Постанова 4813 № 520/4192/18

Номер провадження: 22-ц/813/3299/20 Номер справи місцевого суду: 520/4192/18 Головуючий у першій інстанції Калініченко Л. В. Доповідач Сегеда С. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30.01.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Сегеди С.М., суддів: Гірняк Л.А., Цюри Т.В., за участю: секретаря Ющак А.Ю., представника апелянта ОСОБА_1 - адвоката Шараг О.В., представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Бойко С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 лютого 2019 року у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання права власності в порядку спадкування за законом, встановив: 10 квітня 2018 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання права власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті дочки - ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . В обґрунтування позовних вимог позивачка посилалась на те, що вона є матір`ю ОСОБА_3 . Її дочка з 21.12.2005 року перебувала у шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 , та мають спільного сина ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 її донька ОСОБА_3 померла, після смерті відкрилась спадщина. Спадкоємцями до майна померлої є: її чоловік - ОСОБА_2 , син померлої ОСОБА_4 , батько померлої ОСОБА_5 та матір померлої - позивачка у справі ОСОБА_1 В подальшому, спадкоємці звернулись до приватного нотаріуса ОМНО Ярош О.М. з заявами про прийняття спадщини, на підставі якої було відкрито спадкову справу до майна ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . В свою чергу, ОСОБА_2 відмовився від отримання спадщини на користь сина ОСОБА_4 , а ОСОБА_5 відмовився на користь позивачки ОСОБА_1 . Надалі приватним нотаріусом позивачці ОСОБА_1 та ОСОБА_4 були видані свідоцтва про прийняття спадщини за законом на 1/8 частку за кожним, на квартиру АДРЕСА_2 . Разом з тим, обгрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач посилалась на те, що чоловік її доньки та відповідач у справі - ОСОБА_2 на час відкриття спадщини померлої ОСОБА_3 приховав факт наявної спільної сумісної власності подружжя, а саме факт того, що 22 березня 2010 року ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі зі ОСОБА_3 уклав договір купівлі-продажу майнових прав №71/36 на квартиру, яка розташована за будівельною адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 40,59 кв.м. Позивачка зазначила, що 22 березня 2010 року за актом прийому-передачі майнових прав ОСОБА_2 було передано майнові права на вказану квартиру. Після смерті ОСОБА_3 , а саме 12 листопада 2015 року за актом прийому-передачі квартири АДРЕСА_4 , відповідач ОСОБА_2 отримав у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (будівельна адреса: АДРЕСА_3 ). 16.11.2017 року відповідач ОСОБА_2 зареєстрував право власності на вказану квартиру, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Враховуючи, що оскільки договір купівлі-продажу майнових прав №71/36 на квартиру, яка розташована за будівельною адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 40,59 кв. м., було укладено під час перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у шлюбі, то позивачка вважала, що вона відноситься до спільної сумісної власності подружжя. Саме цими обставинами позивачка обгрунтовувала свої позовні вимоги, та вказувала на те, що на праві спільної сумісної власності подружжя померлій ОСОБА_3 належала 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 , яка входить до складу спадкового майна та підлягає спадкуванню позивачкою та сином померлої - ОСОБА_4 . Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила суд визнати за нею право власності на 1/4 частку зазначеної квартири в порядку спадкування за законом після смерті дочки ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідач ОСОБА_2 позовні вимоги не визнав, з посиланням на те, що останньою не підтверджено належними доказами того, що грошові кошти, які були сплачені на виконання умов договору купівлі-продажу майнових прав №71/36 на квартиру, на підставі чого в подальшому він отримав у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , були набуті саме подружжям: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та є спільним майном подружжя, а відтак вказана квартира не входить до спадкового майна після смерті ОСОБА_3 . Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 лютого 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставить питання про скасування вище вказаного рішення та постановлення нового, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, усних заперечень проти неї представника апелянта - адвоката Шараг О.В., колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав. Ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із вимог, передбачених статтями 1216, 1217, 1220, 1222 ЦК України, згідно яких внаслідок смерті особи або оголошення її померлою відкривається спадщина, часом відкриття якої є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Спадкування є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Посилаючись на зазначені норми права, а також на статті 1261, 1268, 1296, 1297 ЦК України, суд дійшов правильного висновку, що позивач у справі, а також неповнолітній ОСОБА_4 є спадкоємцями першої черги після смерті доньки позивачки ОСОБА_1 та мами неповнолітнього ОСОБА_4 - ОСОБА_3 . В даному випадку спірним є питання стосовно того, чи входить квартира АДРЕСА_1 , в спадкову масу після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що вказана квартира не була спадковим майном після смерті ОСОБА_3 , з чим повністю погоджується колегія суддів, з огляду на наступне. Як вбачається з матеріалів справи, 16 березня 2014 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ярош О.М. були видані свідоцтва про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , відповідно до якого кожному належить по 1/8 частки квартири АДРЕСА_2 , в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.18, 21). Також, відповідно до наданих суду доказів встановлено, що в період перебування у шлюбі ОСОБА_2 зі ОСОБА_3 , ОСОБА_2 22 березня 2010 року було укладено з ТОВ «Альянс-Жилстрой» договір купівлі-продажу майнових прав №71/36, за умовами якого ТОВ «Альянс-Жилстрой» відчужує, а покупець - ОСОБА_2 придбаває майнові права на однокімнатну квартиру АДРЕСА_5 . Пунктами 5.1, 5.2 зазначеного договору встановлено, що вартість майнових прав на квартиру складає 263835 грн. Покупець сплачує продавцю вартість майнових прав на квартиру на протязі двох банківських днів з часу підписання цього договору. 22 березня 2010 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Альянс-Жилстрой» було укладено акт прийому-передачі майнових прав, за умовами якого продавець передав, а покупець прийняв майнові права на однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 . Крім того судом встановлено, що після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , 12 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Альянс-Жилстрой» було укладено акт прийому-передачі майнових прав, за умовами якого продавець передає, а покупець приймає у власність вищевказану однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 ., а також підтверджено, що сума інвестування ОСОБА_2 сплачена в повному об`ємі, що складає 263835 грн. В подальшому, а саме 16 листопада 2017 року на підставі договору купівлі-продажу майнових прав №71/36 від 22.03.2010, акту приймання-передачі від 22.03.2010 року, акту приймання-передачі від 12.11.2015 року, за відповідачем ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на вказану квартиру АДРЕСА_4 . З цих підстав, позивачка вважає, що оскільки майнові права на зазначену квартиру були придбані та сплачені грошові кошти за неї в період шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , квартира є спільною сумісною власністю подружжя, а відтак 1/2 частка квартири входить до спадкового майна після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Однак, з такими доводами погодитись не можна, виходячи з наступних обставин. Як вбачається з матеріалів справи і було зазначено вище, за час перебування у шлюбі зі ОСОБА_3 , 22 березня 2010 року ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу майнових прав №71/36 на квартиру, яка розташована за будівельною адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 40,59 кв. м., на виконання якого сплатив грошові кошти, виконавши умови договору. Лише після смерті ОСОБА_3 , 12 листопада 2015 року за актом прийому-передачі квартири АДРЕСА_3 ОСОБА_2 отримав у власність вищевказану однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 . Тобто , за життя ОСОБА_3 права власності на вказану квартиру не виникло ні у неї, ні у відповідача ОСОБА_2 , а тому ця квартира не може входити до складу спадкової маси після смерті ОСОБА_3 . Такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з того, що відповідно до вимог ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом ч. 2 ст.372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Крім того, відповідно до статей 60, 61, 63, 69 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, та мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням. У відповідності до ч.2 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна), та якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, земельну ділянку, інше нерухоме майно, то спадкоємець також не набуває права власності на нього в порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду, нерухоме майно. Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 р. «Про судову практику у справах про спадкування» - якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов`язки як забудовника входять до складу спадщини. Оскільки відповідач ОСОБА_2 зареєстрував своє право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 , лише 16.11.2017 року, тобто після смерті своєї дружини ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , то суд дійшов правильного висновку про те, що до моменту першочергової реєстрації зазначеної квартири існували лише майнові права на неї, у відповідності до виконаного договору купівлі-продажу майнових прав №71/36 від 22 березня 2010 року. Відтак, враховуючи, що спадкодавець ОСОБА_3 набула на день смерті лише майнові права на спірну квартиру, саме які входили до спадкового майна, а не на саму квартиру, то суд дійшов правильного і обгрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права власності в порядку спадкування саме на частку квартири АДРЕСА_1 . Вирішуючи даний спір суд першої інстанції правильно зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, особистого немайнового або майнового права та інтересу. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення. Тобто, особа має право пред`явити до суду таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. У відповідності до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Дослідивши матеріали справи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з підстав невірно обраного позивачкою способу захисту своїх прав та інтересів. Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надала суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог, заперечень проти ухваленого судового рішення та доводів апеляційної скарги. Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду слід залишити без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 лютого 2019 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 10.02.2020 року. Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда Л.А. Гірняк Т.В. Цюра