Ухвала КЦС ВС № 607/14900/19

Ухвала Іменем України 28 лютого 2020 року м. Київ справа № 607/14900/19 провадження № 61-2871ск20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 листопада 2019 року (у складі судді Грицака Р. М.) та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 січня 2020 року (у складі колегії суддів: Щаврунської Н. Б., Сташківа Б. І., Хоми М. В.) в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , акціонерного товариства «Укрсоцбанк», третя особа - приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Середа Ірина Анатоліївна, про визнання частково недійсним іпотечного договору, ВСТАНОВИВ: У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовними вимогами до ОСОБА_2 , акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк»), третя особа - приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Середа І. А., про визнання недійсними пунктів 9.3., 9.3.1. та 9.3.2. Іпотечного договору № MRTG-000000012854/S, укладеного 08 травня 2008 року між ОСОБА_2 та ТОВ «УніКредит Банк», посвідченого 08 травня 2008 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Середою I. A. та зареєстрованого в реєстрі за № 3975. Позовні вимоги мотивовано тим, що 08 травня 2008 року між її чоловіком ОСОБА_2 та ТОВ «УніКредит Банк», правонаступником якого є AT «Укрсоцбанк», було укладено Договір про іпотечний кредит № MRTG-000000012854, за умовами якого ТОВ «УніКредит Банк» надало ОСОБА_2 у кредит грошові кошти у розмірі 44 367,00 доларів США зі строком остаточного повернення до 08 травня 2028 року та сплатою 11 % річних, сум комісій, неустойок та інших платежів у розмірах та у порядку, передбачених Кредитним договором для придбання квартири АДРЕСА_1 . Для забезпечення повного та своєчасного виконання ОСОБА_2 зобов`язань перед ТОВ «УніКредит Банк» за вказаним Договором кредиту 08 травня 2008 року між сторонами було укладено Іпотечний договір № MRTG-000000012854/S, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Середою І. А. та зареєстрований у реєстрі за № 3975. За умовами Іпотечного договору ОСОБА_2 (Іпотекодавець) передав в іпотеку банку ТОВ «УніКредит Банк» (Iпотекодержатель) квартиру АДРЕСА_1 , а також згідно з п.п. 9.3, 9.3.1. та 9.3.2 сторони погодили можливість задоволення вимог Іпотекодержателя в позасудовому порядку за рішенням Іпотекодержателя. Передане в іпотеку за іпотечним договором нерухоме майно є спільною сумісною власністю, оскільки було придбане під час перебування її у шлюбі з ОСОБА_2 , за їхні спільні кошти. Враховуючи те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя є окремим від Іпотечного договору договором, який потребує нотаріального посвідчення, на його укладення повинна бути також надана нотаріально засвідчена згода другого з подружжя, якщо предметом цих договорів є спільне майно. Позивач стверджує, що згоди на укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного іпотечного застереження, передбаченого пунктами 9.3, 9.3.1. та 9.3.2 в іпотечному договорі, про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку за рахунок майна, переданого в іпотеку - квартири АДРЕСА_1 , яка була спільною сумісною власністю подружжя, вона не давала. Позивач, посилаючись на те, що на момент вчинення правочину не було дотримано вимог закону щодо його змісту та форми правочину, наслідком чого є його часткова недійсність. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення мотивовано тим, що доводи позивача про недійсність окремих пунктів договору іпотеки з підстав відсутності її згоди на укладення відповідачем ОСОБА_2 вказаного договору за яким мало місце розпорядження спільним майном подружжя, в ході судового розгляду не знайшли свого підтвердження, оскільки матеріали справи містять належні і допустимі докази нотаріально посвідченої згоди позивача ОСОБА_1 на передання майна в іпотеку та про волевиявлення останньої на взяття на себе відповідних договірних зобов`язань за таким договором, тому у задоволенні позову слід відмовити за безпідставністю позовних вимог. З08 травня 2008 року ОСОБА_1 була обізнана про передачу майна в іпотеку за оспорюваним договором, а відтак визначений законодавством трирічний строк позовної давності позивачем пропущено. Проте, оскільки суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову за відсутності порушеного суб`єктивного матеріального права, на захист якого подано позов, суд не вбачає підстав для застосування позовної давності. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 16 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 листопада 2019 року залишено без змін. Постанова мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Вказано, що наявність нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 на передання майна в іпотеку не потребує підпису позивача в оспорюваному Іпотечному договорі, укладеному між її чоловіком та ТОВ «УніКредит Банк», і свідчить про згоду позивача, в тому числі й з умовами останнього. 10 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернулася через засоби поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 листопада 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 січня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким визнати недійсними пункти 9.3., 9.3.1. та 9.3.2. Іпотечного договору № MRTG-000000012854/S, укладеного 08 травня 2008 року між ОСОБА_2 та ТОВ «УніКредит Банк», посвідченого 08 травня 2008 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Середою I. A. та зареєстрованого в реєстрі за № 3975. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що судами встановлено, що 08 травня 2008 року ОСОБА_1 надала нотаріально посвідчену згоду на передачу в іпотеку ТОВ «УніКредит Банк» придбаної зі ОСОБА_2 під час шлюбу квартири АДРЕСА_1 з метою забезпечення своєчасного виконання нею (а не ОСОБА_2 ) зобов`язань з повернення кредиту згідно кредитного договору № MRTG-000000012854 від 08 травня 2008 року. Згоди на передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_1 , придбану зі ОСОБА_2 під час шлюбу, для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 вона не надавала. Таким чином, згода співвласника, передбачена частиною першою статті 6 Закону України «Про іпотеку» та частиною четвертою статті 369 ЦК України, при укладенні оспорюваного іпотечного договору, була відсутня, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України. Крім того, у касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що строк позовної давності нею не пропущено, оскільки зміст іпотечного договору став їй відомий лише 28 лютого 2019 року. Відповідно до частини першої статті 394 ЦПК України одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження). Відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. За змістом пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою з таких підстав. Звертаючись у червні 2019 року до суду із позовом про визнання недійсними пунктів 9.3., 9.3.1. та 9.3.2. Іпотечного договору № MRTG-000000012854/S, укладеного 08 травня 2008 року між ОСОБА_2 та ТОВ «УніКредит Банк», ОСОБА_1 посилалася на те, що передане в іпотеку ОСОБА_2 нерухоме майно придбане за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, а договір про задоволення вимог іпотекодержателя є окремим від іпотечного договору, тому на його укладення повинна бути надана нотаріально завірена згода другого з подружжя. Проте такої згоди вона не надавала, а тому на момент вчинення правочину не було дотримано вимог закону щодо його змісту та форми правочину, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання пунктів 9.3., 9.3.1. та 9.3.2. Іпотечного договору недійсними. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної власності подружжя, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України). Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Тому, відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Аналогічний висновок про застосування норм права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції встановивши, що нерухоме майно, яке передане в іпотеку, набуто відповідачем ОСОБА_2 за час шлюбу з позивачем, а іпотечний договір № MRTG-000000012854/S, укладений 08 травня 2008 року між ОСОБА_2 та ТОВ «УніКредит Банк» за наявності нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 на передачу ОСОБА_2 майна в іпотеку, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання окремих його умов (пунктів 9.3, 9.3.1, 9.3.2, які передбачають позасудове задоволення вимог Іпотекодержателя за його ж рішенням) недійсними. Колегія суддів враховує, що ОСОБА_1 не заперечує факту підписання 08 травня 2008 року згоди, посвідченої приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Середою І. А. та зареєстрованої у реєстрі за № 3968, згідно тексту якої позивач дала свою згоду на купівлю її чоловіком ОСОБА_2 за їхні спільні кошти квартири АДРЕСА_1 , за ціною і на умовах які їй відомі, що попередньо ними обговорені та погодженні, а також надала згоду на отримання її чоловіком в ТзОВ «УніКредит Банк» кредиту в розмірі 44 367,00 доларів США по договору про іпотечний кредит № MRTG-000000012854 від 08 травня 2008 року, умови якого їй відомі, та на передачу в іпотеку ТзОВ «УніКредит Банк» придбаної ними під час шлюбу вищевказаної квартири з метою забезпечення своєчасного виконання нею зобов`язань по поверненню кредиту згідно Кредитного договору. Колегія суддів враховує, що судами першої та апеляційної інстанцій було враховано висновок Великої Палати Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 листопада 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 січня 2020 року та відмову у відкритті касаційного провадження у даній справі на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України, оскільки Велика Палата Верховного Суду 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) уже викладала у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку. Керуючись частиною першою, пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 листопада 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 січня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , акціонерного товариства «Укрсоцбанк», третя особа - приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Середа Ірина Анатоліївна, про визнання частково недійсним іпотечного договору. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: В. П. Курило А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко