Постанова 4814 № 554/5936/19

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 554/5936/19 Номер провадження 22-ц/814/395/20Головуючий у 1-й інстанції Савченко Л. І. Доповідач ап. інст. Чумак О. В. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 лютого 2020 року м. Полтава Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Полтавського апеляційного суду в складі: головуючого судді: Чумак О.В. суддів: Бондаревської С.М., Кривчун Т.О. за участю секретаря Ткаченко Т.І. розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Гайтоти Ірини Миколаївни на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 18 листопада 2019 року, ухвалене суддею Савченко Л.І., повний текст рішення складено 26 листопада 2019 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2 , про визнання недійсними пунктів кредитного договору. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, - В С Т А Н О В И Л А: У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ КБ "ПриваБанк» про визнання недійсними пунктів 6.2. та 7.1 Кредитного договору № РLКРGА00000210 від 07 вересня 2007 року, укладеного між нею та відповідачем, в частині сплати позичальником винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11 даного Договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2 даного Договору. В обґрунтування позовних вимог вказувала, що 07 вересня 2007 року між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено Кредитний договір № РLКРGА00000210, відповідно до якого Банк надав позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу банку чи/або перерахування на рахунок зазначений у п.7.1. цього договору у розмірі 24262,00 доларів США. Пунктом 7.1 Кредитного договору визначено, що Банк зобов`язується надати ОСОБА_1 кредитні кошти шляхом надання готівкою через касу Банку у строк з 07 вересня 2007 року по 07 вересня 2017 року включно, у вигляді простої кредитної лінії у розмірі 24 262 доларів США на наступні цілі: ремонт будинку у сумі 21 000 доларів США, а також у розмірі 3262 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених п.п.2.1.3, 2.2.7 даного Договору, зі сплатою за користування Кредитом відсотків у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за Кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в Період сплати, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з п.3,11 даного Договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2 даного Договору. Вважає, що положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, є несправедливими, а тому це є підставою для визнання таких положень недійсними. Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-яких зборів, відсотків, комісії, платежів тощо за дії, які не є послугою у розумінні Закону «Про захист прав споживачів». Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою, є нікчемною. Відповідно до висновку № 1240 судово-економічної експертизи складеного 11.04.2016 року фінансовий інструмент згідно п.7.1 даного Договору складає 42 долари США щомісячно (винагорода за надання фінансового інструменту 0, 20 % від суми виданого кредиту). Оскільки в Договорі сплата винагороди є змінною величиною, то такі умови суперечать положенням ч.5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, аналіз положень ч.5 ст. 11 та ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів» діє підстави вважати несправедливими положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни витрат, що є підставою для визнання таких положень недійсними. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 18 листопада 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2 , про визнання недійсними пунктів 6.2. та 7.1 Кредитного договору № РLКРGА00000210 від 07 вересня 2007 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», в частині сплати позичальником винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11 даного Договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2 даного Договору - відмовлено. Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник позивачки ОСОБА_1 - Гайтота І.М. оскаржила його в апеляційному порядку. У поданій апеляційній скарзі остання, посилаючись на порушення місцевим судом норм матеріального і процесуального права, прохає скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позову. Вказує, що суд зробив невірні висновки щодо пропуску позивачкою строку позовної давності, який, на думку апелянта, не пропущено, оскільки позовна давність почала спливати після закінчення строку дії кредитного договору, а саме з 07.09.2017 року, так як правило щодо початку перебігу строку позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини, а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Також апелянт вважає, що позивачці стало відомо про незаконне включення в кредитний договір пунктів 6.2 та 7.1. з часу звернення за правовою допомогою, а саме з квітня 2017 року, а також після закінчення строку дії кредитного договору - з 08.09.2017 року, або з часу прийняття постанови Верховного Суду від 20.02.2019 р. у справі № 666/4957/15-ц. У відзиві на апеляційну скаргу, який надійшов від відповідача АТ КБ «ПриватБанк», останній прохає залишити без задоволення апеляційну скаргу та без змін рішення місцевого суду, яке вважає таким, що відповідає вимогам закону. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивачки, її представника та представника відповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги в межах заявлених позовних вимог, приходить до висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, виходячи з наступного. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 07.09.2007 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» (після зміни організаційно-правової форми - АТ КБ «Приватбанк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір (далі Договір), відповідно до умов якого позичальник отримала кредитні кошти на ремонт будинку в сумі 21000 дол. США та 3262 дол. США на сплату страхових внесків у випадках та згідно порядку, передбачених п.п.2.1.3, 2.2.7 даного договору, за ставкою 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно п. 6.2 даного договору (а.с.5-7). Як установлено п.6.2 Договору при невиконанні Позичальником умов, передбачених п.2.2.11 Договору, Банк зобов`язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку. При цьому позичальник сплачує Банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими Позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахованими Банком на останній термін сплати. Оплата винагороди здійснюється в гривні у випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, винагорода сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату сплати. Відповідно до п.7.1 Договору Банк зобов`язується надати «Позичальникові» кредитні кошти шляхом надання готівкою через касу Банку у строк з 07 вересня 2007 р. по 07 вересня 2017 р. включно, у вигляді проста кредитна лінія (далі «Кредит») у розмірі 24 262,00 доларів США на наступні цілі: ремонт будинку у сумі 21 000,00 доларів США, а також у розмірі 3 262,00 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених п.п.2.1.3, 2.2.7 даного Договору, зі сплатою за користування Кредитом відсотків у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за Кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в Період сплати, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11 даного Договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2 даного Договору. Періодом сплати вважати період з «18» по «25» число кожного місяця. Порядок погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісячний платіж у сумі 333,58 дол. США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди. У разі порушення вищевказаних термінів оплати (зокрема оплати заборгованості не в повному обсязі) на 120 календарних днів, позичальник зобов`язаний повернути (сплатити) суму кредиту (залишок заборгованості по кредиту), відсотків, винагороди, пені в повному обсязі в останній день місяця, в якому відбулося порушення термінів оплати на 120 календарних днів. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції встановив, що положення кредитного договору від 07.09.2007 року, які містять умови в п. 7.1 щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту та п.6.2 щодо винагороди за проведення додаткового моніторингу, є несправедливими, що є підставою для визнання такого положення недійсним. При цьому, суд прийшов до висновку щодо пропуску позивачкою строку позовної давності, так як про порушення своїх прав їй було відомо під час укладання кредитного договору. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на таке. Згідно зі ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент учинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені в ч.ч.1,3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу. Відповідно до ст.ст. 626, 628 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. За положеннями ч.1 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Судом першої інстанції було вірно встановлено, що позивачка під час укладення спірного договору була ознайомлена з його умовами щодо суми та валюти кредиту, проти них не заперечувала, що підтверджується її особистим підписом у договорі (а.с. 5-7). Поряд із цим, згідно з ч.5 ст.11, ч.ч.1, 2, 5, 7 ст.18 Закону «Про захист прав споживачів» (далі Закону) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Отже, несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо сплати винагороди за резервування ресурсів, і це є підставою для визнання такого положення недійсним. Оскільки в спірному договорі сплата винагороди за надання фінансового інструменту визначена в процентах від суми наданого кредиту щомісяця в період сплати відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2 даного договору тобто є змінною величиною, то такі умови суперечать положенням ч.5 ст.11 Закону. Відповідно до ст.55 Закону «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством, нормативно-правовими актами Національного банку та угодами (договорами) між клієнтом і банком. Відповідно до п.3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою правління НБУ від10.05.2007№168 банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). З огляду на положення щодо кредитування позичальник сплачує визначені договором відсотки за користування кредитом, а сплата додаткових платежів є порушенням Закону «Про захист прав споживачів». Згідно із ч.ч.1, 2, 4 та 5 ст.18 цього закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах зі споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20.02.2019 року у справі № 666/4957/15-ц, провадження № 61-43940св18. Правильно встановивши обставини справи суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що положення кредитного договору від 07.09.2007 року, укладеного між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , які містять умови в п.7.1 щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту та п.6.2 щодо винагороди за проведення додаткового моніторингу, є несправедливими, у зв`язку з чим є недійсними. Між тим, у суді першої інстанції відповідачем зроблено заяву про застосування строку позовної давності до правовідносин. Надаючи правову оцінку поданій заяві, суд першої інстанції обґрунтовано послався на те, що згідно ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст. ст. 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Суд першої інстанції вірно послався на те, що ОСОБА_1 на день укладення кредитного договору від 07.09.2007 р., пункти 6.2 та 7.1 якого прохає визнати недійсними, своїм підписом підтвердила укладення договору, що свідчить про те, що саме з цієї дати їй було відомо про вчинення даного правочину. Посилання позивачки в суді першої інстанції про те, що строк позовної давності не пропущено, оскільки про порушення свого права позивачка довідалася лише у квітні 2015 року, звернувшись за роз`ясненнями до фахівця, обґрунтовано не прийняті до уваги місцевого суду як поважні, з огляду на те, що ОСОБА_1 достовірно було відомо про укладення договору 07 вересня 2007 р., тоді як з даним позовом вона звернулася тільки 01.07.2019 року, майже через 12 років після укладення договору. Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 29.01.2020 р. при розгляді цивільної справи № 726/2129/16-ц. З огляду на вищенаведене не заслуговують на увагу і твердження представника позивачки в апеляційній скарзі стосовно того, що початок перебігу позовної давності слід рахувати з квітня 2017 року, оскільки з цього часу їй стало відомо про незаконне включення в кредитний договір пунктів 6.2 та 7.1; або з часу прийняття постанови Верховного суду у справі № 666/4957/15-ц від 20.02.2019 р., або після закінчення строку дії кредитного договору з 08.09.2017 року. Рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Підстав для скасування рішення суду з наведених в апеляційній скарзі мотивів колегією суддів не встановлено. Керуючись ст.ст.368, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Гайтоти Ірини Миколаївни залишити без задоволення. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 18 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя О.В.Чумак Судді С.М.Бондаревська Т.О.Кривчун