Постанова 4850 № 200/11199/19-а

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 січня 2020 року справа №200/11199/19-а приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сухарька М.Г., суддів Блохіна А.А., Сіваченка І.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області та ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року в справі № 200/11199/19-а (головуючий І інстанції Кошкош О.О., повний текст судового рішення складено та підписано 04 листопада 2019 року в м. Слов`янськ) за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області (далі відповідач, Управління, орган соціального страхування), в якому просив: - визнати протиправними дії Управління щодо не нарахування та невиплати раніше призначених щомісячних страхових виплат за період з 01 листопада 2016 року по 28 лютого 2019 року включно; - зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити раніше призначені, але не виплачені щомісячні страхові виплати за період з 01 листопада 2016 року по 28 лютого 2019 року включно; - зобов`язати орган соціального захисту нарахувати та виплатити компенсацію за втрату частини доходів у зв`язку з їх невиплатою за період з 01 листопада 2016 року по 28 лютого 2019 року включно відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати». В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 є отримувачем страхових виплат, має статус внутрішньо переміщеної особи, на теперішній час перебуває на обліку відповідача. Однак орган соціального страхування страхові виплати за період з 01 листопада 2016 року по 28 лютого 2019 року не виплатив. Позивач вважає дії Управління щодо відмови виплатити страхові виплати у зазначений період такими, що порушують його конституційні права та Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (а.с. 4-10). Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року адміністративний позов задоволено частково: - скасовано постанову Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 12.10.2016 № 0503/4023/4023/23; - зобов`язано Управління виконавчої дирекції Фону соціального страхування України в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 щомісячні страхові виплати за період з 01.11.2016 по 28.02.2019 (включно). В задоволені решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, орган соціального страхування подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі. На обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою, тому нарахування та виплата їй соціальних виплат провадиться з особливостями, визначеними Кабінетом Міністрів України. Зокрема, Порядком надання страхових виплат, фінансування витрат на медичну та соціальну допомогу, передбачених загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням для осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території і районів проведення антитерористичної операції на час виникнення спірних правовідносин передбачалось, що тимчасово переміщені особи мали право на отримання (продовження) вказаних виплат за місцем фактичного проживання (перебування), яке підтверджувалось довідкою про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території і районів проведення антитерористичної операції. В період з 01 листопада 2016 року по 28 лютого 2019 року позивач не скористався правом на отримання належних сум страхових виплат та не звертався до відділень Управління із заявою про продовження цих виплат як внутрішньо переміщена особа. Таким чином апелянт наголошує, що невиплата соціальних виплат мала місце у відповідності до норм чинного законодавства, отже, орган соціального страхування діяв правомірно, відсутні підстави для задоволення позовних вимог (а.с. 58-61). ОСОБА_1 не погодився з рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо зобов`язання органу соціального захисту нарахувати та виплатити компенсацію за втрату частини доходів у зв`язку з їх невиплатою за період з 01 листопада 2016 року по 28 лютого 2019 року включно відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати». На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що виплата компенсації втрати частини доходу, у тому числі страхових виплат, відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» не ставиться в залежність від попереднього, окремого нарахування таких доходів. Тому без задоволення позовних вимог в цій частині неможливе повне відновлення порушеного органом соціального захисту права (а.с. 53-54). Всі особи, які беруть участь у справі, до апеляційного суду не прибули, були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Відповідно до вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права, встановила наступне. Згідно з матеріалами справи ОСОБА_1 перебуває на обліку Бахмутського міського відділення Управління як отримувач страхових виплат з серпня 2014 року, є внутрішньо-переміщеною особою, зареєстрованою в місті Бахмуті. 11 жовтня 2016 року постановою комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, які мешкають на території Бахмутської міської ради, № 15 вирішено припинити соціальні виплати, зокрема позивачу, у зв`язку з його відсутністю за фактичним місцем проживання/перебування. Постановою відділення від 12.10.2016 № 0503/4023/4023/23 ОСОБА_1 припинено щомісячні страхові виплати з 01.11.2016, на підставі рішення комісії згідно з протоколом № 15 від 11.10.2016, в якому зазначено про не підтвердження фактичного місця проживання особи. На підставі заяви позивача з 01.03.2019 поновлено страхові виплати, що підтверджується довідкою від 26.09.2019 № 19.031/3149. Вважаючи, що Управління без належного законодавчо-встановленого підґрунтя не сплатило йому кошти за період, як встановлено судом з 01 листопада 2016 року по 28 лютого 2019 року, ОСОБА_1 звернувся до суду за захистом свого порушеного права. Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. Стаття 46 Конституції України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров`я визначає Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV (далі Закон № 1105-XIV). Пунктом третім розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1105-XIV встановлено, що особливості надання соціальних послуг та виплати матеріального забезпечення за соціальним страхуванням внутрішньо переміщеним особам (громадянам України, які переселилися з тимчасово окупованої території, території проведення антитерористичної операції або зони надзвичайної ситуації) визначаються Кабінетом Міністрів України. Статтею 3 Закону № 1105-XIV визначені принципи, на яких здійснюється соціальне страхування, зокрема законодавчого визначення умов і порядку здійснення соціального страхування; державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав (пп. 1, 3 ч. 1 ст. 3). Відповідно до ч. 1 ст. 46 Закону № 1105-XIV страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються: 1) на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; 2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови, що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого;3) якщо з`ясувалося, що виплати призначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку; 4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми; 5) якщо потерпілий ухиляється від медичної чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов`язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню; 6) в інших випадках, передбачених законодавством. Матеріали свідчать, що страхові виплати позивачу припинені в зв`язку з не підтвердженням фактичного місця проживання. Разом з тим, вичерпний перелік, визначений ст. 46 Закону № 1105-ХIV, не містить такої підстави для припинення страхових виплат, а відмова особи від конституційних прав, до яких належить право на соціальний захист, є недійсною. Відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Наведене визначення поняття внутрішньо переміщеної особи має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка: перебуває на території України на законних підставах; має право на постійне проживання в Україні; була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. Постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (далі Порядок призначення виплат) та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування (далі Порядок здійснення контролю). Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 335 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 а саме, п. 15 викладено в такій редакції: «Орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.», а п. 18 доповнено реченням такого змісту: «Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.» За змістом конституційних норм (ст.ст. 113,116,117 Конституції України) Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само, як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України. Конституційний Суд України у своїх рішеннях № 20-рп/2011 від 26 грудня 2011 року та № 2-рп-99 від 02 березня 1999 року висловив позицію, згідно з якою Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту. Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами. Судом встановлено, що жодних змін у Закон № 1105-XIV з приводу особливостей виплати заборгованості з соціальних виплат особам, які є внутрішньо переміщеними особами, Верховною Радою не приймались. Відповідно до статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акту нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу. При цьому, суд акцентує увагу на тому, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації, а тому відповідач повинен всіляко сприяти відновленню виплат, гарантованих державою внутрішньо переміщеним особам. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. За приписами частин 1 та 3 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (цитата у п. 25 цього рішення). За рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Щокін проти України»: перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50). Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що в даному випадку відповідач неправомірно втрутився у право власності позивача на отримання соціальних виплат шляхом їх припинення. За приписами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідачем не доведено правомірності не виплати соціальних виплат позивачу, належних, допустимих та достатніх доказів з цього приводу не надано. Як встановлено судом першої та апеляційної інстанції, підтверджено матеріалами справи і не спростовано відповідачем, позивач як потерпілий, який має зареєстрований страховий випадок професійне захворювання, мав право на отримання щомісячних страхових виплат, що передбачені Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування». Відтак, суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції про необхідність поновлення права позивача на отримання належним йому страхових виплат шляхом виплати заборгованості з 01.11.2016 по 28.02.2019. Суд не приймає посилання апелянта на певний перелік постанов Кабінету Міністрів України, які на його переконання повинні бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних. З огляду на викладене, підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили, відтак, посилання відповідача на положення підзаконних нормативно-правових актів є необґрунтованим. При розгляді цієї справи суд також враховує висновки щодо застосування норм матеріального права в аналогічних правовідносинах, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року в справі № 243/3505/16-ц. Підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку, що правових підстав для затримання страхових виплат чи відмови в їх наданні судом не встановлено. Згідно з частиною 2 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. В межах адміністративного судочинства: дії - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб`єктом владних повноважень своїх обов`язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм; бездіяльність - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов`язків згідно із законодавством України; рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк). Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно з ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Зважаючи на фактичні обставини справи, суд апеляційної інстанції вважає правильним обраний судом першої інстанції спосіб відновлення порушеного права ОСОБА_1 шляхом визнання протиправними дій Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області щодо відмови у виплаті щомісячних страхових виплат в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку, за період з листопада 2016 року по лютий 2019 року та зобов`язання здійснити виплату цих соціальних гарантій за вказаний період. З приводу доводів позивача, викладених в його апеляційній скарзі щодо безпідставної відмови суду першої інстанції у задоволенні вимог про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з їх невиплатою, колегія суддів дійшла наступного висновку. При нарахуванні компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати необхідно керуватися Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплат» від 19 жовтня 2000 року № 2050-III (далі Закон № 2050-III) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів в зв`язку з порушенням строків їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 (далі Порядок № 159). Стаття 1 Закону № 2050-III визначає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Відповідно до статті 2 Закону № 2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Пунктом 2 Порядку № 159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року. Згідно з п. 3 Порядку № 159 компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат); соціальні виплати (допомога сім`ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо); стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення). Отже, основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 159, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата). При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення. Аналогічного правового висновку дійшла колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у постанові від 07 листопада 2012 року № 6-131цс12. Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. У такому випадку правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. Використане у ст. 3 Закону № 2050-ІІІ та п. 4 Порядку № 159 формулювання щодо обчислення компенсації, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення. Отже, основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої ст. 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 159, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. Водночас компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення. Водночас, зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень ст. 1-3 Закону № 2050-ІІІ, окремих положень наведеного Порядку, дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені. Аналогічний підхід до застосування вказаних норм права висловлений Верховним Судом України у постановах від 19 грудня 2011 року (справа № 6-58цс11), від 11 липня 2017 року (справа № 21-2003а16) та Верховним Судом у постановах від 20 лютого 2018 року (справа № 336/4675/17), від 21 червня 2018 року (№ 523/1124/17), від 03 липня 2018 року (справа № 521/940/17). Таким чином, апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, а позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків виплати щомісячних страхових виплат з 01.11.2016 по день фактичної сплати відповідних сум щомісячних страхових виплат - задоволенню. На підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та неправильно застосував норми матеріального права, що відповідно до вимог ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування судового рішення у відповідній частині. Відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни розподілу судових витрат. Керуючись статями 139, 291, 308, 310, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року в справі № 200/11199/19-а залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року в справі № 200/11199/19-а задовольнити. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року в справі № 200/11199/19-а в частині відмови у зобов`язанні Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за втрату частини доходів у зв`язку з їх невиплатою за період з 01 листопада 2016 року по 28 лютого 2019 року включно відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати» задовольнити. Прийняти в цій частині нову постанову. Зобов`язати Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області (ідентифікаційний код 41325231, 84122, Донецька область, м. Слов`янськ, вул. Свободи, 5) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) компенсацію за втрату частини доходів у зв`язку з їх невиплатою за період з 01 листопада 2016 року по 28 лютого 2019 року включно відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Повний текст судового рішення складено та підписано 29 січня 2020 року. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Колегія суддів М. Г. Сухарьок А. А. Блохін І. В. Сіваченко