Постанова 4808 № 354/914/13-ц

Справа № 354/914/13-ц Провадження № 22-ц/4808/141/20 Головуючий у 1 інстанції Польська М. В. Суддя-доповідач Горейко ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 січня 2020 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд у складі: головуючої Горейко М.Д. суддів: Василишин Л.В., Максюти І.О. секретаря Петріва Д.Б. з участю апелянта ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , до ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Яремчанського міського нотаріального округу Питлюк Василь Іванович, про визнання договору дарування недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою її представником ОСОБА_2 , на заочне рішення Яремчанського міського суду, ухвалене у складі судді Польської М.В. 08 листопада 2019 року в м. Яремче, в с т а н о в и в: 24.09.2013 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування квартири від 01.11.2008 року, укладеного між нею та відповідачем, посвідченого приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Питлюком В.І. та зареєстрованого в реєстрі за №3915. Позов мотивувала тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 . В цій квартирі крім неї зареєстрований також і відповідач, який є її онуком. Маючи похилий вік і мінімальну пенсію, вона сподівалася, що відповідач буде її доглядати та надавати матеріальну допомогу, однак своїх обіцянок по догляду за нею він не виконував. Звернувшись в суд з позовом про визнання відповідача таким, що втратив право на користування житлом, та зняття його з реєстрації, в квітні 2013 року вона дізналася про договір дарування вищевказаної квартири, укладений між нею та відповідачем 01.11.2008 року. Вказала, що підписуючи договір, вона вважала, що підписує заповіт, оскільки квартира є її єдиним місцем проживання і вона не мала наміру її відчужувати. Під час підписання договору їй не було роз`яснено суть та наслідки правочину, а через поганий зір, похилий вік та стан здоров`я вона не могла прочитати те, що підписує. Посилаючись на те, що відповідач та нотаріус навмисно ввели її в оману, замовчуючи суть правочину, просила позов задовольнити. 07.10.2013 року позивач ОСОБА_3 уточнила підставу позову та вказала, що підписуючи договір дарування, вона вважала, що підписує договір довічного утримання, відповідно до якого внук ОСОБА_4 повинен був доглядати її до смерті, а після її смерті квартира мала перейти у його власність. Зважаючи на її вік, поганий зір та стан здоров`я, вона не прочитала те, що підписує, а нотаріус та внук навмисно ввели її в оману. Оскільки внук не здійснював за нею догляд, а обов`язки по догляду поклав на сусідку, яка також належним чином її не доглядала, то просила визнати договір дарування недійсним. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Ухвалою Яремчанського міського суду від 20.04.2015 року до участі у справі залучено правонаступника ОСОБА_3 - ОСОБА_1 19.06.2015 року правонаступник позивача уточнила позовні вимоги та зазначила, що укладаючи договір дарування, її мама мала намір і вважала, що підписує договір довічного утримання, оскільки іншого житла вона не мала, була похилого віку та потребувала сторонньої допомоги. Мама продовжувала жити у спірній квартирі, сплачувала комунальні послуги, не передавала відповідачу ключів від квартири, що свідчить про відсутність наміру дарувати квартиру, а дії відповідача свідчили про те, що він здійснює догляд за договором довічного утримання. Крім того, спірний договір дарування містить зобов`язання матеріального характеру, що також свідчить про укладення договору довічного утримання. Посилаючись на положення ст. 229 ЦК України (правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки), просила визнати недійсним спірний договір дарування квартири. Ухвалою Яремчанського міського суду від 22.06.2015 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача залучено приватного нотаріуса Яремчанського міського нотаріального округу Питлюка В.І. Заочним рішенням Яремчанського міського суду від 08 листопада 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_3 , правонаступник якої - ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Яремчанського міського нотаріального округу Питлюк В.І., про поновлення строку, визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , що посвідчений нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Питлюком В.І. 01.11.2008 року за реєстраційним №3915, відмовлено. Рішення суду мотивоване тим, що позовні вимоги є недоведеними, оскільки не встановлено ні наявності помилки зі сторони дарувальника, ні відсутності волевиявлення ОСОБА_3 на укладення саме такого правочину, як договір дарування. Факт подальшого проживання дарувальника у подарованій квартирі після укладення договору дарування не є підставою для задоволення позову про оскарження договору дарування за ст.ст. 203, 229, 230, 717 ЦК України. Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , подала апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з`ясування судом обставин справи, неналежну оцінку доказів, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права. Зокрема вказує, що квартира АДРЕСА_1 була єдиним житлом її матері ОСОБА_3 , а тому вона не мала наміру дарувати вказану квартиру відповідачу. У зв`язку з похилим віком, складним матеріальним становищем та травмою ноги вона потребувала сторонньої допомоги і певний час відповідач надавав таку допомогу. Після укладення оспорюваного договору ОСОБА_3 і надалі проживала у спірній квартирі та оплачувала житлово-комунальні послуги згідно наданих їй пільг, а тому для неї не відбулося нічого нового, що змусило б її засумніватися в укладеному на її думку договорі довічного утримання. Отже, укладаючи договір дарування, ОСОБА_3 вважала, що укладає договір довічного утримання, помиляючись щодо правової природи укладеного договору, а також прав та обов`язків її та відповідача за укладеним договором. Про наявність помилки свідчить і те, що фактично квартира відповідачу передана не була, він не зареєстрував свої права на цю квартиру, а після того, як вона забрала маму до себе, не оплачував комунальні послуги, що свідчить про те, що реального настання наслідків правочину не відбулося. Однак, суд першої інстанції не дав належної оцінки вищевказаним обставинам та помилково дійшов висновку про те, що ОСОБА_3 правильно розуміла суть укладеного 01.11.2008 року договору і її волевиявлення на укладення цього договору було вільним. При цьому суд не застосував ст. 229 ЦК України, яка підлягала застосуванню до даних спірних правовідносин. Зазначаючи в оскаржуваному рішенні про те, що ОСОБА_3 жодного разу не брала участі в судових засіданнях і самостійно свої доводи не висловлювала, суд не врахував, що позивач була особою похилого віку, внаслідок отриманої травми (перелому шийки бедра) та неналежного лікування, була обмежена в самостійному пересуванні та потребувала сторонньої допомоги, а також що з грудня 2011 року по день смерті вона проживала в м. Києві та незадовго до смерті перенесла інсульт, тому забезпечити її участь у судових засідання не представлялося можливим. Однак, свою позицію ОСОБА_3 висловила в позовній заяві від 16.09.2013 року, клопотанні про поновлення строку позовної давності від 04.12.2013 року, заяві про збільшення позовних вимог від 19.12.2013 року, які підписані нею власноручно. Також апелянт вказує, що досліджуючи волевиявлення ОСОБА_3 на укладення саме договору дарування, суд прослухав звукозаписи судових засідань від 14.05.2015 року та 15.09.2015 року і, зокрема, пояснення приватного нотаріуса Яремчанського міського нотаріального округу Питлюка В.І. При цьому, суд не врахував, що пояснення, надані нотаріусом 14.05.2015 року в суді першої інстанції дещо відрізняються від тих, які надані ним 15.09.2015 року в суді апеляційної інстанції, а саме в суді першої інстанції нотаріус пояснив, що коли приїхав до місця проживання дарувальника, то мав з собою проекти договору дарування та договору довічного утримання, а в суді апеляційної інстанції вказав, що мав з собою лише проект договору дарування. Судом не з`ясовані такі розбіжності в поясненнях нотаріуса, а взято до уваги лише його пояснення, надані 14.05.2015 року. Крім того, досліджуючи волевиявлення ОСОБА_3 на укладення спірного договору, суд надав перевагу поясненням нотаріуса та не дав належної оцінки поясненням свідка ОСОБА_5 , яка пояснила, що особисто спілкувалася з ОСОБА_3 , коли та проживала в м. Києві, і розказала їй, що не дарувала квартиру відповідачу, що хотіла, щоб він її доглядав, що якби вона подарувала квартиру, то не писала б йому потім заповіт. Проте, пояснення цього свідка відображені лише в частині щодо умов проживання ОСОБА_3 та стану її здоров`я після перелому ноги. Також судом не надано оцінки та не відображено в рішенні суду пояснення свідка ОСОБА_6 , допитаної в судовому засіданні 09.07.2019 року. Недослідженими, на думку апелянта, залишилися і обставини щодо реєстрації прав відповідача на квартиру та передачі йому квартири, як новому власнику, після укладення оспорюваного договору. Апелянт зазначає також про порушення судом вимог ч. 1 ст. 259 ЦПК України, оскільки останнє судове засіданні в даній справі було призначене на 07.11.2019 року. Цього ж дня суд вийшов до нарадчої кімнати для ухвалення рішення, однак не проголосив навіть короткого рішення. Рішення було проголошено тільки 08.11.2019 року. Крім того, суд допустив порушення ч. 4 ст. 263 ЦПК України, оскільки не врахував рішення Яремчанського міського суду від 10.07.2015 року, ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 15.09.2015 року, а також надані нею постанови Верховного Суду, які містили правові позиції у аналогічних справах. З наведених підстав просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися. В засіданні апеляційного суду апелянт та її представник доводи апеляційної скарги підтримали з наведених у ній мотивів. Відповідачта приватний нотаріус Яремчанського міського нотаріального округу Питлюк В.І. в судове засідання не з`явились, про час та день розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку. Відповідач не повідомив суду причину неявки в судове засідання. Приватний нотаріус Питлюк В.І. надіслав суду письмову заяву, в якій повідомив, що з поважних причин не може прийняти участь в судовому засіданні та просив справу розглянути в його відсутності. З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив про розгляд справи за їх відсутності. Заслухавши доповідача, пояснення апелянта та її представника, дослідивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків суду фактичним обставинам справи та правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права у вирішенні даного спору, апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_3 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , іншого житла у неї не було. 01.11.2008 року між ОСОБА_3 та її онуком ОСОБА_4 був укладений договір дарування квартири, відповідно до якого ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_4 прийняв у дар належну дарувальнику на праві приватної власності квартиру. Договір посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Питлюком В.І. та зареєстрований в реєстрі за №3915 (т. 1 а.с. 34). ОСОБА_3 залишилася проживати у спірній квартирі до грудня 2011 року, тобто до часу, коли її дочка ОСОБА_1 забрала проживати до себе в м. Київ, та виконувала обов`язки власника житла. Згідно пунктів 4, 5 вказаного договору дарувальник свідчив про те, що укладення цього договору не пов`язане із виконанням обдаровуваним будь-яких дій майнового або немайнового характеру на користь дарувальника зараз або в майбутньому; сторони підтвердили, що укладення договору відповідає їхнім інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які стосуються дарування. Нотаріусом роз`яснено сторонам наслідки укладення вказаного договору, зокрема, положення ст.ст. 229, 230, 231, 233, 234, 235, 717, 721, 727 ЦК України, ст. 65 СК України. Водночас, п. 9 цього договору містить зобов`язання обдаровуваного надати право довічного користування дарунком дарувальнику. Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частинами 1-5 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання стороною (сторонами) в момент вчинення правочину вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України, є підставою для визнання його недійсним (ч. 1 ст. 215 ЦК України). Виходячи зі змісту ст. ст. 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдарованого вчинити на користь дарувальника дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Згідно роз`яснень, викладених в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише у разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 21.10.2015 року у справі №6-202цс15 та від 03.02.2016 року у справі №6-1364цс15, а також у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 року №61-13652св18, від 03.05.2018 року №61-745св17 та від 07.06.2018 №61-2785св18. Зі змісту укладеного між сторонами договору дарування, а саме з п. 9 договору випливає, що сторони договору домовились про встановлення сервітуту, який полягав в особистому праві дарувальника ОСОБА_3 довічного безоплатного користування відповідно до цільового призначення вищевказаною квартирою в цілому (т. 1 а.с. 34). Відповідно до ст. 401 ЦК України сервітут це право користування чужим майном. Згідно з ч. 1 ст. 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Враховуючи передбачений сторонами договору дарування сервітут, та обставина, що ОСОБА_3 після укладення спірного договору продовжувала проживати у вказаній квартирі, не свідчить про недійсність відповідного договору, оскільки відсутність фактичного передання спірного нерухомого майна в цьому випадку не пов`язана з відсутністю волі дарувальника, чи помилки щодо спірного правочину. Наведеним спростовуються доводи апелянта, що суд першої інстанції не дав належної оцінки вказаним обставинам та помилково дійшов висновку про те, що ОСОБА_3 правильно розуміла суть укладеного 01.11.2008 року договору і її волевиявлення на укладення цього договору було вільним. З урахуванням передбаченого сторонами договору дарування права дарувальника ОСОБА_3 довічного безоплатного користування відчуженою квартирою не приймаються також до уваги й доводи апелянта, що вона не мала наміру дарувати вказану квартиру відповідачу, оскільки квартира АДРЕСА_1 була єдиним її житлом, так як позивач не вказала, яким чином нею втрачена можливість проживання в спірній квартирі після укладення договору дарування. Доводи апелянта, що висновки суду про наявне в ОСОБА_3 волевиявлення на укладення договору дарування та що вона не помилялась щодо природи правочину зроблені без урахування її похилого віку, складного матеріального становища, потреби в сторонній допомозі у зв`язку з травмою ноги, спростовуються мотивувальною частиною рішення. Більше того, в п. 4 договору дарування дарувальник свідчила, що укладення цього договору не пов`язане із виконанням обдаровуваним будь-яких дії майнового або немайнового характеру на користь дарувальника зараз або в майбутньому. Посилання апелянта, що зазначаючи в оскаржуваному рішенні про те, що ОСОБА_3 жодного разу не брала участі в судових засіданнях і самостійно свої доводи не висловлювала, суд не врахував вік позивача, її стан здоров`я, те, що з грудня 2011 року по день смерті вона проживала в м. Києві, і що свою позицію вона особисто висловила в позовній заяві та в заяві про збільшення позовних вимог, не беруться судом до уваги, оскільки за змістом рішення суду першої інстанції вказана обставина не була підставою для відмови в позові. Щодо тверджень апелянта, що досліджуючи волевиявлення ОСОБА_3 на укладення саме договору дарування, поза увагою суду залишились розбіжності в поясненнях приватного нотаріуса Яремчанського міського нотаріального округу Питлюка В.І., дані ним 14.05.2015 року в суді першої інстанції та 15.09.2015 року в суді апеляційної інстанції, які суд прослухав в звукозаписі судових засідань, зокрема те, що в суді першої інстанції нотаріус пояснив, що коли приїхав до місця проживання дарувальника, то мав з собою проекти договору дарування та договору довічного утримання, а в суді апеляційної інстанції вказав, що мав з собою лише проект договору дарування, то такі пояснення не є суттєвими та не впливають на висновок суду, оскільки нотаріус, виїжджаючи на квартиру ОСОБА_3 для вчинення нотаріальної дії, не міг знати, який саме договір буде укладатись, тому біля себе міг мати декілька варіантів договорів. Доводи апелянта, що досліджуючи волевиявлення ОСОБА_3 на укладення спірного договору, суд надав перевагу поясненням нотаріуса та не дав належної оцінки поясненням свідка ОСОБА_5 , яка пояснила, що особисто спілкувалася з ОСОБА_3 , коли та проживала в м. Києві, і розказала їй, що не дарувала квартиру відповідачу, що хотіла, щоб він її доглядав, зводяться до переоцінки доказів, що з урахуванням положень ст. 367 ЦПК України не входить до компетенції апеляційного суду. Зауваження апелянта, що судом не надано оцінки та не відображено в рішенні суду пояснення свідка ОСОБА_6 , допитаної в судовому засіданні 09.07.2019 року, не є підставою для висновку про необґрунтованість судового рішення. Твердження апелянта, що недослідженими судом залишились обставини щодо реєстрації прав відповідача на квартиру та передачі йому квартири, як новому власнику, після укладення оспорюваного договору, спростовуються мотивувальною частиною рішення суду, в якій суд вказав, що за відсутності участі відповідача у судових засіданнях з`ясування реєстрації прав та передачу йому квартири після укладення договору як новому власнику - не вдалось, однак такі відхиляються судом, так як за вимогами ст. 234 ЦК України даний правочин позивач не просила визнати фіктивним, і це не було предметом спору за позовом, який розглядається з вересня 2013 року в судовому порядку. Окрім цього, сторонами в пункті 7 зазначеного договору узгоджено, що право власності обдарованого виникає з моменту прийняття майна. Прийняттям дарунку вважається одержання оригінального примірника цього договору після його нотаріального посвідчення. Щодо всіх наведених вище доводів апелянта про неповноту дослідження всіх обставин справи, то як слідує з усталеної практики Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін, це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії). З приводу посилання апелянта на порушення судом вимог ч. 1 ст. 259 ЦПК України, оскільки суд вийшов до нарадчої кімнати 07.11.2019 року, а проголосив рішення тільки 08.11.2019 року, то такі не відносяться до переліку порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового судового рішення, визначених ч. 3 ст. 376 ЦПК України. Що стосується тверджень апелянта, що суд допустив порушення ч. 4 ст. 263 ЦПК України, оскільки не врахував рішення Яремчанського міського суду від 10.07.2015 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 15.09.2015 року в даній справі, то такі не могли бути судом враховані, оскільки вони не чинні, так як скасовані ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.04.2016 року, про що суд зазначив в своєму рішенні. Також при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на те, що позивачем та її правонаступником не надано доказів, що оскаржуваний договір дарування вчинявся під помилкою та що ОСОБА_3 неправильно сприймалися фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення, тобто позивач та її правонаступник не довели обставин, на які посилались як на підставу позовних вимог, зазначаючи при цьому, що ОСОБА_3 була особою похилого віку та потребувала стороннього догляду. З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та не суперечать обставинам, що мають значення для справи, судом правильно застосовано закон, який підлягав до застосування, тому підстав для скасування судового рішення немає. З урахуванням положень ст. 375 ЦПК України, суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником ОСОБА_2 , слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За таких обставин витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги слід залишити за апелянтом. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення, а заочне рішення Яремчанського міського суду від 08 листопада 2019 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Головуюча М.Д. Горейко Судді: Л.В. Василишин І.О. Максюта Повний текст постанови складено 31 січня 2020 року