Постанова 4852 № 160/1744/19

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 20 лютого 2020 року м. Дніпросправа № 160/1744/19 головуючий суддя І інстанції - Віхрова В.С. Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді (доповідача) Іванова С.М., суддів: Сафронової С.В., Чепурнова Д.В., за участю секретаря судового засідання Чорнова Є.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі апеляційні скарги ОСОБА_1 , Міністерства внутрішніх справ України та Ліквідаційної комісії Управління МВС України на Придніпровській залізниці на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.09.2019 року в адміністративній справі № 160/1744/19 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Управління МВС України на Придніпровській залізниці про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на займаній посаді,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Управління МВС України на Придніпровській залізниці, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ міністра МВС України Авакова А.Б. від 16.01.2019 «По особовому складу» № 26 о/с про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ з посади начальника управління МВС України на Придніпровській залізниці у запас Збройних Сил за п.64 «г» (через скорочення штатів) відповідно до пунктів 10,11 розділу XI Закону України Про Національну поліцію та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з 16 січня 2019 року; - поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління МВС України на Придніпровській залізниці з 16.01.2019 року; - стягнути з управління МВС України на Придніпровській залізниці на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 16.01.2019 року по день ухвалення судового рішення; - стягнути з управління МВС України на Придніпровській залізниці користь ОСОБА_1 заробітну плату за період з 01 серпня 2018 року по 16 січня 2019 року в сумі 66825 грн. - стягнути з відповідачів - МВС України та управління МВС України на Придніпровській залізниці користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 10000 грн. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.09.2019 року адміністративний позов ОСОБА_1 було задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ міністра МВС України Авакова А.Б. від 16.01.2019 року «По особовому складу» № 26 о/с про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ з посади начальника управління МВС України на Придніпровській залізниці у запас Збройних Сил за п.64 «г» (через скорочення штатів) відповідно до пунктів 10, 11 розділу XI Закону України «Про Національну поліцію» та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з 16.01.2019 року. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління МВС України на Придніпровській залізниці з 16.01.2019 року. Стягнуто з управління МВС України на Придніпровській залізниці на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 17.01.2019 р. по 25.09.2019 року. Стягнуто з управління МВС України на Придніпровській залізниці користь ОСОБА_1 належну йому заробітну плату за період з 01.08.2018 р. по 16.01.2019 р. з розрахунку грошового забезпечення начальника управління МВС України на Придніпровській залізниці на момент звільнення. В решті позовних вимог було відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким адміністративний позов задовольнити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначив, що за приписами ст. 235 Кодексу законів про працю України, суд повинен прийняти рішення щодо виплати працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку, вказавши розмір суми, яка підлягає виплаті, а розрахунок заробітку за час вимушеного прогулу, слід проводити, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції України. Зауважено, що протиправні дії відповідачів завдали позивачу значної моральної шкоди. Міністерство внутрішніх справ України, також не погодившись з рішенням суду першої інстанції, звернулось з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначив, що 15.11.2018 року, під час зустрічі працівників МВС із ОСОБА_1 , останнього було попереджено про майбутнє вивільнення через скорочення штатів, роз`яснено порядок подальшого проходження служби в органах внутрішніх справ та запропоновано чотири посади, від яких позивач відмовився. Зауважено, що керівництво МВС не наділено компетенцією щодо призначення особи на посади в органах Національної поліції України. Ліквідаційна комісія Управління МВС України на Придніпровській залізниці, також не погодившись з рішенням суду першої інстанції, звернулась з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити. Апеляційна скарга обґрунтована посиланням на те, що положення Закону України «Про Національну поліцію» визначають, що комплектація поліції здійснюється на підставі Конкурсного набору за рахунок осіб, які відповідають критеріям вимог, необхідних та встановлених для служби в поліції, внаслідок чого набір до поліції здійснюється на конкурсних засадах та не передбачає автоматичне зарахування колишніх працівників міліції. ОСОБА_1 було подано відзиви на апеляційні скарги Міністерства внутрішніх справ України та Ліквідаційної комісії Управління МВС України, в яких, посилаючись на безпідставність вимог останніх, він просив в їх задоволенні відмовити у повному обсязі. Позивач в судовому засіданні просив задовольнити вимоги апеляційної скарги на підставах, що в ній зазначені, та скасувати рішення суду першої інстанції і прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Заперечував відносно задоволення вимог апеляційних скарг Ліквідаційної комісії Управління МВС України на Придніпровській залізниці та Міністерства внутрішніх справ України. Представники Ліквідаційної комісії Управління МВС України на Придніпровській залізниці та Міністерства внутрішніх справ України заперечували відносно задоволення апеляційної скарги позивача, та просили задовольнити вимоги їхніх апеляційних скарг на підставах, що в них зазначені, та скасувати рішення суду першої інстанції і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення норм матеріального та процесуального права, суд вважає, що апеляційні скарги Ліквідаційної комісії Управління МВС України на Придніпровській залізниці та Міністерства внутрішніх справ України задоволенню не підлягають, а апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з серпня 1992 року по 27.10.2014 року перебував на службі в органах внутрішніх справ України. Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 1462 о/с від 01.08.2014 року ОСОБА_1 було призначено на посаду начальника управління МВС України на Придніпровській залізниці. Наказом міністра МВС України № 2238 о/с від 27.10.2014 р. ОСОБА_1 звільнено з посади начальника управління МВС України на Придніпровській залізниці на підставі пп. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» № 1682-VІІ від 16.09.2014 р. та п. 62 «а» Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ у запас Збройних сил (із постановленням на військовий облік). Не погоджуючись з наказом № 2238 о/с від 27.10.2014 р., позивач оскаржив його в судовому порядку. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.07.2018 року у справі №804/19009/14, залишеного без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 16.10.2019 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Управління МВС України на Придніпровській залізниці, Державної казначейської служби України про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди - задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ міністра МВС України № 2238 о/с від 27.10.2014 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління МВС України на Придніпровській залізниці на підставі пп. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» № 1682-VІІ від 16.09.2014 р. та п. 62 «а» Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ у запас Збройних сил (із постановленням на військовий облік). Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління МВС України на Придніпровській залізниці з 28.10.2014 р. Стягнуто з управління МВС України на Придніпровській залізниці середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28.10.2014 р. по 11.07.2018 р. в розмірі 411726,24 грн. з утриманням відповідних податків та зборів. В задоволенні решти позовних вимог було відмовлено. 01.08.2018 року т.в.о. Міністра внутрішніх справ України Яровим С.А. винесено наказ № 979о/с, яким на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.07.2018 року у справі №804/19009/14, поновлено ОСОБА_1 (Т-640704) на посаді начальника управління МВС України на Придніпровській залізниці з 28.10.2014 року. З вищезазначеним наказом позивача було ознайомлено 01.10.2018 року та здійснено відповідний запис в трудовій книжці. На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.07.2018 року у справі №804/19009/14, позивач звернувся 08.10.2018 року до Міністра МВС України ОСОБА_2 із заявою, в якій просив: - видати наказ щодо затвердження штатного розпису УМВС України на Придніпровській залізниці та внести до штатного розпису посади начальника УМВС України на Придніпровській залізниці; - вжити організаційні заходи щодо фактичного поновлення на посаді, яку позивач займав до звільнення; - вирішити питання щодо продовження служби в поліції та призначити позивача на посаду в органах поліції, тому як позивач бажає проходити службу та відповідає вимогам поліцейських, визначеним законом. Управлінням документування службової діяльності МВС України надано відповідь на звернення позивача, оформлену 19.10.2018 року №К-9597, якою повідомлено, що у зв`язку з тим, що порушені у зазначеному зверненні питання належать до компетенції Національної поліції України, на підставі ч.3 ст.7 Закону України «Про звернення громадян», звернення позивача надіслано за належністю до розгляду та інформування заявника у встановлений строк. 07.11.2018 року Департаментом кадрового забезпечення Національної поліції України надано відповідь, оформлену листом №К-1079/12/1/1/03-2018, якою повідомлено, що враховуючи, що термін подання заяви позивачем про прийняття на службу до поліції минув, норми пункту 9 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» до позивача не застосовуються. У вказаному листі надано роз`яснення, що громадяни України, які виявили бажання вступити на службу до поліції, у тому числі і колишні працівники органів внутрішніх справ, беруть участь в конкурсі на зайняття вакантних посад на загальних підставах. Додатково проінформовано, що питання виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.07.2018 року у справі №804/19909/14 в частині поновлення позивача на займаній посаді до звільнення та затвердження штатних розписів підрозділів МВС України до компетенції Національної поліції України не належать. Також, позивач 30.10.2018 року та 16.11.2018 року звертався з рапортами до Міністра МВС України щодо його переміщення до Національної поліції України для продовження проходження служби. 16.11.2018 року позивач отримав листа з Департаменту кадрового забезпечення Національної поліції України про розгляд звернення щодо прийому на службу до поліції, в якому повідомлено, що термін подання заяви, передбачений пунктом 9 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію», минув 07 листопада 2015 року, а тому норми вказаного пункту до нього не застосовуються. 29.01.2019 року позивач отримав відповідь Департаменту персоналу, організації освітньої та наукової діяльності МВС України від 10.12.2018 року, де вказано, що рапорт Кравцова Р.О. від 16.11.2018 року розглянуто та з цього питання 15.11.2018 року надано відповідь під час особистої зустрічі у Міністерстві внутрішніх справ з представниками вказаного Департаменту. 15.11.2018 року на виклик МВС України позивач прибув на особисту зустріч, де йому повідомили про можливість призначення на посаду до органів Національної поліції України лише на умовах конкурсу щодо заміщення посад поліцейського, та у зв`язку зі скороченням штатів з 16.01.2019 року попередили про звільнення, надавши бланк попередження про наступне вивільнення для ознайомлення. Бланк попередження ОСОБА_1 підписувати відмовився, пояснивши це недоліками його заповнення. 28.11.2018 року позивач отримав листа від Департаменту персоналу, організації освітньої та наукової діяльності МВС України, в якому повторно було зазначено про можливість його працевлаштування до поліції лише на умовах конкурсу. До вказаного листа було додано фотокопію попередження про наступне вивільнення, при цьому бланк попередження містить відмітку про відмову від підпису та із зазначенням факту фотографування вказаного попередження на власний мобільний телефон. Крім того, до листа Департаменту персоналу, організації освітньої та наукової діяльності МВС України від 20.11.2018 року також було долучено акт про відмову від підписання документів, за змістом якого позивачу були запропоновані 4 вакантні посади, від призначення на які він відмовився. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 16.01.2019 року № 26 о/с звільнено полковника міліції ОСОБА_1 , начальника Управління МВС на Придніпровській залізниці з 16.01.2019 року за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів). Не погодившись з обґрунтованістю прийняття вказаного наказу, позивач звернувся до суду з метою захисту своїх порушених прав та інтересів. Вирішуючи спір між сторонами та частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для звільнення ОСОБА_1 зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів на підставі пункту 64 «г» «Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ» були відсутні, оскільки невідповідність позивача вимогам до поліцейських або його відмови від проходження служби в поліції не встановлено. Крім того, звільнення позиача відбулося з порушенням встановленої процедури. Зауважено, що суд відходить від усталеної позиції у подібних спорах та у зв`язку із фактичним недопуском позивача до роботи після поновлення на посаді, вважає за неможливе визначити суми компенсації, заявлені до стягнення. Колегія суддів апеляційного суду, встановивши зміст спірних правовідносин, виходить з наступного. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Національну поліцію» (далі - Закону № 580-VIІI) національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом. Згідно з п. 1 Розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIІI, цей Закон набирає чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування. Відповідно до п. 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI, з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів. 06 серпня 2015 року Закон № 580-VIІI опубліковано в газеті «Голос України» №141-142. Згідно з Приписами пунктів 9,10,11 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI, працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції; посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції; працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що працівник міліції, посада якого скорочена, може бути прийнятий на службу до поліції, за умови його відповідності вимогам до поліцейських, одним із двох способів: шляхом видання наказу про призначення за його згодою або шляхом проходження конкурсу. У першому випадку формою волевиявлення особи є надання згоди на призначення на посаду. При цьому, наданню згоди повинна передувати пропозиція щодо призначення на відповідну посаду, тобто ініціатива керівництва. Згода особи є відповіддю на цю ініціативу, а наслідком згоди є призначення особи на посаду відповідно до узгодженої пропозиції. Отже, особа, попереджена про звільнення за скороченням штатів, у цьому випадку не має можливості виявити ініціативу і своє волевиявлення здійснює шляхом згоди на ініціативу керівництва. Така ініціатива є обов`язковою, оскільки без неї не може бути виявлено наявність чи відсутність можливості подальшого використання особи на службі відповідно до підпункту «г» пункту 64 Положення №114. У другому випадку необхідна ініціатива особи щодо участі в конкурсі. Спосіб виявлення такої ініціативи визначається порядком проведення конкурсу та може мати форму письмової заяви (рапорту). В аспекті спірних правовідносин, колегія суддів звертає увагу на те, що лише якщо особа відмовилася від усіх пропозицій щодо зайняття певних посад і не подала заяви (рапорту) про участь в конкурсі на зайняття певної посади, виникають підстави для застосування пункту 10 розділу XI Закону № 580-VІІІ щодо звільнення особи за скороченням штатів. Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 22.11.2019 року у справі № 825/3636/15-а, що враховується судом апеляційної інстанції, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України. Поряд з вказаним, відповідно до п. 62 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 року N 114 (далі Положення № 114), звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться: а) у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров`я придатні до військової служби; б) у відставку, якщо звільнені особи досягли граничного віку, встановленого Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" для перебування в запасі осіб, які мають відповідні військові звання або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби (із зняттям з військового обліку). Відповідно до п. 64 «г» Положення N 114, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів, при відсутності можливості подальшого використання на службі. Також, приписами п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 40 Кодексу законів про працю України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Згідно ст. 49-2 Кодексу Законів про працю України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників. З зазначених правових приписів вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці (скорочення чисельності або штату працівників) зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Слід зауважити, що Верховний Суд України в постановах від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа № 21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Вказана правова позиція також відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним в постанові від 16.01.2019 року по справі 826/26753/15, що враховується судом апеляційної інстанції відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України. Як свідчать встановлені обставини справи, при прийнятті спірного наказу, Міністерство внутрішніх справ України не врахувало, що фактично функції міліції перейшли до Національної поліції України та не встановлювало можливість подальшого перебування позивача на службі відповідно до його кваліфікації, як і не визначало можливість переведення позивача на іншу посаду, саме до Національної поліції України, а зворотного відповідачем, з урахуванням приписів ч. 2 ст. 77 КАС України не доведено, що в свою чергу свідчить про порушення останнім приписів п. 64 «г» Положення N 114 та п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 40 Кодексу законів про працю України та нівелює пропозицію зайняття вакантних посад в органах МВС України. Натомість, з матеріалів справи вбачається, що позивач виявляв бажання продовжити проходження служби в Національній поліції України, шляхом звернення до керівника Національної поліції України та Міністра внутрішніх справ України, а саме поданням рапортів від 30.10.2018 року, від 16.11.2018 року та від 03.12.2018 року, тому як не мав об`єктивної можливості реалізувати відповідне право упродовж трьох місяців з дня опублікування Закону № 580-VIІI, у зв`язку з незаконним звільненням з посади. Таким чином, проаналізувавши встановлені обставини справи у сукупності, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо протиправності прийняття міністром МВС України ОСОБА_2 наказу від 16.01.2019 року «По особовому складу» № 26 о/с, наявності правових підстав для його скасування та поновлення позивача на посаді, яку останній займав на час звільнення, а саме на посаді начальника управління МВС України на Придніпровській залізниці з 16.01.2019 року. Поряд з вказаним, колегія суддів апеляційного суду також враховує рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2019 року по справі № 160/9286/18, залишеного без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 26.11.2019 року, яким адміністративний позов ОСОБА_1 було задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність Національної поліції України в частині не прийняття рішення на підставі заяви ОСОБА_1 від 08.10.2018 року щодо бажання проходити службу в Національній поліції України та зобов`язано Національну поліцію України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 08.10.2018 року щодо прийняття на службу до поліції з урахуванням правової позиції суду, викладеної в цьому рішенні. Щодо обґрунтованості стягнення з управління МВС України на Придніпровській залізниці на користь ОСОБА_1 грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з 16.01.2019 року по день ухвалення судового рішення та стягнення з управління МВС України на Придніпровській залізниці на користь ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01 серпня 2018 року по 16 січня 2019 року, то колегія суддів апеляційного суду зазначає наступне. Згідно ст. 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Відповідно до ст. 236 Кодексу законів про працю України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Відповідно до абз. 5 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 «Про практику застосування законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення. Як свідчать встановлені обставини справи, ОСОБА_1 не був допущений до роботи за наказом про поновлення від 01.08.2018 р. № 979 о/с, прийнятого на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.07.2018 року у справі №804/19009/14 та свої службові обов`язки не виконував. Отже, поновлення позивача на посаді мало формальний характер, оскільки останній не міг виконувати свої посадові обов`язки з вини роботодавця та відповідно не отримував грошове забезпечення. Колегія суддів апеляційного суду зазначає, що виходячи зі змісту ст. 236 Кодексу законів про працю України, працівник має право вимагати виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу до дня, коли він фактично приступить до роботи. Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 18.06.2018 року по справі № 815/2102/17, що враховується судом апеляційної інстанції, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України. В свою чергу, порядок обчислення середньої заробітної плати, зокрема у випадках вимушеного прогулу, визначений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі Порядок № 100). Відповідно до п. 2 Порядку № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Згідно абз. 3 п. 3 Порядку №100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Пунктом 5 Порядку № 100 визначено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абз. 1 п. 8 цього порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника. Відповідно до абз. 1 п. 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Як свідчать встановлені обставини справи, первинно позивач був звільнений на підставі наказу міністра МВС України № 2238 о/с від 27.10.2014 року. Відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.07.2018 року у справі № 804/19009/14, залишеного без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 16.10.2019 року, місячний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 становить 9 289,31 грн., середньоденне грошове забезпечення 299,66 грн. Наведені суми і, на що не зверну увагу суд першої інстанції, враховувались судом під час розрахунку суми розміру вимушеного прогулу. Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відтак, з огляду на наведені обставини та те, що кількість робочих днів вимушеного прогулу за період з 01.08.2018 року по 16.01.2019 року становить 116 робочих днів, то відповідно належною до стягнення сумою грошового забезпечення є 34760.56 грн. (116*299.66 грн.). Щодо розміру грошового забезпечення, який підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 за період вимушеного прогулу з 17.01.2019 року (наступного дня, після дня звільнення - 16.01.2019 року) по день ухвалення судового рішення (20.02.2020 року), то колегія суддів апеляційного суду зазначає, що оскільки середньоденний розмір грошового забезпечення останнього, який підлягав виплаті за останні два календарні місяці, які передували його звільненню, становив 299.66 грн., а кількість робочих днів вимушеного прогулу становили 274 дні, то відповідно розмір грошового забезпечення за наведений період становить 82106.84 грн. (299.66*274.). При цьому, посилання позивача на необхідність здійснення розрахунку його грошового забезпечення за час вимушеного прогулу на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», суд апеляційної інстанції вважає безпідставними, оскільки виходячи зі змісту вказаної постанови, останньою регулюється порядок та особливості виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання, натомість позивач є працівником органів внутрішніх справ (міліції). Таким чином, з урахуванням ч. 5 ст. 111 Цивільного кодексу України, саме з Ліквідаційної комісії Управління МВС України на Придніпровській залізниці на користь позивача підлягає стягненню грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 17.01.2019 р. по 20.02.2020 року у розмірі 82106.84 грн. та за період з з 01.08.2018 р. по 16.01.2019 р. у розмірі 34760.56 грн. без урахування сплати податків та інших обов`язкових платежів, а відповідно позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню. Що стосується обґрунтованості вимоги про стягнення з відповідачів на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в сумі 10000.00 грн., то колегія суддів апеляційного суду зазначає наступне. Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 Цивільного кодексу України). За приписами пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Разом з тим, позивач повинен довести факт заподіяння йому моральної шкоди. Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги. Обов`язок доказування в адміністративному процесі, в тому числі, встановлений статтею 78 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо. Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 12.11.2019 року по справі № 818/1430/17, що враховується судом апеляційної інстанції, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України. Як вбачається з матеріалів справи, позивачем до суду не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження понесення моральної шкоди, що виходячи зі змісту наведених правових приписів, зумовлює відсутність правових підстав для стягнення останньої з відповідачів. Інші доводи, що викладені в апеляційних скаргах ОСОБА_1 , Ліквідаційної комісії Управління МВС України на Придніпровській залізниці та Міністерства внутрішніх справ України, колегією суддів не приймаються, оскільки, з урахуванням встановлених обставин справи, не мають правового значення для правильного вирішення спору. При цьому, суд також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29). Таким чином, проаналізувавши встановлені обставини справи у сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційні скарги Міністерства внутрішніх справ України та Ліквідаційної комісії Управління МВС України на Придніпровській залізниці не підлягають задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції зміні в частині стягнення з Ліквідаційної комісії Управління МВС України на Придніпровській залізниці на користь ОСОБА_1 грошового забезпечення у визначених сумах за час вимушеного прогулу без урахування сплати податків та інших обов`язкових платежів. В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін. Згідно п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 310, ст. 315, ст. 317 КАС України суд, - ПОСТАНОВИВ : Апеляційні скарги Міністерства внутрішніх справ України та Ліквідаційної комісії Управління МВС України на Придніпровській залізниці залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.09.2019 в адміністративній справі № 160/1744/19 змінити в частині стягнення з управління МВС України на Придніпровській залізниці на користь ОСОБА_1 заробітної плати, виклавши абзаци 4 та 5 його резолютивної частини в наступній редакції: «Стягнути з Ліквідаційної комісії Управління МВС України на Придніпровській залізниці на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 17.01.2019 р. по 20.02.2020 року у розмірі 82106.84 грн. без урахування сплати податків та інших обов`язкових платежів. Стягнути з Ліквідаційної комісії Управління МВС України на Придніпровській залізниці на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 01.08.2018 р. по 16.01.2019 р. у розмірі 34760.56 грн. без урахування сплати податків та інших обов`язкових платежів». В іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.09.2019 в адміністративній справі №160/1744/19 залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених ч. 4 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий - суддя С.М. Іванов суддя С.В. Сафронова суддя Д.В. Чепурнов