Постанова Дніпровський апеляційний суд № 205/5202/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2066/20 Справа № 205/5202/19 Суддя у 1-й інстанції - Шавула В. С. Суддя у 2-й інстанції - Варенко О. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 лютого 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого Варенко О.П., суддів Городничої В.С., Лаченкової О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у м.Дніпрі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , що діє також в інтересах ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа: Управління - служба у справах дітей Новокодацької районної у м.Дніпрі ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, В С Т А Н О В И Л А: У червні 2019 року позивач звернулася до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі договору купівлі-продажу квартири від 30.12.2017 року вона є власником квартири АДРЕСА_1 . Окрім неї в зазначеній квартирі зареєстровані: донька - ОСОБА_4 , син - ОСОБА_1 , онука - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстрацію якої було здійснено за місцем реєстрації одного з батьків, а саме батька ОСОБА_1 . Проте, ОСОБА_1 та малолітня дитина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , тривалий час не проживають у зазначеній квартирі, а саме: ОСОБА_1 , починаючи з 30 грудня 2017 року, а дитина з моменту народження, тобто з ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується відповідними актами. Відповідач не приймає участі в утриманні житла, не сплачує комунальні платежі і взагалі не проявляє інтересу до вказаного помешкання на протязі двох років. На підставі викладеного, просить визнати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_2 . Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2019 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 . Вирішено питання судових витрат. В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, відповідач просив рішення скасувати та ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції помилково визначив наявність правових підстав для задоволення позову, оскільки він разом з дитиною не проживають у квартирі АДРЕСА_1 з поважних причин, а саме, через тяжкий стан здоров`я дружини після пологів він з дружиною та дитиною вимушений був переїхати проживати до батьків дружини за адресою: АДРЕСА_3 . Позивач, у порядку ст.360 ЦПК України, подала до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 (а.с.12,13). Згідно довідки № 18833 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 13.12.2018 року, за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровані: ОСОБА_3 - уповноважений власник, ОСОБА_4 - донька, ОСОБА_1 - син, ОСОБА_2 - онука (а.с.14). Зі складених актів про непроживання вбачається, що ОСОБА_1 та малолітня дитина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , тривалий час не проживають в квартирі АДРЕСА_1 ; ОСОБА_1 починаючи з 30 грудня 2017 року, а дитина з моменту народження, тобто з ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.16,17,18). Згідно повідомлення Відділу формування та ведення реєстру територіальної громади Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур, реєстрацію малолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_2 , здійснено за зареєстрованою адресою місця проживання одного із батьків, в даному випадку батька (а.с.20). 15 січня 2019 року спеціалістом управління-служби у справах дітей Новокодацької районної у м. Дніпрі ради проведено обстеження умов проживання за адресою: АДРЕСА_2 , про що складено відповідний акт (а.с.19), в якому зазначено, що дитина в квартирі не проживає, дитячі одяг, взуття та речі відсутні. З матеріалів справи вбачається, що відповідач після пологів дружини, разом із родиною переїхав проживати до батьків дружини за адресою: АДРЕСА_3 , у зв`язку із тим, що дружина потребує сторонньої допомоги. Отже відповідач підтверджує факт свого не проживання у спірній квартирі. Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції, керуючись ст.ст. 383, 391, 405 ЦК України, ст.ст. 64, 150, 156 ЖК УРСР, прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Доводи в апеляційній скарзі ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції помилково визначив наявність правових підстав для задоволення позову, оскільки він разом з дитиною не проживають у квартирі АДРЕСА_1 з поважних причин, а саме, через тяжкий стан здоров`я дружини після пологів він з сім`єю вимушений був тимчасово переїхати на проживання до батьків дружини за адресою: АДРЕСА_3 , не можуть бути прийняті до уваги з наступних підстав. Відповідно до ч. 2 та 3 ст.12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом, разом з тим, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до положень ст.ст. 77-80 ЦПК України, докази мають бути належними, допустимими, достовірними та достатніми, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Згідно з вимогами ч. 6 ст. 80 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Між тим, відповідач, посилаючись на поважність причини непроживання у спірному житловому приміщенні, наявність інтересу до спірної квартири та відсутності у нього іншого житла, не надав жодних доказів на підтвердження своїх доводів. Відповідачем не було надано як до суду першої інстанції, так і до суду апеляційної інстанції жодних доказів, які б свідчили про будь-яке відношення відповідача та його малолітньої дитини до спірної квартири, окрім їх реєстрації. Взагалі відсутні докази про участь останнього в оплаті житлово-комунальних послуг у спірній квартирі, про витрати щодо утримання житла у належному стані, що суперечить положенням ч.3 ст.156 ЖК УРСР, згідно яких повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і прибудинкової території та проведенню ремонту. Доказів того, що позивач чинить перешкоди відповідачу та його малолітній дитині у користуванні спірною квартирою матеріали справи не містять. Факт непроживання у спірній квартирі відповідачем не заперечується. Згідно матеріалів справи ОСОБА_1 та його малолітня дитина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мешкають за адресою АДРЕСА_3 . Доводи в апеляційній скарзі ОСОБА_1 про те, що враховуючи положення ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР його малолітня донька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не є членом сім`ї позивача, а тому суд першої інстанції помилково послався на положення ст.ст. 64, 156 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України, оскільки необхідно було застосувати положення ст. 406 ЦК України, не можуть бути прийняті судом до уваги з наступних підстав. Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Згідно з ч.1 ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно зі ст.317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном. Оскільки власником спірної квартири є ОСОБА_3 , то саме за нею закріплено право володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, що узгоджується з положенням ч. 1 ст. 319 ЦК України. Відповідно до ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Права власника житлового будинку, квартири визначені ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. Згідно матеріалів справи син позивача - ОСОБА_1 та його малолітня дитина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстровані у спірній квартирі, але з грудня 2017 року, а дитина з моменту народження, мешкають за адресою АДРЕСА_3 . Реєстрація та одночасне непроживання вказаних осіб чинить перешкоди у здійсненні позивачем права користування та розпоряджання своїм майном Окрім того, відповідно до ст.160 СК України місце проживання дитини визначається по місцю проживання батьків. Малолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає. Права малолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного з них). Причини не проживання малолітньої дитини за місцем реєстрації не залежать від волі дитини, а тому неможливо встановити їх характер (поважні або неповажні) окремо для малолітньої дитини, незалежно від причин відсутності батьків. Малолітня дитина не є самостійним суб`єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками. Отже, системний аналіз цивільного та житлового законодавства дає підстави вважати, що малолітня дитина зберігає або втрачає таке право автоматично разом з батьками. Окрім того, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, суд першої інстанції, дійшов правильного висновку про те, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності жилого приміщення, будинку, квартири тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р. у справі № 6-709цс16. Таким чином, з огляду на викладене, колегія суддів вважає, що вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції в достатньому повному обсязі з`ясував права та обов`язки учасників спору, обставини справи, перевірив доводи сторін та давши їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону та зібраним доказам по справі. Інші доводи відповідача, викладені ним в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, зводяться до переоцінки доказів по справі і незгоди з висновками суду по їх оцінці. Згідно ч.1 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи не спростовують, а передбачених ст. 376 ЦПК України підстав для скасування судового рішення колегією суддів не встановлено, тому оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін. Згідно ст.141 ЦПК України, судові витрати, понесені відповідачем у зв`язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,- залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2019 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів відповідно до ч.3 ст.389 ЦПК України. Головуючий О.П.Варенко Судді: В.С.Городнича О.В.Лаченкова