Постанова 4857 № 500/1762/19

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 лютого 2020 рокуЛьвівСправа № 500/1762/19 пров. № 857/12784/19 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючий-суддя Довга О.І., суддя Бруновська Н.В., суддя Запотічний І.І. секретар судового засідання Гнатик А.З. за участю: представник позивача Юрко В.О. представник відповідача Кущик А.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року (головуючий суддя Баранюк А.З., м.Тернопіль, проголошено 11:29:27) у справі № 500/1762/19 за адміністративним позовом суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Тернопільській області про визнання протиправною та скасування вимоги, В С Т А Н О В И В: 23.07.2019 року позивач звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у Тернопільській області в якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-5756-54 від 13.05.2019 в сумі 21030,90 грн. Позов обґрунтовує тим, що позивач зареєстрована Виконавчим комітетом Тернопільської міської ради народних депутатів, як суб`єкт підприємницькою діяльності-фізичної особи 12.12.1996 року, про що зроблено запис у журналі обліку реєстраційних справ за № 837, на облік в ДПА у місті Тернополя взята 13.12.1996 року. Відносно позивача відбувалась державна реєстрація (перереєстрація) суб`єкта підприємницької діяльності-фізичної особи, що не тотожне державній реєстрації фізичної особи- підприємця у розумінні Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань». Зазначає, що до державного реєстратора заяв про державну реєстрацію фізичної особи підприємцем чи про включення відомостей про фізичну особу-підприємця, зареєстровану до 1 липня 2004 року, відомості про яку не містяться в Єдиному державному реєстрі - не подавала. Також, вказує, що з 2008 року позивач постійно проживає в Сполучених Штатах Америки, а з 22 травня 2013 року отримала американське громадянство. Отже, усе вищенаведене підтверджує, що позивач не є підприємцем та не забезпечує себе роботою самостійно, а тому не є платником єдиного внеску. Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позов в повному обсязі. Представник позивача в судовому засіданні підтримує вимоги апеляційної скарги. Представник відповідача заперечує доводи апеляційної скарги. Вважає, що суд першої інстанції прийняв законне і обґрунтоване рішення. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави. Судом встановлені наступні обставини. 12.12.1996 ОСОБА_1 зареєстрована Виконавчим комітетом Тернопільської міської ради народних депутатів, як суб`єкт підприємницької діяльності-фізичної особи про що зроблено запис у журналі обліку реєстраційних справ за № 837, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності фізичної особи та 13.12.1996 взята на облік в ДПА у місті Тернопіль і знаходиться на загальній системі оподаткування. Згідно відомостей із підсистеми «Облік платежів» ІС «Податковий блок» заборгованість ОСОБА_1 по єдиному внеску станом на 30.04.2019 становить 21030,90 грн. за рахунок нарахування ЄСВ У зв`язку із наявністю даного боргу, 13.05.2019 Головним управлінням ДФС у Тернопільській області винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-5756-54 У в сумі 21030,90 грн зі сплати єдиного внеску за 2017-2018. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірна вимога прийнята контролюючим органом є правомірною, а тому відсутні правові підстави для її скасування. Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне. Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI (Закон № 2464-VI) збір та ведення обліку єдиного внеску здійснюються, зокрема, за принципами законодавчого визначення умов і порядку його сплати; обов`язковості сплати; законодавчого визначення розміру єдиного внеску; відповідальності платників єдиного внеску та органу, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов`язків. Платниками єдиного внеску, згідно із приписами статті 4 цього Закону, є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Згідно із положеннями пункту 2 частини 1 статті 7 Закону, єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Абзацом 3 частини 8, а також, частинами 11 і 12 статті 9 Закону передбачено, що платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок. У разі несвоєчасної або не в повному обсязі сплати єдиного внеску до платника застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку єдиного внеску, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом. Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника. Згідно із приписами статті 25 Закону № 2464-VI, у разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов`язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею. Суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів. Орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. Відповідно до розділу VI Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 №449 (Інструкція № 449) до платників, які не виконали визначені Законом №2464-VI обов`язки щодо нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, застосовуються заходи впливу та стягнення. У разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції. Сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена в строки, встановлені Законом, обчислена органами доходів і зборів у випадках, передбачених Законом, є недоїмкою. Органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску. Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 гривень. Відповідно до підпункту 19-1.1.2 п. 19-1.1 ст. 19-1 Податкового кодексу України (ПК України) контролюючі органи здійснюють функцію контролю за своєчасністю подання платниками податків та платниками єдиного внеску передбаченої законом звітності (декларацій, розрахунків та інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів), своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати податків, зборів, платежів. Податковий контроль - система заходів, що вживаються контролюючими органами та координуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи (пункт 61.1 ст. 61 ПК України). Згідно з ст. 62 ПК України податковий контроль здійснюється шляхом: ведення обліку платників податків; інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючих органів; перевірок та звірок відповідно до вимог цього Кодексу, а також перевірок щодо дотримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, у порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин; моніторингу контрольованих операцій та опитування посадових, уповноважених осіб та/або працівників платника податків відповідно до статті 39 цього Кодексу. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VIII від 06.12.2016 який набрав чинності 01.01.2017) внесено зміни, зокрема до пункту 2 частини 1 статті 7 Закону №2464-VІ . Відповідно до внесених змін для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, єдиний внесок нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року (редакція закону з 01.01.2017 року), у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу (редакція Закону з 01.01.2018 року), такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 1 Закону №2464-VІ мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону №2464-VІ максимальна величина бази нарахування єдиного внеску - максимальна сума доходу застрахованої особи на місяць, що дорівнює п`ятнадцяти розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом, на яку нараховується єдиний внесок. Таким чином, Законом №2464 передбачені обов`язкові вимоги, за яких особа звільняється від сплати єдиного внеску: особа є пенсіонером за віком або особою з інвалідністю, особа отримує відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Інших підстав звільнення від сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями чинним законодавством не передбачено. Щодо посилання апелянта, що вона не є фізичною особою-підприємцем, оскільки відносно неї здійснено реєстрацію, як суб`єкта підприємницької діяльності, колегія суддів зазначає наступне. На момент реєстрації позивача суб`єктом підприємницької діяльності, загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України визначалися Законом України від 7 лютого 1991 року № 698-XII «Про підприємництво» (Закон № 698-XII). Відповідно до ст.1 Закону № 698-XII підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Згідно із ст.2 Закону № 698-XII суб`єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність". Згідно із ст.8 Закону № 698-XII державна реєстрація суб`єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті Ради народних депутатів або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб`єкта, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Статтею 8 Закону № 698-XII також було передбачено, що громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку та документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію. Свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємництва є підставою для відкриття рахунків в установах банків за місцем реєстрації суб`єкта підприємницької діяльності або в будь-яких інших установах банків за згодою сторін. Аналіз положень Закону України «Про підприємництво» дає зробити висновок, що громадяни, які виявили бажання здійснювати підприємницьку діяльність та пройшли процедуру державної реєстрації набували статусу суб`єктів підприємницької діяльності (підприємців) з отриманням відповідного свідоцтва про державну реєстрацію. Разом з тим, статус фізичної особи-підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Відтак, твердження апелянта про те, що вона не є фізичною особою-підприємцем, оскільки відносно неї здійснено реєстрацію, як суб`єкта підприємницької діяльності є хибним та не відповідає нормам законодавства. Поняття «фізична особа-підприємець» було введене у законодавство України з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01.01.2004. Водночас, частиною другою статті 50 цього Кодексу було визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Таким законом власне і став Закон України від 15 травня 2003 року № 755-VI «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Відповідно до ст. 3 Закон України від 15 травня 2003 року № 755-VI «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (Закон № 755-VI) дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців (тут і надалі в редакції станом на 01.07.2004). Статтею 4 Закону № 755-VI визначено, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, здійснюється шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Відповідно до ст. 16 Закону № 755-VI Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру. Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону № 755-VI відомості про юридичну особу або фізичну особу-підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток. 01.07.2010 було прийнято Закон України № 2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємці» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання». Прикінцевими та перехідними положеннями цього Закону було визначено, що всі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004, відповідно до п. 3 Закону № 755-VI, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Однак, зазначений обов`язок ОСОБА_1 не виконала, в наслідок чого в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців відсутні відомості про позивача, як фізичну особу-підприємця. Проте відсутність даних відомостей в Реєстрі не спростовує сам факт реєстрації, як фізичної особи-підприємця. Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців це, зокрема, засвідчення факту позбавлення статусу підприємця фізичною особою шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Суд апеляційної інстанції зазначає, що реєстрація особи як фізичної особи-підприємця породжує її обов`язок сплачувати податки у зв`язку зі здійсненням підприємницької діяльності у строки, встановлені чинним законодавством. Разом з тим, відповідний обов`язок кореспондується й відповідачу, а саме: у випадку несвоєчасного нарахування та/або сплати платником сум єдиного внеску, він обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки). Крім того, колегія суддів не бере до уваги твердження апелянта про те, що вона не є підприємцем та платником єдиного внеску через те, що отримала громадянство США та не забезпечує себе роботою самостійно, оскільки дані підстави не свідчать про припинення нею підприємницької діяльності у встановленому законом порядку та звільнення від сплати єдиного внеску. Отже, підсумовуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції вважає, що відповідач, який є суб`єктом владних повноважень, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та Законами України. Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб`єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї. В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст.242, 243, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: апеляційну скаргу суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 500/1762/19 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя О. І. Довга судді Н. В. Бруновська І. І. Запотічний Повне судове рішення складено 05 лютого 2020 року