Постанова 4824 № 760/5357/17

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 лютого 2020 року місто Київ справа № 760/5357/17 провадження №22-ц/824/1876/2020 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Онопрієнко К.С., сторони: позивач - ОСОБА_1 відповідач - ОСОБА_2 розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Солом`янського районного суду м.Києва від 11 вересня 2019 року, ухвалене у складі судді Шереметьєвої Л.А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,- В С Т А Н О В И В: У березні 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про стягнення боргу. Свої вимоги обґрунтовував тим, що 10 квітня 2012 року він передав, а відповідач ОСОБА_2 отримав у борг грошові кошти в розмірі 430 000 грн., зі строком поверненням до 10 липня 2016 року, що підтверджується розпискою. Відповідач своїх зобов`язань не виконав, отримані в борг грошові кошти не повернув. Намагання врегулювати спір в досудовому порядку виявилось неможливим, оскільки відповідач ігнорує його законні вимоги. З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив стягнути з відповідача борг в розмірі 430 000 грн., 3% річних в розмірі 23 132,51 грн., інфляційні втрати в розмірі 105 909 грн. Рішенням Солом`янського районного суду м.Києва від 11 вересня 2019 року задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 430 000 грн. боргу, 105 909 грн. - інфляційних втрат, 23 132,51 грн. - річних, та 5 590,41 грн. судового збору. Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким стягнути з нього 144 307,50 грн.. В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що рішення суду першої інстанції ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи; недоведеністю обставин, які суд визнав встановленими. Апеляційну скаргу обґрунтовував тим, що навесні 2011 року він разом з позивачем вирішили придбати земельну ділянку площею 0,09 га на території Бобрицької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області під будівництво та обслуговування будинку. Оформленням необхідних документів займався він за погодженням з позивачем. Знайшовши відповідну земельну ділянку, за погодженням з позивачем ним було сплачено 16 000, 00 гр., що становило еквівалент 2 000, 00 доларів США, половину якої позивач обіцяв повернути, проте в подальшому відмовився від купівлі земельної ділянки. Власних коштів на купівлю земельної ділянки у нього не було, а тому внесений завдаток в сумі 2 000, 00 доларів США залишився в рієлторському агентстві. В лютому 2012 року він позичив у позивача 15 000, 00 доларів США, при цьому домовилися, що позивач не повертає йому 1 000 доларів США, які він сплатив за нього, а він повертає йому борг шляхом сплати щомісячних платежів у розмірі 525,00 доларів США до липня 2013 року. До грудня 2012 року він повернув позивачу 8 675,00 доларів США, залишок боргу становить 5 325,00 доларів США. У зв`язку з тим, що в нього виникли фінансові труднощі, він не міг повернути борг і позивач наполягав на написанні боргової розписки. 10 квітня 2015 року позивач при зустрічі змусив його написати розписку про повернення боргу до 10 липня 2016 року, однак, що було в тексті тієї розписки та яка зазначена сума боргу, він не пам`ятає, оскільки перебував у стані депресії від свого фінансового становища та нервового стресу від погроз позивача. Розрахунки проведені із суми боргу, який він визнає частково, офіційної довідки про розмір індексу інфляції позивачем не надано, розрахунки проведені особисто позивачем, який не є фахівцем у бухгалтерському обліку та економіці, розрахунки фахівця відсутні в додатках до заяви про збільшення позовних вимог, а тому збільшенні позовні вимоги він не визнає. У суді першої інстанції за його клопотанням було призначено проведення почеркознавчої експертизи, яку в він в подальшому не зміг оплатити, у зв`язку з чим справа повернута до суду без проведення експертизи. Позивач не надав належних та допустимих доказів того, що саме він писав та підсував розписку. Визнає позов у часті стягнення з нього 5 325, 00 доларів США, що еквівалентно 144 307, 50 гр. боргу, в іншій частині позовні вимоги не визнає. Позивач ОСОБА_1 своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Терещенко Л.В. підтримала доводи апеляційної скарги, просила апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Нефедов Ю.М. заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване. Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом установлено, що 10 квітня 2012 року між сторонами укладено договір позики, за яким позивач передав відповідачу в борг 430 000 грн., про що відповідачем була видана розписка, з розписки відповідача вбачається, що він зобов`язався повернути борг до 10 липня 2016 року. Відповідач зобов`язання щодо повернення грошових коштів у визначений у розписці строк, не виконав, отримані у борг кошти не повернув. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами виникли зобов`язання за договором позики, відповідач у визначений у договорі строк не виконав взяті на себе зобов`язання, кошти не повернув, у зв`язку з чим, вимоги позивача є законними, а оскільки має місце прострочення грошового зобов`язання, позивач має право на отримання 3% річних та інфляційних втрат відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України. Такий висновок суду першої інстанції відповідає встановленим обставинам та нормам матеріального права. Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або ж таку кількість рече того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеного грошової суми або визначеної кількості речей (ст.1047 ЦК України). За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії ( до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Частиною першою ст.1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, вчинені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. 10 квітня 2012 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір позики, на підтвердження чого позивач надав до суду розписку, яка містить необхідні умови договору позики, зокрема, дату її складання, отримання грошових коштів в конкретно визначеній сумі та зобов`язання щодо їх повернення, строк повернення (а. с. 81). Факт написання розписки ОСОБА_2 не заперечується, що підтверджується поясненнями останнього в суді першої інстанції (а.с.76), та виплаває зі змісту апеляційної скарги. Розписка, написана ОСОБА_2 , підтверджує як факт укладання договору позики, так і факт передачі коштів. Сам ОСОБА_2 в своїх поясненнях не заперечує факт отримання від ОСОБА_1 коштів, але заперечує суму боргу, посилаючись на часткове повернення коштів позивачу. Відсутність у ОСОБА_2 допустимих та належних доказів на підтвердження повернення коштів ОСОБА_1 , та наявність у останнього оригіналу розписки, дає підстави для висновку про те, що ОСОБА_2 не виконані зобов`язання за договором позики. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 фактично не заперечує факту написання цієї розписки, в той же час вказує, що її написано в стані депресії та нервово стресу від погроза з боку позивача ОСОБА_1 .. Положенням ч.1 ст. 231 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Згідно з роз`ясненнями, викладеними у п.п.19, 21 Пленуму, відповідно до статтей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Відповідно до змісту ст. ст. 12, 13, 76-81 ЦПК України суд розглядає цивільні справи на засадах змагальності сторін, в межах заявлених вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, докази повинні подаватись належні, тобто містити інформацію щодо предмета доказування, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. ОСОБА_2 не оспорювався договір позики. Обставини, на які посилався ОСОБА_2 в обґрунтування своїх заперечень, зокрема укладення договору позики під психічним тиском, всупереч внутрішній волі, без звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним, не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення боргу. У цій справі ОСОБА_2 вимог про визнання договору позики недійсним не заявляв. Доказів на підтвердження звернення ОСОБА_2 до правоохоронних органів з приводу застосування до нього насильницьких дій з боку ОСОБА_1 ОСОБА_2 , у встановленому законом порядку не надав. За таких обставин висновок суду першої інстанції про доведеність ОСОБА_1 позовних вимог є законним і обґрунтованим. Відповідно до ч.1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору, а ч.1 ст. 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. У відповідності до ст. 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Статтями 610 та 611 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Положеннями ст. 1050 ЦК України, визначено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.. 625 цього Кодексу. Частиною 2 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Встановивши, що відповідач ОСОБА_2 має невиконані грошові зобов`язання, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, розрахованих на суму боргу. З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене на повно з`ясованих обставинах з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду. Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Солом`янського районного суду м.Києва від 11 вересня 2019 року- залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повна постанова складена 2 березня 2020 року. Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна Судді: Л.Д. Поливач А.М. Стрижеус