Постанова 4824 № 2-332/2007

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 2-3055/11 Головуючий у І інстанції Підпалий В.В. Провадження №22-ц/824/2185/2020 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О. Постанова Іменем України 26 лютого 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Таргоній Д.О., суддів: Голуб С.А., Журби С.О., за участі секретаря Тимошевської С.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Київ від 26 лютого 2007 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, третя особа: Київське міське бюро технічної інвентаризації про визнання права власності на прибудову, ВСТАНОВИВ: у жовтні 2006 року позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 звернулись до Святошинського районного суду м. Києва з позовом про визнання за ними права власності на прибудову до будинковолодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позову зазначили, що згідно свідоцтва про право на спадщину, виданого 30.11.2000 року Дванадцятою нотаріальною конторою м. Києва, вони являються власниками ј частини будинковолодіння за вказаною адресою, яка складається з кімнати площею 20,5 кв.м. під номером 2-5 та сараю під літерою Б. До своєї частини будинку вони самочинно прибудували приміщення: 2-І площею 11, 7 кв.м., 2-2 площею 5,3 кв.м., 2-3 площею 14,2 кв.м., 2-4 площею 22,3 кв.м, 2-6 площею 2,7 кв.м. З приводу самочинного будівництва вони звернулись до КП по утриманню житлового господарства з проханням призначити державну приймальну комісію з прийняття в експлуатацію прибудови. Актом державної приймальної комісії по прийняттю в експлуатацію закінченого будівництва прибудова до частини будинку була прийнята в експлуатацію, тому просили визнати за ними право власності на самочинно збудоване майно та зобов`язати БТІ зареєструвати за позивачами право власності на вказані прибудовані приміщення. Рішенням Святошинського районного суду м. Київ від 26 лютого 2007 року позов задоволено. Визнано право власності на самочинно збудовані приміщення -1 розміром 11,7 кв.м., 2-6 розміром 2,7 кв.м., 2-2 розміром 5,3 кв.м, 2-3 розміром 14,2 кв.м., 2-4 розміром 22, 3 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних долях та зобов`язано Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна зареєструвати вказані приміщення за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . У липні 2019 року з апеляційною скаргою на вказане судове рішення звернувся ОСОБА_1 , як особа, яку не було залучено до участі у справі у суді першої інстанції, однак який вважає, що вказаним судовим рішенням вирішено питання про його права та обов`язки. Зокрема, зазначає, що на час розгляду справи у суді першої інстанції власниками ѕ частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 були він - ОСОБА_1 , а також ОСОБА_5 , ОСОБА_6 . Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції безпідставно зазначив, що інші співвласники надали свою згоду на передачу спірних приміщень позивачам у власність, оскільки вони такої згоди не надавали. Крім того, суд першої інстанції не перевірив обставин, коли саме і ким були побудовані спірні приміщення. Скаржник вказує, що спірні приміщення є складовими частинами збудованого ще у 1954 році будинку. Будинок перебував у спільній частковій власності, при цьому частки в натурі не виділялись жодним власником. Представниками позивача ОСОБА_2 , - адвокатами Данильченко І.В. та Кабардіновим С.О. подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначають, що ОСОБА_1 відчужив свою частку у згаданому будинку ще у 2009 році, на даний час не має підстав для оскарження рішення, а тому вважають подання ним апеляційної скарги зловживанням своїми процесуальними правами. Вказують, що оскаржуваним рішенням суду не вирішувалось питання про права та обов`язки ОСОБА_1 , в зв`язку з чим в рамках цього апеляційного провадження має бути застосовано пункт 3 частини 1 статті 362 ЦПК України, а саме апеляційне провадження підлягає закриттю. Ухвалою Київського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року за клопотанням адвокатів Кабардінова С.О. та Данильченка І.В. у зв`язку зі смертю позивача ОСОБА_3 до участі у справі залучені в якості правонаступників його діти: ОСОБА_8 та ОСОБА_9 . В судовому засіданні по розгляду апеляційної скарги представник скаржника ОСОБА_1 - адвокат Пролигін В.А. підтримав апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, просив скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. Представники позивачів - адвокати Кабардінов С.О. та Данильченко І.В. проти задоволення скарги заперечували, підтримали доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 самовільно прибудували до своєї частини будинку спірні приміщення, а інші співвласники та сусіди не заперечують проти визнання за позивачами права власності, що підтверджується розписками. Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками не погоджується, оскільки вони зроблені за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з порушенням вимог процесуального та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Так, з матеріалів справи вбачається, що позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на момент звернення до суду із вказаним позовом на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом від 30.11.2000 року були власниками ј частини жилого будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з кімнати житловою площею 20, 5 кв.м., під літерою 1-7. (том 1 а.с. 13) Зазначену частину нерухомого майна позивачі отримали у спадщину від своєї матері - ОСОБА_10 . Згідно з рішенням Народного суду Жовтневого району м. Києва від 22 лютого 1966 року, по справі за позовом ОСОБА_11 (батько позивачів) до ОСОБА_12 (тітка позивачів) та ОСОБА_10 (мати позивачів) було встановлено порядок конкретного користування домоволодінням за адресою: АДРЕСА_2 ), а саме: ОСОБА_11 виділено в користування приміщення 1-8 площею 11, 2 кв.м, сарай, гараж і погріб; в користування ОСОБА_10 виділено приміщення 1-7 розміром 20,5 кв.м.; в користування ОСОБА_12 виділено приміщення 1-6, 1-4, 1-5, 1-1, 1-2, 1-3. При цьому, судом було встановлено, що земельна ділянка під будівництво зазначеного домоволодіння була відведена ОСОБА_11 рішенням райвиконкому Києво-Святошинського району у квітні 1952 року. На зазначеній земельній ділянці подружжя ОСОБА_11 та ОСОБА_10 разом із ОСОБА_12 побудували домоволодіння, яке складається із 4-ьох житлових кімнат і підсобних приміщень. Домоволодіння закінчено будівництвом і здано в експлуатацію 24.06.1954 року. 22.09.1954 року подружжя ОСОБА_13 подарували 1\2 частину спірного домоволодіння ОСОБА_12 . Зазначене вище рішення суду було роз`яснено ухвалою Народного суду Жовтневого району м. Києва від 07 липня 1966 року, відповідно до якої було зобов`язано ОСОБА_10 ізолювати вихід із кімнати розміром 20, 5 кв.м. шляхом прибудови до належної їй частини домоволодіння приміщення розміром 2,5 кв.м. до 15 серпня 1966 року. В подальшому, ухвалою Народного суду Жовтневого району м. Києва від 19 червня 1967 року суд виклав резолютивну частину рішення в частині ОСОБА_10 в наступній редакції: виділити в користування ОСОБА_10 визнавши за нею право особистої власності на приміщення 1-7 розміром 20,5 кв.м., що відповідає 1\4 частині домоволодіння, розташованого в АДРЕСА_2 . З технічного паспорту на житловий будинок (домоволодіння) за адресою: АДРЕСА_1 від 26.11.2000 року (порівняно із планом приміщень станом на 1965 рік, наявним в матеріалах справи) вбачається, що до кімнати розміром 20,5 кв.м., яка на плані позначена 2-5, добудовано приміщення 2-1 розміром 11,7 кв.м., 2-2 розміром 5,3 кв.м., 2-3 розміром 14,2 кв.м., 2-4 розміром 22,3 кв.м., 2-6 розміром 2,7 кв.м. (том 1 а.с. 7-11) З матеріалів справи також вбачається, що станом на 12 січня 1998 року житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстровано за: ОСОБА_14 - 3\4 частини на підставі Свідоцтва про право власності на спадщину від 08.12.1985 року; ОСОБА_10 - 1\4 на підставі рішення Народного суду Жовтневого району м. Києва від 22 лютого 1966 року. (том 1 а.с. 137) Відповідно до Договору міни від 16 квітня 1998 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Командиром А.М., ОСОБА_5 , ОСОБА_1 поміняли належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_3 на належні ОСОБА_15 3\4 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . (том 1 а.с. 189-190) З договору міни також вбачається, що 3\4 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 належать ОСОБА_15 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданим 11-ою Київською державною нотаріальною конторою 22.01.1998 року, та складається з:коридор, позначений на плані 1-1 площею 3, 4 кв.м., уборна 1-2 площею 1,6 кв.м., коридор 1-3 площею 4,0 кв.м., кухня 1-4 площею 10,6 кв.м., житлова кімната 1-5 площею 17,6 кв.м., житлова кімната 1-6 площею 11,6 кв.м, веранда 1-7 площею 10,6 кв.м., житлова кімната 1-8 площею 10, 2 кв.м., ванна кімната 1-9 площею 3,0 кв.м. Обмін проведено з доплатою за будинок в розмірі 5000 гривень громадянином ОСОБА_16 Внаслідок міни ОСОБА_5 , ОСОБА_1 та ОСОБА_6 набули право власності в рівних частках на 3\4 частини домоволодіння АДРЕСА_1 . В подальшому, ОСОБА_5 , ОСОБА_1 та ОСОБА_6 продали належні їм 3\4 домоволодіння ОСОБА_17 на підставі Договору купівлі-продажу від 22.09.2009 року.(том 1 а.с. 139-141) З огляду на вказане вбачається, що на час звернення позивачів до суду із даним позовом, тобто станом на жовтень 2006 року, співвласниками спірного домоволодіння були: - .1\8 ч. ОСОБА_2 ; - 1\8 ч. ОСОБА_3 ; - 3\4 частини ОСОБА_5 , ОСОБА_1 та ОСОБА_6 в рівних частках. Згідно з положеннями статей 113, 115 Цивільного кодексу Української РСР, станом на 1966 рік, володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом. Не може бути встановлено такий порядок користування жилим будинком, при якому учаснику спільної часткової власності виділяються в користування тільки непридатні для проживання або підсобні приміщення (підвал, коридор, комора тощо). Кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділу не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. В противному разі власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію. Відповідно до положень частини 1 статті 356 ЦК України (в редакції на час розгляду справи судом І інстанції), власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Згідно з частиною 3 статті 357 ЦК України, співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. З матеріалів даної справи вбачається, що рішенням Народного суду Жовтневого району м. Києва від 22 лютого 1966 року між співвласниками спірного будинковолодіння було визначено порядок користування спільним майном, при цьому будинок в натурі поділений не був, а отже і перехід права власності в подальшому в порядку спадкування або ж за договорами відбувався відповідно до розміру ідеальних часток співвласників. Згідно з пунктом 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» роз`яснено, що при розгляді спорів між учасниками спільної часткової власності на жилий будинок про зміну часток суди повинні враховувати, що такі вимоги можуть бути задоволені, якщо учасник спільної власності збільшить у ньому за свій рахунок корисну площу будинку (жилих і підсобних його приміщень) шляхом прибудови, надбудови або перебудови, проведеної з дозволу виконкому місцевої Ради і за згодою решти учасників спільної власності. Таким чином, при введенні в експлуатацію новостворених прибудов, у відповідності до положень статті 357 ЦК України, позивачі зобов`язані були отримати згоду ОСОБА_5 , ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , як співвласників 3\4 частин домоволодіння. З огляду на вказане, обґрунтованими є доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , в частині порушення судом першої інстанції вимог процесуального законодавства у зв`язку із незалученням до участі у даній справі усіх співвласників спірного домоволодіння, що призвело до ухвалення рішення, яким вирішено питання про їх права та інтереси. Згідно з вимогами пункту 4 частини 3 статті 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі; З урахуванням викладеного, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про наявність обов`язкових підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення по даній справі нового судового рішення. Вирішуючи питання про обґрунтованість вимог позивачів щодо визнання за ними права власності на прибудову, апеляційний суд виходить з наступного. Частиною 2 статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 ЦК України, частини третьої статті 3 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації. Статтею 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Стаття 18 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-ХІІ "Про основи містобудування" передбачає, що реалізація містобудівної документації полягає у впровадженні рішень відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування при плануванні відповідних територій, комплексній забудові та реконструкції населених пунктів, проектуванні та будівництві об`єктів житлово-цивільного і виробничого призначення, систем транспортного та інженерного забезпечення, впорядкуванні і благоустрої територій. Закінчені будівництвом об`єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об`єктів забороняється. Відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року №1243, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об`єктів нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту будівель і споруд як житлово-громадського, так і виробничого призначення, інженерних мереж та споруд, транспортних магістралей, окремих черг пускових комплексів (далі - закінчені будівництвом об`єкти), їх інженерно-технічного оснащення відповідно до затвердженої в установленому порядку проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування. Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку. Однак, у справі, яка переглядається, позивачами не надано доказів введення об`єктів нерухомого майна в експлуатацію у встановленому порядку і набуття цим майном статусу об`єкта нерухомого майна як об`єкта цивільного права. Поданий позивачами Акт Державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту не може бути взятий судом до уваги, оскільки в ньому відсутні підписи посадових осіб і відбитки печаток уповноважених на це організацій. Крім того, зазначений акт не зареєстровано в Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю. Визнання ж права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено. Зазначений висновок міститься і в постанові Верховного Суду України від 19 вересня 2011 року у справі № 3-82гс11. За таких обставин суд першої інстанції неправильно застосував нормустатті 392 ЦК України та безпідставно ухвалив рішення про визнання за позивачами права власності на спірне майно. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Святошинського районного суду м. Київ від 26 лютого 2007 року - скасувати. Ухвалити по даній справі нове рішення. В задоволенні позову ОСОБА_2 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , як правонаступників ОСОБА_3 , до Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, третя особа: Київське міське БТІ про визнання права власності на прибудову - відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 02 березня 2020року. Суддя-доповідач Таргоній Д.О. Судді: Голуб С.А. Журба С.О.