Постанова 4815 № 569/2561/18

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 06 лютого 2020 року м. Рівне Справа № 569/2561/18 Провадження № 22-ц/4815/71/20 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Гордійчук С.О., суддів: Боймиструка С.В., Шимків С.С. секретар судового засідання: Тхоревський С.О. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , розглянув у відкритому судовому засіданні у м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 жовтня 2019 року, ухвалене в складі судді Смолій Л.Д. у справі № 569/2561/18, в с т а н о в и в : У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Позовна заява мотивована тим, що 01 серпня 1983 року їй профспілковим комітетом ВАТ «Рівнельон» видано ордер № 226 на площу в розмірі 20 кв.м по АДРЕСА_1 . 27.10.1999 року профспілковим комітетом ВАТ «Рівнельон» її чоловіку ОСОБА_3 було видано ордер № 856 на вселення в кімнату АДРЕСА_2 житловою площею 53,3 кв.м на сім`ю у складі 4 чоловік. Вказує, що вона з сім`єю проживала у вказаному приміщенні, сплачувала плату за його користування, а тому вважає, що між нею та ВАТ «Рівнельон» склались відносини щодо найму на підставі ордера житлового приміщення. Вважає, що укладений 28 травня 2008 року між ВАТ «Рівнельон» та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу ВАТ «Рівнельон», в тому числі і будівлі пожежного депо по АДРЕСА_3 , порушує її переважне право на купівлю даного приміщення. Вважаючи договір в оскаржуваній частині недійсним та таким, що грубо порушує її права та інтереси, просила суд про задоволення її позовних вимог. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 22 жовтня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 не є наймачем приміщення у пожежному депо в АДРЕСА_3 , дані площі не є житловим приміщенням, а отже правила ч. 3 ст. 822 ЦК України не поширюються на правовідносини між ОСОБА_1 та ВАТ «Рівнельон». У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 вважає вказане рішення суду таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Покликається на те, що статус частини пожежного депо як житлового приміщення визначений рішенням господарського суду Рівненської області від 14 лютого 2008 року. Вважає, що мешканці пожежного депо мали переважне право на купівлю даного приміщення, як такі що багато років проживають на законних підставах. Не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вона не є наймачем приміщення пожежного депо в м. Рівне по вул АДРЕСА_4 Фабрична АДРЕСА_3 , оскільки після видачі їй ордеру № 22 від 01 серпня 1983 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Рівнельон» склалися відносини найму, оскільки вона постійно там проживала та регулярно вносила плату за комунальні послуги. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 вказує, що рішення суду прийняте у відповідності до ст. 263 ЦПК України, є законним та обґрунтованим, а доводи викладені у апеляційній скарзі такими, що не заслуговують на увагу. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду таким вимогам відповідає. Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були видані ордери від 01.08.1983 року № 224 та № 856 від 27.10.1988 року на право проживання у квартирі АДРЕСА_2 . 28 травня 2008 року між ВАТ «Рівнельон» в особі керуючого санацією Андрієвського Сергія Олександровича та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу ВАТ «Рівнельон» на підставі конкурсу з продажу цілісного майнового комплексу ВАТ «Рівнельон» від 09.04.2008 року. Відповідно до умов якого продавець передає у власність, а покупець приймає у власність цілісний майновий комплекс, до складу якого входить зокрема будівля пожежного депо по АДРЕСА_3 , загальною площею 903,3 кв.м. Право власності на будівлю пожежного депо в АДРЕСА_3 зареєстровано за ОСОБА_2 03.06.2008 року на підставі договору купівлі-продажу ВКО№ 417232 р № 3447/28.05.2008, про що свідчить витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 19062872. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного судочинства, а також інтересам держави та суспільства, його моральним засадам. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Статтею 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Згідно з частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України підлягає з`ясуванню чи мали намір порушити публічний порядок сторони або одна із сторін правочину. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Вказану позицію щодо правил статті 228 ЦК України було висловлено Верховним Судом України, а в подальшому і Верховним Судом зокрема у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 127/13957/16-ц. Відповідно до вимог ст.ст.12,81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Убачається, що будь-які належні та достатні докази наявності підстав передбачених ст. 228 ЦК України для визнання договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу недійсним в матеріалах справи відсутні. Доводи апеляційної скарги проте, що позивач на час укладення оспорюваного договору була наймачем житлового приміщення квартири АДРЕСА_5 , а відтак мала переважне право на його купівлю апеляційним судом відхиляється, оскільки дана обставина спростовується судовим рішенням апеляційного суду Рівненської області від 02 жовтня 2015 року. Рішення набрало законної сили та є чинним, а тому відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України не доказуються. Окрім того, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що правила ч. 3 ст. 822 ЦК України не поширюються на правовідносини між ОСОБА_1 та ВАТ «Рівнельон», з підстав наведеним місцевим судом в оскаржуваному рішенні. Інші доводи апеляційної скарги були предметом дослідження суду першої інстанції і додаткового правового аналізу не потребують. Апеляційна скарга також не містить нових фактів чи засобів доказування, які б спростовували висновки суду першої інстанції. Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального і процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 5 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, №23, ЄСПЛ, від 18 липня 2007 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив це рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч.1 та ч.13 ст.141 ЦПК України судові витрати, понесені по оплаті судового збору при подачі апеляційної скарги слід віднести за рахунок позивача. Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне текст постанови складено 06 лютого 2020 року. Головуючий : Гордійчук С.О. Судді : Боймиструк С.В. Шимків С.С.