Постанова 4803 № 201/2209/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1477/20 Справа № 201/2209/18 Суддя у 1-й інстанції - Федоріщев С. С. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 січня 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого - Городничої В.С., суддів - Варенко О.П., Лаченкової О.В. за участю секретаря - Порубай М.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 24 вересня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_3 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_3 , треті особи: Соборна районна у місті Дніпрі рада, Орган опіки та піклування Соборної районної у місті Дніпрі ради, Відділ формування та ведення реєстру територіальної громади Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про усунення перешкод в користуванні власністю, ВСТАНОВИЛА: У травні 2019 року позивач звернулася до суду з вищезазначеним позовом, обгрунтовуючи його тим, що 20 квітня 1996 року на підставі договору купівлі продажу позивач придбала квартиру АДРЕСА_1 . В лютому 2015 року позивачу стало відомо, що 03 лютого 2015 року, на підставі договору купівлі-продажу посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Верба В.М., її квартиру було відчужено ОСОБА_6 та 03 лютого 2015 року зареєстровано за останнім право власності на вказану квартиру. Під час укладення даного договору були використані підроблений договір купівлі-продажу від 20 квітня 1996 року та копія підробленого паспорту на ім`я позивача з фотографією іншої, невідомої особи, що було встановлено та підтверджено відповідним судовим рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 14.07.2016 р. по справі № 201/5249/15ц. Також договір, який привів до відчуження вказаної квартири був підписаний не позивачем, а іншою, невідомою особою. 11 лютого 2015 року згідно вищенаведеного договору купівлі - продажу право власності на спірну квартиру перейшло від ОСОБА_6 до ОСОБА_1 14 липня 2016 року апеляційним судом Дніпропетровської області було винесене рішення по справі № 201\5249\15, яким визнано недійсним вищенаведений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вербою В.М., зареєстрований в реєстрі за №

29. Дане рішення набрало законну силу. Керуючись вказаним рішенням, ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння. 22.06.2017 р. Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська вказаний позов був також задоволений, про що було прийнято відповідне рішення по справі № 201/11108/16-ц, та витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . 14.12.2017 р. апеляційним судом Дніпропетровської області було винесено ухвалу про залишення апеляційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а зазначене рішення суду першої інстанції без змін. Таким чином, керуючись вищенаведеним, ОСОБА_1 придбала квартиру позивача без достатніх законних на це підстав. Однак, не дивлячись на вищенаведене, реалізовувати своє право власності позивач не має можливості, оскільки під час фактичного володіння квартирою ОСОБА_1 зареєструвала в ній себе, свою невістку - ОСОБА_3 та її малолітніх дітей - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Виселятись добровільно та зніматись з реєстрації відповідачі не бажають, чим чинять перешкоди у користуванні, володінні та розпорядженні власністю. А тому, позивач вважав, що єдиним способом захистити свої права є звернення до суду з даним позовом. Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 24 вересня 2019 року позовні вимоги задоволені. Визнано такими, що втратили право на користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) та ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ). Усунено ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ) перешкоди в користування її нежитловим приміщенням (квартирою АДРЕСА_1 ) шляхом примусового виселення з неї та зняття з реєстрації: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ). Вирішено питання щодо судових витрат. Не погодившись із таким рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та на неправильне застосування норм матеріального права. Інші учасники процесу своїм правом, передбаченим положеннями ст. 360 ЦПК України щодо подачі відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , не скористались. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав. Судом встановлено, що 20 квітня 1996 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 . В лютому 2015 року позивачу стало відомо, що 03 лютого 2015 року, на підставі договору купівлі-продажу посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Верба В.М., її квартиру було відчужено ОСОБА_6 та 03 лютого 2015 року зареєстровано за останнім право власності на неї. Під час укладення даного договору були використані підроблений договір купівлі-продажу від 20 квітня 1996 року та копія підробленого паспорту на ім`я позивача з фотографією іншої, невідомої особи. 11 лютого 2015 року згідно вищенаведеного договору купівлі - продажу право власності на спірну квартиру перейшло від ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 11 лютого 2015 року посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гойняк О.А. Встановлено, що позивач в судовому порядку визнав договір купівлі-продажу спірної квартири ОСОБА_6 від 03.02.2015 р. недійсним, а потім в судовому порядку витребував спірну квартиру із володіння ОСОБА_1 . Вказані обставини були встановлені в судовому рішенні апеляційного суду Дніпропетровської області від 14.07.2016 р. по справі № 201/5249/15ц та судовому рішенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.06.2017 р. по справі № 201/11108/16-ц. На момент вирішення даної справи вказані судові рішення набрали законної сили і ніким не були скасовані. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції посилався на те, що позивачем було доведено належними та допустимими доказами, що ОСОБА_1 придбала квартиру позивача без достатніх законних на це підстав, що було встановлено відповідними рішеннями суду, які наразі набрали законної сили. Крім того, суд встановив, що за час поки ОСОБА_1 була номінальним власником, нею було зареєстровано до спірної квартири проживання своєї сім`ї, а саме: ОСОБА_3 та її малолітніх дітей - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Виселятись добровільно та зніматись з реєстрації відповідачі відмовились, чим чинять перешкоди позивачу у користуванні, володінні та розпорядженні власністю. Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 втратила право власності на спірну квартиру, а відповідно і втратила право на користування та володіння нею, а разом з нею втратили право на володіння, користування та розпорядження спірним житловим приміщенням всі члени сім`ї ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що її фактично позбавлено права власності на вказану квартиру, оскільки на підставі рішення суду було проведено незаконну реєстраційну дію, якою було змінено право власності на квартиру з відповідача на позивача. Апелянт зазначає, що судове рішення про витребування майна із чужого незаконного володіння не є правовстановлюючим документом, на підставі якого у особи виникає право власності на нерухоме майно, а тому цей документ не може бути зазначений у підставі виникнення права власності під час внесення запису про право власності до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. А в рішенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.06.2017 р. та в ухвалі апеляційного суду Дніпропетровської області від 14.12.2017 р. прямо зазначається, що судом встановлено, що позивачу належала квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Гуніною І.О., зареєстрованого в реєстрі за № 3282, який був укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 . Однак державний реєстратор речових прав на нерухоме майно Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області Співак С.Г., нехтуючи змістом вищевказаних судових рішень 19.01.2018 р. зареєструвала право власності за позивачем на підставі договору купівлі-продажу за реєстровим № 3281 та на підставі вищевказаного рішення і ухвали суду. Крім того, апелянт вказує, що під час розгляду заяви про державну реєстрацію права власності на квартиру були наявні дві підстави для прийняття рішення про відмову в державній реєстрації права власності на квартиру, а саме: 1) подані документи не дають змоги встановити набуття права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 ; 2) на момент проведення державної реєстрації були наявні обтяження квартири, а саме були зареєстровані та чинні три арешти на вказане нерухоме майно. Отже, для вчинення реєстрації права власності позивача на підставі рішень суду у реєстратора були відсутні правові підстави, а тому її дії є незаконними. Апелянт зазначає, що 19.02.2018 р. нею подано заяву про вчинення кримінального правопорушення по факту проведення незаконної державної реєстрації. Відкрито кримінальне провадження згідно ч. 1 ст. 365-1 КК України. На даний час досудове розслідування триває. Враховуючи зазначене, апелянт вважає, що звернення позивача до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні квартирою, виселенні та зняття з реєстрації є передчасними. Колегія суддів відхиляє такі доводи апелянта, з наступних підстав. Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. За статтею 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. За змістом зазначених норм, право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Разом з цим згідно з положеннями статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника (позивача), у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень порушень свого права від будь-яких осіб, будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачі є такими, що втратили право користування житлом, оскільки вони не є його власниками, а тому відповідно до положень статей 391 та 405 ЦК України позивач, як власник майна, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, оскільки відповідач добровільно відмовилась від зняття з реєстрації. Крім того, колегія суддів звертає увагу навимоги ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», згідно якої зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: заяви особи або її представника, що подається до органу реєстрації; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства; підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту; підстав на право користування житловим приміщенням. Таким чином, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою. Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.06.2017 р. по справі № 201/11108/16-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 14.07.2016 р. по справі № 201/5249/15ц, було витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Вказані судові рішення набрали законної сили і ніким не були скасовані. А тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки в квартирі позивача зареєстровані та проживають особи, що втратили на це право, позивач має право вимагати усунення даних перешкод в судовому порядку шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, а також шляхом примусового їх виселення з неї. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не є підставою для скасування законного рішення суду. Крім того, помилковими є доводи апелянта про передчасність подачі ОСОБА_2 позову, оскільки позивачем було доведено належними та допустимими доказами, що ОСОБА_1 придбала спірну квартиру без достатніх законних на це підстав, що було встановлено відповідними рішеннями суду, які наразі набрали законної сили. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції обгрунтовано ухвалив рішення в межах заявлених вимог і на підставі доказів, наявних в матеріалах даної справи. А тому, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону. Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 24 вересня 2019року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: В.С. Городнича Судді: О.П. Варенко О.В. Лаченкова