Постанова 4818 № 638/10167/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД _______________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 25 лютого 2020 року м. Харків справа № 638/10167/19 провадження № 22-ц/818/1784/20 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Бровченка І.О., Пилипчук Н.П., за участю секретаря: Сізонової О.О. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач Прокуратура Харківської області, третя особа Перша Харківська міська державна нотаріальна контора розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Харківської області, третя особа: Перша Харківська міська державна нотаріальна контора про звільнення майна з-під арешту за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2019 року, постановлену під головуванням судді Цвіри Д.М., в залі суду в місті Харкові, - в с т а н о в и в: У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Прокуратури Харківської області, третя особа: Перша Харківська міська державна нотаріальна контора про звільнення майна з-під арешту. Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 08 липня 2019 року відкрито провадження у справі за вищевказаним позовом. Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2019 року провадження у справі закрито. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм процесуального права; зазначає, що 17 грудня 2003 року було порушено кримінальну справу №17030191. В рамках вказаної справи постановою Прокуратури міста Харкова від 05 березня 2004 року накладено арешт на магазин літ. «А-1» за адресою: АДРЕСА_1 . З 2002 року власником вказаного майна є позивачка. При цьому ОСОБА_1 не є учасником кримінального провадження. Вона як власник майна не була наділена процесуальним правом ініціювати питання про звільнення майна з-під арешту саме у кримінальному провадженні. Апелянт вважає, що справа підлягає розгляду саме в порядку цивільного судочинства, оскільки в інший спосіб ОСОБА_1 позбавлена можливості захистити своє право власності. Вимоги про звільнення майна з-під арешту, що грунтуються на праві власності, виступають способом захисту зазначеного права і виникають з цивільних правовідносин. Вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено. Відзиву на апеляційну скаргу не надано. Перевіряючи законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки арешт на майно накладено у порядку КПК України, тому особа, яка вважає, що такими діями порушено її право власності, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право оскаржити такі дії та звернутися до суду про скасування арешту лише у порядку кримінального судочинства. Проте такі висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції. Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції. Статтею 19 ЦПК України передбачено, що в порядку цивільного судочинства суди розглядають справи що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. При цьому, критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У контексті зазначеної норми процесуального права здійснення розгляду справ за правилами іншого виду судочинства означає наявність у законодавстві чітко й однозначно сформульованих підстав і порядку вирішення відповідних правових питань судом іншої юрисдикції, що дає заінтересованій особі обґрунтовані підстави розраховувати на вирішення ним спору по суті. Судом встановлено, що предметом спірних правовідносин є звільнення майна, власником якого є ОСОБА_1 , з-під арешту, накладеного постановою Прокуратури міста Харкова від 05.03.2004 року. З позовної заяви та доданих до неї документів убачається, що 17 грудня 2003 року було порушено кримінальну справу №17030191 за ч.2 ст. 364, ч.2 ст. 366 КК України. В рамках вказаної справи, постановою Прокуратури міста Харкова від 05 березня 2004 року накладено арешт на магазин літ. «А-1» за адресою: АДРЕСА_1 , власником якого є ОСОБА_1 . При цьому ОСОБА_1 не є учасником кримінального провадження. Проте 30 червня 2004 року постанову про порушення кримінальної справи № 17030191 скасовано (а.с.20). Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилалася на те, що наразі відсутні потреби в подальшому перебуванні її майна під арештом, накладеним постановою Прокуратури міста Харкова від 05 березня 2004 року, оскільки постанова про порушення кримінальної справи, в рамках якої накладено такий арешт, скасована. Позивачка зазначала, що із припиненням кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності. Вимоги про звільнення майна з-під арешту, що грунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права і виникають з цивільних правовідносин. Вирішення таких вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено. Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном. Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення. Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження. Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов`язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у частині першій статті 214 КПК України 1960 року. Із закриттям кримінального провадження (кримінальної справи) втрачається легітимна мета арешту майна як втручання у конвенційне право особи на мирне володіння ним - збереження речей і матеріальних цінностей для забезпечення можливості виконання завдань кримінального провадження. Після припинення кримінальної процедури відповідне втручання фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Адже утвердження й забезпечення прав і свобод та надання людині ефективного засобу юридичного захисту від їх порушень з огляду на положення статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції є головним обов`язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Скасування постанови про порушення кримінальної справи є юридичним фактом, який припиняє кримінальні процесуальні відносини. Зокрема, після прийняття зазначеного процесуального рішення арешт майна, застосований у кримінальному провадженні (кримінальній справі) як засіб його забезпечення, втрачає відповідну концептуальну властивість. Із припиненням кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. Причому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами. Таким чином будь-які публічно-правові процедури, які з тих чи інших причин не завершені до закриття (скасування) кримінального провадження (кримінальної справи), з моменту такого закриття (скасування) втрачають кримінальний процесуальний характер. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном. Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням вказаного, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено. Відповідну правову позицію сформульовано Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року № 6-26цс13. А також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року №372/2904/17-ц. Підстав для відступу від цих позицій колегія суддів не знаходить. У наведених постановах закріплено правовий орієнтир, відповідно до якого в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі, розглядаються заяви на правильність арешту майна. До цього ж зводяться і роз`яснення, надані Верховним Судом України у пункті четвертому постанови Пленуму від 27 серпня 1976 року «Про судову практику в справах про виключення майна з опису». Таким чином, судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв`язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження. Разом із тим, скасування арешту майна, накладеного у кримінальній справі, після закриття справи не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин. З огляду на викладене, вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає жодних підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі за позовом ОСОБА_1 не є судом, установленим законом. Крім того з матеріалів справи убачається, що у грудні 2018 року ОСОБА_1 зверталася до Прокуратури міста Харкова з клопотанням про скасування арешту майна в порядку, передбаченому нормами КПК України (а.с.15-19). Позивачці було відмовлено у задоволенні вказаного клопотання, зазначено, що під час скасування постанови про порушення кримінальної справи, суддя повинен був вирішити питання про скасування арешту майна, накладеного слідчим під час проведення досудового слідства (а.с.37-38). Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Перекладення тягаря такого недоліку законодавства на особу, котра тривалий час потерпає від свавільного втручання у право власності, гарантоване Конвенцією і Конституцією України, є неприпустимим. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, котра зазнає негативних наслідків не лише від помилки представника влади, а й від перешкод у отриманні реальної можливості її виправлення, і перебуває у стані невизначеності непередбачувано тривалий час. У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист у виді незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (Bezymyannaya v. Russia) Європейський суд з прав людини констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яка є частиною національного законодавства України, вказавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони». Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)). Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття під час закриття кримінальної справи обов`язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, в зазначеній ситуації кримінальний процесуальний закон не передбачає. Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та помилково дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі через те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Колегія суддів вважає, що справа за вказаним позовом підлягає розгляду саме в порядку цивільного судочинства. Доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Ухвала суду від 10 грудня 2019 року постановлена з порушенням норм процесуального права, які привели до постановлення помилкової ухвали. Згідно ч.1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. У зв`язку з цим, оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 379, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2019 року скасувати, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: І.О. Бровченко Н.П. Пилипчук Повне судове рішення виготовлено 25.02.2020 року.