Постанова 4813 № 520/6261/18

Номер провадження: 22-ц/813/4090/20 Номер справи місцевого суду: 520/6261/18 Головуючий у першій інстанції Луняченко В.О. Доповідач Цюра Т. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06.02.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: Головуючого: Цюри Т.В., Суддів: Гірняк Л.А., Сегеди С.М., За участю секретаря судового засідання: Ткачука В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду апеляційну скаргупредставника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2018 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна дійсним та визнання нерухомого майна особистою приватною власністю В С Т А Н О В И В: У травні 2018 року, ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , в якому просив суд визнати дійсною угоду про поділ майна від 17.07.2012 року, укладену між ним та відповідачем щодо визначення особистою приватною власністю ОСОБА_1 нерухомого майна, а саме нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 58,2 кв.м. та визнати особистою приватною власністю ОСОБА_1 зазначене нерухоме майно. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2018 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору про визнання дійсним договору про поділ майна від 17.07.2012 року та визнання нерухомого майна нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 58,2 кв.м., особистою приватною власністю. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 подав до суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2018 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . У відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_3 , посилаючись на її необґрунтованість, просить суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 , а рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2018 року залишити без змін (а.с. 94-97). До суду апеляційної інстанції з`явився представник ОСОБА_1 адвокат Воронюк М.О. Фурса Л.О. до суду не з`явилася, хоча була повідомлена належним чином про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з`явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи. Заслухавши пояснення осіб, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, апеляційний суд дійшов до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. За змістом ч.ч. 1, 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам відповідає, з огляду на таке. Так, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 знаходились із 03.02.1987 року по 17.07.2012 року у шлюбі. Дані обставини встановлені судом у відповідності до рішення Біляївського районного суду Одеської області від 07.02.2012 року по справі №2-2628/11, згідно якого шлюб між сторонами було розірвано (а.с 13). Відповідно до договору купівлі-продажу від 15.07.2005 року ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_2 (а.с 9) та згідно рішення суду від 29.11.2007 року по справі №2-6972/2007 за ОСОБА_1 визнано право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_3 АДРЕСА_3 (а.с 13). В якості доказів позовних вимог позивачем до суду було надана копія письмової угоди від 17.07.2012 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про розподіл майна, згідно п.2.1 якого визначено що нежитлове приміщення №4 яке розташовано за адресою: АДРЕСА_3 після укладення угоди є виключною власністю ОСОБА_1 , квартира АДРЕСА_4 42 , як зазначено у п. 2.2., буде вважатися виключною власністю ОСОБА_4 , а також , згідно п.2.3 грошові кошти в розмірі 2675 доларів США буде виплачена ОСОБА_1 після укладення угоди ОСОБА_5 . У пункті 2.4 угоди сторони визначились що дії по оформленню даруванню нерухомого майна будуть додатково оговорені після консультації у нотаріуса. Також у п. 5 Угоди визначено, що у подальшому при нотаріальному посвідченні по взаємній згоді в дану угоду може бути внесені зміни( а.с14). В якості доказу виконання умов угоди позивач надав розписку від 17.07.2012 року про передачу відповідачці в порядку розрахунку про розділ майна 2500 доларів США (а.с 18). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, районний суд виходив з того, що оскільки надана до суду угода від 17.07.2012 року є по суті попередньою домовленістю, про що свідчать наявні в угоді положення про її можливі зміни після консультації із нотаріусом, тому суд, не вважає положення угоди такими що підтверджують домовленість щодо всіх істотних умовах договору. Крім того, до суду не надано доказів звернення позивача до нотаріуса для посвідчення угоди та виклику відповідачки для здійснення нотаріального посвідчення до конкретного нотаріуса у визначений день і час, що могло б свідчити про ухилення сторони від нотаріального посвідчення цієї угоди. Апеляційний суд погоджується із таким висновком районного суду, оскільки він відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи, з огляду на таке. Так, у відповідності до вимог ч.1,2 ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до положень ст.ст. 68, 69 СК а також ст. 372 Цивільного кодексу України, яки кореспондуються між собою та визначають право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними; договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Статтею 220 ЦК України визначено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Частиною 2 ст. 220 ЦК України вказано, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Однією з умов застосування частини другої ст. 220 ЦК України та визнання правочину дійсним у судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата другою стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з`ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування ч.2 ст. 220 ЦК України. Судовим розглядом справи встановлено, що 17.07.2012 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 була укладена угода про розподіл майна (а.с. 14-17). Пунктом 2.1. вищевказаної угоди визначено що нежитлове приміщення №4, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_3 після укладення угоди є виключною власністю ОСОБА_1 . Пунктом 2.2. визначено, що квартира АДРЕСА_5 , буде вважатися виключною власністю ОСОБА_4 . Згідно п.2.3 грошові кошти в розмірі 2675 доларів США будуть виплачені ОСОБА_1 після укладення угоди ОСОБА_5 . У пункті 2.4 угоди сторони визначились що дії по оформленню даруванню нерухомого майна будуть додатково оговорені після консультації у нотаріуса. Також у п. 5 Угоди визначено, що у подальшому при нотаріальному посвідченні по взаємній згоді в дану угоду можуть бути внесені зміни. Апеляційний суд погоджується із висновком районного суду, що угода від 17.07.2012 року є по суті попередньою домовленістю, про що свідчать наявні в угоді положення про її можливі зміни після консультації із нотаріусом, а тому суд вірно зазначив, що положення угоди не підтверджують домовленість сторін по всіх істотних умовах договору. У апеляційній скарзі, апелянт посилається на те, що сторони угоди про поділ майна подружжя погодили всі істотні умови такого виду договору, а саме предмет (перелік майна, яке є спільною власністю) та умови його поділу й наступний правовий режим для обох сторін. При цьому, апелянтом також зазначено, що відбулося виконання умов договору тільки з його боку, тим часом відповідачка безповоротно ухиляється від його нотаріального посвідчення. Разом з тим, апеляційний суд вважає вищевказані доводи апелянта безпідставними, з огляду на таке. Так, як вбачається з матеріалів справи, факт укладення угоди від 17.07.2012 року не заперечувалось представником відповідача, однак в якості заперечень проти виконання умов угоди була надана копія договору від 10.08.2016 року (тобто пізніше спірної угоди про розподіл майна), згідно якого ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_4 придбала Ѕ долю квартири АДРЕСА_6 рублів (а.с. 50). При цьому, даний факт також був підтверджений ОСОБА_3 у відзиві на апеляційну скаргу, у якій вона також зазначила, що жодна із сторін (ані позивач, ані відповідач) навіть частково не виконали умови угоди про поділ майна, оскільки ОСОБА_1 не заперечується даний факт, а саме, що інший об`єкт нерухомості, про який зазначено в угоді про поділ нерухомого майна квартира, що розташована в м.Дністровськ (Придністровська Молдавська республіка) була відчужена позивачем відповідачці за угодою купівлі - продажі , тобто за платною іншою угодою, а не на підставі угоди про розподіл майна, тобто позивач ОСОБА_1 своїми діями підтвердив невиконання умов угоди про поділ майна подружжя. Крім того, обґрунтованим є і висновок суду, що позивачем не надано доказів звернення його до нотаріуса для посвідчення угоди та виклику відповідачки для здійснення нотаріального посвідчення до конкретного нотаріусу у визначений день і час, що могло б свідчити про ухилення сторони від нотаріального посвідчення. Більш того, у доводах апеляційної скарги, апелянт висловлює сумнів про те, що даний факт має значення для вирішення даної справи по суті, оскільки на йому думку, це не передбачено діючим законодавством України. Разом з тим, такі твердження апелянта суперечать нормам цивільного права, оскільки положення ст. 220 ЦК України, на яку сам позивач посилається в обґрунтування свого позову, передбачають обов`язкову наявність однієї з умов для застосування правової норми до даної угоди ухилення від нотаріального посвідчення договору. Таким чином, судовим розглядом справи встановлено відсутність належних доказів, наданих позивачем для можливості визнання договору про розподіл спільного майна подружжя від 17.07.2012 року - чинним, а тому такий договір є нікчемним, який у відповідності до вимог ч.1 ст. 216 ЦК не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. За таких обставин, суд першої інстанції дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності та надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права при його ухваленні та в основному зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновкам суду першої інстанції. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції. Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Отже, апеляційний суд вважає, що судове рішення суду ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, постановлено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається. На підставі ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2018 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна дійсним та визнання нерухомого майна особистою приватною власністю залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 11.02.2020 року. Головуючий Т.В. Цюра Судді: Л.А. Гірняк С.М. Сегеда