Постанова 4807 № 336/426/16

Дата документу 13.02.2020 Справа № 336/426/16 - ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №336/426/16 Головуючий у 1 інстанції Дмитрюк О.В. Провадження № 22-ц/807/879/20 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2020 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Кухаря С.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 14 січня 2020 року за заявою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 26 квітня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,- В С Т А Н О В И Л А: У січні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 26 квітня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 222 474,73 грн. та судові витрати. 10 січня 2020 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 звернувся до суду з заявою про перегляд заочного рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 26 квітня 2016 року у цій справі. Заява обґрунтована тим, що з матеріалами справи відповідач ознайомився 10.01.2020 року. Цього ж дня ним отримана копія заочного рішення. Вважає, що строк подачі заяви про перегляд заочного рішення слід рахувати з 10.01.2020 року. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 14 січня 2020 року відмовлено ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 у поновленні строку на подання заяви про перегляд заочного рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 26 квітня 2016 року у цій справі. Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушенням норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду, та направити справу для продовження розгляду до суд першої інстанції. Ухвалою Запорізького апеляційного суду апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито 24 січня 2020 року та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, без повідомлення учасників справи. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ст. 369 цього Кодексу. Згідно із ст. 7 п. 13 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Відповідно до ст. 369 ч. 2 ЦПК України, апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Оскаржувана ухвала суду першої інстанції у цій справі входить до переліку ухвал, які розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. У частинах 1 та 2 ст. 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 224 ЦПК України, чинної на час ухвалення судом заочного рішення, передбачено, що, у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. У статті 227 ЦПК України зазначено, що відповідачам, які не з`явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше трьох днів з дня його проголошення. Аналогічна норма міститься у статті 283 ЦПК України, що набрав чинності з 15 грудня 2017 року. Згідно статті 228 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії. Відповідно до частини 3 статті 231 ЦПК України, у результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою: 1) залишити заяву без задоволення; 2) скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку. Як зазначено у статті 284 ЦПК України, що набрав чинності з 15 грудня 2017 року, заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин. Частина 3 статті 287 ЦПК України визначає, що у результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою: 1) залишити заяву без задоволення; 2) скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду за правилами загального чи спрощеного позовного провадження. Відмовляючи у задоволенні заяви про поновлення строку на перегляд заочного рішення, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи містять заяву про перегляд заочного рішення, подану 26.12.2019 року представником ОСОБА_1 адвокатом Івановою Н.О., яка була залишена без руху ухвалою від 03.01.2020 року. 08.01.2020 року представником ОСОБА_1 адвокатом Кузьміновим Д.В. на виконання ухвали судді від 03.01.2020 року подана заява про повернення заяви про перегляд заочного рішення. З цих підстав, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 реалізував своє право на звернення до суду з заявою про перегляд заочного рішення у встановленні ЦПК України строки, а тому відсутні підстави для поновлення такого строку. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного. Посилаючись на те, що відповідач скористався своїм правом на звернення до суду з заявою про перегляд заочного рішення подавши відповідну заяву 26.12.2019 року, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що однією з підстав залишення заяви від 26.12.2019 року про перегляд заочного рішення без руху, суд першої інстанції в ухвалі від 03.01.2020 року зазначив те, що до заяви від 26.12.2019 року не надано довіреності або ордеру на підтвердження повноважень адвоката Іванової Н.О. Таки чином, в ухвалі про залишення заяви про перегляд заочного рішення від 26.12.2019 року без руху, суд визнав факт того, що заяву подано особою, повноваження якої не підтвердженні. При цьому, повернення попередньої заяви про перегляд заочного рішення не є підставою як для висновку про використання права на подання заяви про перегляд заочного рішення, так і застосування строків на його подання. Разом з тим, матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_1 знайомився з матеріалами справи чи отримував копію заочного рішення. З матеріалів справи вбачається, що лише 08.01.2020 року ОСОБА_2 , як представник відповідача ОСОБА_1 , повноваження якого підтверджені ордером (а.с. 92) звернувся до суду з заявою про ознайомлення з матеріалами справи та 10.01.2020 року ознайомився та зняв фотокопії. З заявою про перегляд заочного рішення ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 звернувся до суду 10.01.2020 року Відповідно до статті 120 ЦПК України, що набрав чинності з 15 грудня 2017 року, строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом. Згідно статті 121 ЦПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню цивільного судочинства. Статтею 126 ЦПК України передбачено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Враховуючи положення статті 126 ЦПК України, колегія суддів звертає увагу суду першої інстанції на те, що в порушення вказаних вимог, суд відмовляючи в поновленні строку на подання заяви про перегляд заочного рішення, не вирішив питання щодо заяви про перегляд заочного рішення, як документу поданого після закінчення процесуальних строків. У статті 127 ЦПК України зазначено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною 1 та 2 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Згідно положень ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При цьому Цивільний процесуальний кодекс України не містить вичерпного переліку поважних причин, які можна враховувати при вирішенні питання про поновлення пропущеного процесуального строку; вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи та доказів, що свідчать про неможливість про звернення відповідача з заявою про перегляд заочного рішення у встановлений законом строк. Отже, судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на виконання рішення суду, що є складовою частиною здійснення правосуддя, оскільки це буде порушенням права, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд. Обґрунтовуючи заяву про поновлення строку на звернення до суду із заявою про перегляд заочного рішення суду, відповідач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 стверджував, що він пропустив строк з поважних причин, оскільки йому не було вручена копія заочного рішення у встановленому законом порядку. Матеріалами справи з достовірністю та об`єктивно підтверджується те, що ОСОБА_1 не отримував копію заочного рішення у встановленому ст. 227 ЦПК України порядку. Вперше представник ОСОБА_1 адвокат Кузьмінов Д.В., повноваження якого підтвердженні ордером наявним в матеріалах справи ознайомився та зняв фотокопії справи 10.01.2020 року. Тому, суд першої інстанції визнав причини пропуску строку не поважними без врахування обставин справи та наявних у справі доказів. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд. Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення. У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини"). Практика ЄСПЛ щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду. Аналізуючи таку практику у контексті гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями. Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 06 вересня 2005 року у справі "Салов проти України" зауважує, що однією з вимог, яка постає з вислову "передбачений законом", є передбачуваність відповідних заходів. Та чи інша норма не може вважатись "законом", якщо її не сформульовано з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість (за необхідності й за належної правової допомоги) передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія. Крім того, ЄСПЛ підкреслює, що рівень передбачуваності значною мірою залежить від змісту заходу, сфери, яку він має охопити, а також кількості й статусу тих, до кого він застосовується. Аналізуючи зазначені норми процесуального права, практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи обставини справи та наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що у даному випадку відповідач ОСОБА_1 був позбавлений права на доступ до суду, оскільки йому не була забезпечена можливість перегляду заочного рішення та йому чиняться правові перешкоди у здійсненні цього права. За таких підстав, вирішуючи питання про поновлення пропущеного строку для звернення до суду із заявою про перегляд заочного рішення, суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, передчасно відмовив у задоволенні заяви про поновлення строку, що у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду заяви до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 367 ч. 1, 2, 374 ч. 1 п.6, 379 ч. 1, 3, 4, 381 - 384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 14 січня 2020 року у цій справі скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду заяви. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та подальшому оскарженню не підлягає. Повний текст судового рішення складено 13 лютого 2020 року. Головуючий Судді: