, що підтверджується відповіддю Дніпровського районного відділу з питань пробації, а згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, реєстру власників транспортних засобів іншого майна у боржника ОСОБА_4 , окрім права спільної сумісної власності подружжя на вказану квартиру, іншого майна немає. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили. Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Доводів в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу про визнання неправомірними рішень приватного нотаріуса та записів про реєстрацію права власності, апеляційна скарга не містить, тому відповідно до положень ч.1 ст.376 ЦПК України законність ухваленого у цій частині рішення суду першої інстанції колегією суддів не перевіряється. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду та додаткового рішення першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що оспорювані договори дарування не направлені на реальне настання правових наслідків, а спрямовані на приховування нерухомого майна, з метою уникнення звернення стягнення на частку цього майна при примусовому виконанні рішення суду про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості перед позивачем. Дії відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача законних прав на виконання рішення суду за рахунок належної ОСОБА_4 частки нерухомого майна, а тому такі договори підлягають визнанню недійсними на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України. Також суд зазначив, що оскільки оспорювані договори дарування не створили жодних юридичних наслідків, а права та законні інтереси особи можуть бути захищені, зокрема, шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів, то суд дійшов висновку, що для реального захисту та відновлення порушених прав позивача підлягають скасуванню рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та записи про право власності за відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 . Такі вимоги є відповідним і законним способом судового захисту у даному випадку, оскільки відповідно до положень ЦК України право власності виникає з моменту його реєстрації. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону. Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою (ч.6 ст.82 ЦПК України). Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 20 вересня 2017 року у справі № 752/3917/17, який залишений без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 07 грудня 2017 року, ОСОБА_4 визнано винним та засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст. 286 КК України за порушення правил безпеки дорожнього руху. Вказаним вироком суду встановлено, що 20 липня 2016 року під час ДТП ОСОБА_4 пошкодив належний ОСОБА_2 автомобіль, чим заподіяв їй майнову шкоду. Встановлено, що під час розгляду кримінального провадження ОСОБА_2 подала до суду цивільний позов про стягнення з ОСОБА_4 на свою користь матеріальної шкоди у розмірі 552 182 грн 59 коп. для відновлення належного їй автомобіля «БМВ», який був пошкоджений в результаті ДТП з вини ОСОБА_4 . Цивільний позов ОСОБА_2 був залишений судом без розгляду на підставі ст.128 КПК України, якою передбачено право особи, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, пред`явити цивільний позов. При цьому судом роз`яснено ОСОБА_2 про можливість вирішення питання про стягнення із ОСОБА_4 матеріальної шкоди у порядку цивільного судочинства. Тобто, вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 20 вересня 2017 року, який залишений без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 07 грудня 2017 року, цивільний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення матеріальної шкоди у розмірі 552 182 грн 59 коп. по суті не вирішувався. Тому доводи апеляційної скарги про те, що ухвалою апеляційного суду міста Києва у справі № 11-кп/796/2026/2017 від 07 грудня 2017 року не був задоволений цивільний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення матеріальної шкоди у розмірі 552 182 грн 59 коп. не ґрунтуються на матеріалах справи. По справі встановлено, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2018 року у справі № 752/1380/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , третя особа: ОСОБА_5 , про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок ДТП, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 матеріальну шкоду у розмірі 552 182 грн 59 коп. та судові витрати, пов`язані з проведенням дослідження у сумі 1 499 грн. 85 коп. (а.с.60-62, т.1). Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 28 грудня 2013 року (а.с.227, т.1). Відповідно до положень ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, в силу ст. 60 СК України діє презумпція спільності майна подружжя. Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 листопада 2015 року, ОСОБА_1 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24 листопада 2015 року (а.с.181, т.1). Отже, враховуючи, що квартира АДРЕСА_1 набута ОСОБА_1 під час перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , то в силу ст. 60 СК України ця квартира є спільною сумісною власністю подружжя. Судом першої інстанції встановлено, що відповідач ОСОБА_1 28 липня 2016 року, тобто, відразу після ДТП, що сталася 20 липня 2016 року з вини її чоловіка ОСОБА_4 , звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4 , у якому з урахування уточнень, просила визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 . Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року відмовлено у прийнятті визнання ОСОБА_4 позову ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя (а.с. 144, т.1). Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя відмовлено (а.с.141-143, т.1). Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 28 листопада 2017 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровувана) укладено договір дарування квартири, відповідно якого ОСОБА_1 відчужила квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. та зареєстрований в реєстрі за № 12390 (а.с.150, т.1). 04 червня 2018 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдаровувана) укладений договір дарування квартири, за яким ОСОБА_1 знову набула права власності на квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. та зареєстрований в реєстрі за № 5340 (а.с.146, т.1). Судом встановлено та підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, що ОСОБА_3 є рідною бабою ОСОБА_1 (а.с.172-174, т.1). Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у ст.203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у ст.215 ЦК України. Згідно зі ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ч.ч.1,2 ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч.ч.1,5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст.234 ЦК України. Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) не вбачала підстав. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Такий правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), а також у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 712/15231/17 (провадження № 61-42614цс18). У відповідності до вимог ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, установивши, що відповідач ОСОБА_1 28 липня 2016 року, тобто, відразу після ДТП, що сталась 20 липня 2016 року з вини її чоловіка ОСОБА_4 , внаслідок чого ОСОБА_2 заподіяно майнову шкоду у зв`язку з пошкодженням належного їй транспортного засобу, подала до суду позов до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, а в подальшому 28 листопада 2017 року, тобто, після винесення судом вироку від 20 вересня 2017 року у кримінальному провадженні та ухвалення судом рішення від 18 жовтня 2017 року про відмову у задоволенні її позову про визнання квартири особистою приватною власністю, уклала договір дарування квартири на користь своєї баби ОСОБА_6 , яка 04 червня 2018 року знову подарувала квартиру ОСОБА_1 , колегія суддів вважає, що суд дійшов обґрунтованого висновку, що оспорювані договори дарування квартири, які є безвідплатні та укладені між близькими родичами, не були спрямовані на настання реальних правових наслідків, обумовлених цими правочинами. Судом першої інстанції правильно встановлено, що внаслідок укладення оспорюваних договорів дарування фактично змінилась не особа власника майна, яким залишилась ОСОБА_1 , а лише змінились підстави набуття у власність майна, що змінює його правовий статус, яке відповідно положень п.2 ч.1 ст.57 СК України набуло статусу майна, що є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , а не спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . За таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що дії сторін оспорюваних правочинів були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно з метою приховати це майно від виконання за рахунок частки цього майна судового рішення про стягнення грошових коштів на користь позивача, є правильним. Тому доводи апеляційної скарги про те, що у позивача відсутні правові підстави для звернення з позовом до суду про визнання договорів дарування квартири недійсними, так як на момент укладення договору дарування квартири від 28 листопада 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були відсутні рішення судів про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 грошових коштів в рахунок відшкодування майнової шкоди, а також на момент вчинення даного правочину ОСОБА_2 не зверталась до суду з позовом про стягнення матеріальної шкоди, не заслуговують на увагу з наведених вище підстав. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна. Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, в тому числі і тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного особі суб`єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин. Так, п.6 ст. 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до ч.ч.2-4 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Отже, враховуючи наведені вище вимоги закону та встановлені обставини справи, колегі суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обгрунтваного висновку про те, що оспорювані договори дарування квартири не направлені на реальне настання правових наслідків, а спрямовані на приховування нерухомого майна, з метою уникнення звернення стягнення на частку цього майна при примусовому виконанні рішення суду про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості на користь позивача. Дії відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача законних прав на виконання рішення суду за рахунок належної ОСОБА_4 частки нерухомого майна, а тому такі договори є недійсними на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України. Згідно Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, запис про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 був проведений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 38392486 від 28 листопада 2017 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 140694680000, номер запису про право власності 23613656 від 28 листопада 2017 року (а.с.68, т.1). Також згідно інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, запис про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 проведений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 41421023 від 04 червня 2018 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 140694680000, номер запису про право власності 26447826 від 04.06.2018 року (а.с. 71, т.1). Відповідно до ч.1 ст.236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (ч.1 ст.216 ЦК України). За змістом ст. 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину. Разом з тим частиною третьою цієї статті передбачено, що загальні наслідки недійсності правочину застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Зазначені особливості встановлено, зокрема, ч.2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», за змістом якої записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Відповідно до ч.2 ст. 31-1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Державна судова адміністрація України у день набрання законної сили рішенням суду, яке передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора, забезпечує передачу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно примірника такого судового рішення. Отже, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено вичерпний перелік рішень суду, на підставі яких здійснюється державна реєстрація прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а саме набуття, зміна або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяження таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру речових прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора. За цим Законом рішення суду щодо недійсності правочину не зумовлює виникнення обов`язку скасування рішення про державну реєстрацію права власності на відповідний об`єкт. Разом з тим, запис про скасування державної реєстрації прав вноситься до Державного реєстру речових прав саме на підставі рішення суду про скасування рішення про державну реєстрацію прав. За відсутності такого рішення суду реалізувати рішення суду про визнання правочинів недійсними, тобто відновити порушені права позивача, буде неможливо. Отже враховуючи наведене суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для скасування рішень приватного нотаріуса про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та записи про право власності за відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , оскільки оспорювані договори дарування не створили жодних юридичних наслідків. Відповідно до ч.2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Враховуючи, що рішення суду про визнання недійсним договору не є підставою для внесення запису про скасування прав на нерухоме майно без скасування відповідного рішення про державну реєстрацію прав, та приймаючи до уваги, що договори дарування, які стали підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію прав, є недійсними, то колегія суддів вважає, що суд дійшов правильного висновку про обґрунтованість вимог позову про скасування вказаних рішень про державну реєстрацію прав, так як такі вимоги є відповідним і законним способом судового захисту в даному випадку, оскільки згідно вимог ЦК України право власності виникає з моменту його реєстрації. При вирішенні справи судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносини між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює. Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено. Доводи апеляційної скарги про те, що після укладення договору дарування квартири від 28 листопада 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спірна квартира була отримана ОСОБА_3 та знаходилось в її особистому користуванні тривалий час, а відтак такий правочин не може бути кваліфікований як недійсний, не заслуговують на увагу з таких підстав. У п. 24 (абз.2) постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», роз`яснено, що у разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Матеріали справи не містять доказів того, що після укладення договору дарування квартири від 28 листопада 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , спірна квартира була отримана обдаровуваною ОСОБА_3 та знаходилось в її особистому користуванні. Не надано таких доказів і відповідачами. З наявної у матеріалах справи ксерокопії паспорта на ім`я ОСОБА_3 , який був наданий останньою приватному нотаріусу Черкаського міського нотаріального округу Левицькій Е.А. під час укладення договору дарування квартири від 04 червня 2018 року, тобто, у період коли ОСОБА_3 була власником спірної квартири на підставі договору дарування від 28 листопада 2017 року, зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_3 була адреса: АДРЕСА_2 (а.с.166, т.1). Водночас згідно листа відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Дніпровської районної державної адміністрації від 21 травня 2018 року за адресою: АДРЕСА_3 зареєстровані особи відсутні (а.с.149, т.1). Крім того, з листа Дніпровського районного відділу з питань пробації філії державної установи «Центр пробації» у місті Києві та Київській від 04 липня 2018 року видно, що у спірній квартирі АДРЕСА_1 з 12 лютого 2018 року по 04 липня 2018 року проживав ОСОБА_4 (а.с. 77, т.1). Інші доводи та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу, зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах, яким судом першої інстанції дана належна оцінка. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий Судді: