Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 743/150/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 743/150/20 Суддя першої інстанції: Сташків В.Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 лютого 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача - Степанюка А.Г., суддів - Губської Л.В., Епель О.В., при секретарі - Ліневській В.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 на проголошене о 12 годині 41 хвилині рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 03 лютого 2020 року у справі за адміністративним позовом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області до громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 про продовження строку затримання,- ВСТАНОВИЛА: У лютому 2020 року Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - Позивач, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області) звернулось до Ріпкинського районного суду Чернігівській області з позовом до громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 (далі - Відповідач, ОСОБА_1 ) про продовження строку затримання громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , строком на шість місяців. Рішенням Ріпкинського районного суду Чернігівській області від 03.02.2020 року позов задоволено частково та продовжено строк затримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до 03.08.2020 року включно в Чернігівському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою його ідентифікації та примусового видворення. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що підставою для продовження строку затримання може існування принаймні однієї з передбачених ст. 289 КАС України умов - відсутність співпраці з боку іноземця або неодержання з країни належності або походження. Отже, оскільки без заповнення анкети встановленого зразка звернення до консульської установи неможливе, а чинне законодавство не містить обов`язку фіксувати факт відмови іноземця в її заповнення, то матеріалами справи підтверджується відсутність співпраці з боку ОСОБА_1 , у той час як процес примусового видворення здійснюється з належною ретельністю. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Свою позицію обґрунтовує тим, що, по-перше, судом не наведено жодного мотиву продовження строку затримання, оскільки Відповідачем вчинено всі дії, спрямовані на його ідентифікацію, у тому числі надіслано копію паспорта до міграційного органу, по-друге, адміністрація тимчасового пункту тримання не є суб`єктом ідентифікації іноземців, а жодних належних і допустимих доказів відмови ОСОБА_1 у заповненні анкети матеріали справи не містять, по-третє, всупереч вимог чинного законодавства не направлені запити до країни походження іноземця, по-четверте, знаходження у пункті є нестерпним, оскільки немає достатньо ліків, а предмети побуту та їжа не придатні для людини похилого віку. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.02.2020 року відкрито апеляційне провадження у справі, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та призначено її до розгляду у відкритому судовому засіданні на 26.02.2020 року. У межах встановленого судом строку відзиву на апеляційну скаргу не надійшло. Учасники справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибули, а тому справа розглядалася у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України. Крім того, Апелянтом в апеляційній скарзі зазначено про розгляд справи за його відсутності. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову не є предметом апеляційного оскарження, судова колегія вважає за необхідне здійснювати перевірку його законності та обґрунтованості у межах доводів та вимог апеляційної скарги Відповідача. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого. Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що 08.08.2019 року у ході проведення профілактичних заходів щодо нагляду та контролю за виконанням законодавства в міграційній сфері працівниками ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області у м. Києві, було виявлено громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який порушив законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме: проживав без документів, які б надавали право законного перебування на території України на визначений строк та не виконав рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни. У ході перевірки було встановлено, що Відповідач прибув в Україну 19.07.2018 року поза пунктом пропуску через ділянку кордону України, що межує з Російською Федерацією. Близьких родичів, приймаючої сторони та власного житла в Україні не має. Документи на отримання посвідки на тимчасове проживання в Україні або дозволу на імміграцію в Україну не оформляв. Для продовження строку перебування в Україні в органи міграційної служби не звертався, тобто заходів щодо легалізацій свого становища не вживав та знаходився на території України безпідставно. За порушення правил перебування іноземних громадян на території України працівниками ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області 26.04.2019 року стосовно ОСОБА_1 було складено протокол про адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення та винесено постанову про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5100 гривень, який він не сплатив. З урахуванням викладених обставин, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області 26.04.2019 року стосовно ОСОБА_1 було прийнято рішення про примусове повернення з України, зобов`язано його залишити територію України в строк до 05.05.2019 року та заборонено в`їзд в Україну строком на три роки до 26.04.2022 року. 23.04.2019 року у ОСОБА_1 було відібрано розписку про отримання зазначеного вище рішення, яке до суду не оскаржувалося. Рішенням Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 09.08.2019 року у справі №743/1459/19 (а.с. 7-9), залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.11.2019 року (а.с. 10-14), задоволено позовні вимоги ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області до ОСОБА_1 та затримано останнього з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, на шість місяців, до 08.02.2020 року включно, а також приписано примусово видворити особу за межі території України. Крім того, матеріали справи свідчать, що за наслідками розгляду направлених ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області листів, до яких було додано анкету встановленого зразка для заповнення ОСОБА_1 (а.с. 15, 18, 21, 23), Чернігівський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, листами від 10.09.2019 року №09-02/1339, від 10.10.2019 року №09-02/1558, від 05.12.2019 року №09-02/2056 та від 06.01.2020 року №09-02/85 (а.с. 16-17, 19-20, 22, 24-25) повідомив, що Відповідач відмовився від написання будь-яких заяв з власних міркувань у зв`язку з небажанням повертатися до країни громадянської належності. На підставі встановлених вище обставин, суд першої інстанції, надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам з огляду на положення міжнародного законодавства і ст. 289 КАС України та ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», а також підзаконних актів, прийшов до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог у зв`язку з неможливістю ідентифікації Відповідача через відсутність співпраці останнього та забезпечення примусового видворення. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на таке. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України (далі - Закон). Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні. Згідно ч. 3 ст. 9 Закону строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України. Приписи ч. 1 ст. 26 Закону визначають, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. При цьому в силу положень ч. 5 ст. 26 Закону іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення. Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави. Згідно абз. 1 ч. 4 ст. 30 Закону іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців. У разі звернення особи під час її перебування в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, вона продовжує перебувати в зазначеному пункті до остаточного прийняття рішення за заявою. Приписи ч. 11 ст. 289 КАС України визначають, що строк затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, становить шість місяців. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, цей строк може бути продовжений, але не більш як на вісімнадцять місяців. Тобто, існування принаймні однієї з передбачених у ч. 11 ст. 289 КАС України умов з урахуванням обставин справи є достатнього підставою для затримання іноземця або продовження строку такого затримання. За правилами ч. 12 ст. 289 КАС України про продовження строку затримання не пізніш як за п`ять днів до його закінчення орган (підрозділ), за клопотанням якого затримано іноземця або особу без громадянства, кожні шість місяців подає відповідний адміністративний позов. У такому позові зазначаються дії або заходи, що вживалися органом (підрозділом) для ідентифікації іноземця або особи без громадянства, забезпечення виконання рішення про примусове видворення (реадмісію) або для розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Відповідно до ч. 13 ст. 289 КАС України умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця чи особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є: відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його ідентифікації; неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи. Умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця чи особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є: 1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його ідентифікації; 2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законодавцем передбачено можливість затримання іноземця або особи без громадянства та продовження строку такого затримання за наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Порядок дій посадових осіб Державної міграційної служби України, її територіальних органів і територіальних підрозділів, органів охорони державного кордону та органів Служби безпеки України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення іноземців та осіб без громадянства (далі - іноземці), їх ідентифікації і вжиття заходів з безпосереднього примусового повернення, поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні (далі - ПТПІ), а також під час прийняття рішень про продовження строку затримання визнаний в Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, що затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 року № 353/271/150 (далі - Інструкція). Згідно п. 1 розділу VІ Інструкції якщо іноземець не має документів, що посвідчують особу, орган ДМС, орган охорони державного кордону України або орган СБУ вживають заходів щодо його ідентифікації та документування. З цією метою, до дипломатичних представництв або консульських установ держави походження іноземця надсилаються відповідні запити, до яких долучаються кольорові фотокартки на кожну особу, заповнені анкети визначеного консульською установою зразка та інші відомості про іноземця, які дають змогу встановити особу та підтвердити громадянство. У разі відсутності акредитованого в Україні дипломатичного представництва або консульської установи країни походження іноземця запити до компетентних органів відповідної країни щодо його ідентифікації надсилаються через Департамент консульської служби МЗС. Якщо від компетентних органів країни походження іноземця не надходить відповідь, запити щодо його ідентифікації надсилаються через Департамент консульської служби МЗС України повторно. Як вірно зауважив суд першої інстанції, ідентифікація іноземця здійснюється шляхом направлення органом ДМС запиту, до якого долучається: кольорові фотокартки на кожну особу; заповнені анкети визначеного консульською установою зразка; інші відомості про іноземця, які дають змогу встановити особу та підтвердити громадянство. Разом з тим, матеріалами справи підтверджується факт відмови ОСОБА_1 заповнювати відповідні анкети, що, за умови неодноразового направлення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області бланків таких анкет до Чернігівського ПТПІ, свідчить про відмову Відповідача у співпраці з метою ідентифікації останнього. При цьому судовою колегією критично оцінюється посилання Апелянта на те, що матеріали справи не містять доказів відмови останнього у заповненні такої анкети, позаяк, на переконання суду апеляційної інстанції, сама по собі відсутність такої заповненої анкети свідчить про відмову в її заповненні. Обов`язку міграційного органу з надання письмової відмови у заповненні анкети чинним законодавством не передбачено. Викладене, у свою чергу, об`єктивно позбавило можливості ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області направити належним чином оформлені запити до країни походження ОСОБА_1 у порядку, передбаченому Інструкцією. Щодо посилання Апелянта на те, що наявна у нього копія паспорта Народної Республіки Бангладеш НОМЕР_1 (а.с. 54) дає можливість ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області здійснити ідентифікацію ОСОБА_1 , судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. В апеляційній скарзі Відповідачем не зазначається, де знаходиться оригінал вказаного паспортного документу. Доказів перебування його у розпорядженні ОСОБА_1 матеріали справи не містять. Викладене, у свою чергу, свідчить, що оригінал паспорту Народної Республіки Бангладеш НОМЕР_1 у Відповідача відсутній. У контексті наведеного судова колегія вважає за необхідне звернути увагу, що положення п. п. 9, 10 Інструкції передбачають, що приймання органами охорони державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон України іноземців для подальшого примусового видворення здійснюється після перевірки наявності дійсних документів на право перетинання державного кордону (паспортного документа або посвідчення особи на повернення). Отже, у розумінні приписів Інструкції, що копія паспорту не є документом, що посвідчує особу ОСОБА_1 та дає право на перетинання державного кордону. До того ж, зі змісту вже згаданої копії паспортного документа вбачається, що строк його дії завершився 24.02.2019 року. Викладене, у свою чергу, свідчить, що на момент звернення до суду із вказаним позовом процедура ідентифікації Відповідача Позивачем не була проведена з незалежних від останнього причин, а саме - з підстав відсутності співпраці з боку іноземця, а тому суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог. Посилання Апелянта на неврахування Ріпкинським районним судом Чернігівської області практики вирішення аналогічних справ Верховним Судом (постанова від 17.01.2019 року у справі № 743/1240/17 та постанова від 27.09.2019 року у справі № 743/719/17), а також Шостим апеляційним адміністративним судом і Другим апеляційним адміністративним судом, судова колегія вважає помилковим з огляду на таке. Так, у справі № 743/1240/17 вирішувалося питання про продовження строку затримання громадянина Республіки Конго, який прибув на територію України на законних підставах відповідно до паспорту та мав посвідку на тимчасове проживання в Україні. У свою чергу, у справі № 743/719/17 вирішувалося питання про продовження строку затримання громадянина Республіки Узбекистан, особу якого ідентифіковано за паспортом (підставою для звернення до суду з адміністративним позовом стала відсутність коштів у громадянина Республіки Узбекистан на придбання авіаквитка). Зазначені відмінності у фактичних обставинах справи виключають можливість врахування висновків Верховного Суду у справах № 743/1240/17 та № 743/719/17. Судовою колегією враховується, що відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. При цьому, в силу згаданої норми висновки суду апеляційної інстанції не є обов`язковими для врахування під час розгляду інших адміністративних справ. Щодо твердження Відповідача про нестерпність перебування останнього у Чернігівському ПТПІ з огляду на недостатність ліків та непридатність предметів побуту та їжі для нього як людини 50-річного віку, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що продовження строків затримання у межах даного спору має місце у зв`язку з відсутністю співпраці з боку іноземця, а відтак посилання останнього на неможливість перебування у пункті тимчасового затримання за наведених вище обставин є необґрунтованим. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 271, 272, 289, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 03 лютого 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Суддя-доповідач А.Г. Степанюк Судді Л.В. Губська О.В. Епель Повний текст постанови складено « 26» лютого 2020 року.