Постанова 4813 № 521/2667/18

Номер провадження: 22-ц/813/1412/20 Номер справи місцевого суду: 521/2667/18 Головуючий у першій інстанції Плавич І. В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.01.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого: Драгомерецького М.М. (суддя-доповідач), суддів: Дрішлюка А.І., Черевка П.М., при секретарі: Павлючук Ю.В., за участю: адвоката скаржника АТ КБ «ПриватБанк» - Яковлєвої-Ангеловської О.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2018 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» про зняття арешту з майна та визнання застави майна припиненою, треті особи - Фастівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, Дніпропетровська філія державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, - В С Т А Н О В И В: 14 лютого 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ПАТ КБ «ПриватБанк» про зняття арешту з майна та визнання застави майна припиненою, треті особи - Фастівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, Дніпропетровська філія державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України. Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що на підставі договору купівлі-продажу йому на праві власності належить автомобіль марки «BMW 528» і який ОСОБА_1 має намір відчужити. Проте, як виявилось, вказаний транспортний засіб знаходиться під арештом та заставою. Як зазначає позивач, він не має ніякого відношення щодо виконавчого провадження, у рамках якого на належне йому майно було здійснено обтяження, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернувся із даною позовною заявою до суду та просив задовольнити її вимоги в повному обсязі з наведених у позовній заяві правових підстав. Представник відповідача ПАТ КБ «Приватбанк» надала відзив на позовну заяву, у якому заперечувала проти заявлених позовних вимог, посилаючись на те, що застава зберігає силу, якщо майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи, у зв`язку з чим просила відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .. Справу розглянуто за відсутності сторін. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2018 року позов задоволено в повному обсязі. В апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. У судове засідання до суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , представники третіх осіб Фастівського МВ ДВС ГТУЮ у Київській області, Дніпропетровської філії ДП «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно. Згідно ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. Тому у відповідності до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка належним чином сповіщених сторін у судове засідання не перешкоджає розглядові справи та доступі до суду апеляційної інстанції. Сторони не скористались своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції не надходило. Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За змістом статей 15, 16 ЦК України, особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в частини 2 статті 16 ЦК України. Згідно частин 1, 2 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а також має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини 1, 2 статті 319 ЦК України). Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу. Згідно статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача. Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Судом першої інстанції встановлено, що згідно із свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_1 від 28 квітня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу 00436/02/5142/2016 від 13 квітня 2016 року ОСОБА_1 є власником автомобіля марки «BMW 528і», 1996 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , номер шасі НОМЕР_3 . Згідно витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна №54202650 від 02 грудня 2017 року, вказане майно обтяжено заставою, накладеною Дніпропетровською філією державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України від 26 червня 2008 року, та арештом, накладеним Фастівським міськрайонним відділом державної виконавчої служби ГТУЮ у Київській області від 12 грудня 2012 року. Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 липня 2012 року по справі №2/0417/5210/2012, що набрало законної сили, звернуто стягнення на рухоме майно за кредитно-заставним договором, а саме: автомобіль BMW, модель 528і, рік випуску 1997, тип ТЗ: легковий № кузова шасі НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 , що належить на праві власності ОСОБА_2 для задоволення грошових вимог ПАТ КБ «Приватбанк» за кредитно-заставним договором №KIN0АЕ0000102560 від 13 червня 2008 року в розмірі 272 911,87 гривень. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 жовтня 2012 року вказане судове рішення роз`яснено щодо порядку його виконання, а саме наявності права ПАТ КБ «Приватбанк» вимагати передачу у заклад Банку шляхом вилучення у ОСОБА_2 належний їй автомобіль BMW, модель 528і, рік випуску 1997, тип ТЗ: легковий № кузова шасі НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 з укладанням від імені ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем, зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також права вимагати надання ПАТ КБ «Приватбанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Згідно договору купівлі-продажу 00436/02/5142/2016 від 13 квітня 2016 року, зокрема, ОСОБА_1 купив вказаний автомобіль у ОСОБА_3 , якої належав на праві власності вказаний автомобіль на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 22 березня 2016 року, виданого підрозділом МВС Ц-Д 5142. Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 593 у разі реалізації предмета застави, право застави припиняється, тому у даному випадку право застави банку на автомобіль припинено й станом на теперішній час відсутні підставі для обтяження рухомого майна позивача ОСОБА_1 .. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77 - 80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Як роз`яснено у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», якщо при дослідженні письмових доказів особою, яка бере участь у справі, буде подана заява про те, що доданий до справи або поданий іншою особою для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може відповідно до частини другої статті 185 ЦПК просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. При відсутності з її боку таких процесуальних дій, особа, яка подала заяву, має згідно із загальними правилами доказування (стаття 60 ЦПК) подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і могли бути підставою неприйняття його до уваги під час оцінки доказів. У разі необхідності за клопотанням особи, яка зробила таку заяву, суд відповідно до правил частини четвертої статті 10 ЦПК сприяє їй у збиранні цих доказів (призначає експертизу, витребує інформацію від особи, за іменем якої видано документ, оголошує перерву або відкладає розгляд справи, якщо це потрібно, тощо). Однак в порушення положень ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач був зобов`язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме, на те, що застава Банку на спірний автомобіль припинена, тому немає законних підстав для збереження його обтяження, а відповідачі - ті обставини, на які вони посилалися як на заперечення проти позову. Проте, ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції позивачем ОСОБА_1 взагалі не доведенні підстави позову. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори. Статтями 626 - 629 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу що сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Статтями 509, 525, 526 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статей 546, 572, 576, 585, 589 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, заставою. У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконана боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернено стягнення. Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, - з моменту його нотаріального посвідчення. У разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Згідно статей 1, 19, 20, 27 Закону України «Про заставу» застава - це спосіб забезпечення зобов`язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. За рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави. Застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи. Відповідно до статей 3, 21, 23 - 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» обтяженням є право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з яким закон пов`язує виникнення права і обов`язків щодо рухомого майна. До забезпечувальних обтяжень належить, зокрема, застава рухомого майна. Згідно забезпечувального обтяження обтяжувач має право в разі порушення боржником забезпеченого обтяженням зобов`язання одержати задоволення своєї вимоги за рахунок предмета обтяження. Відповідно до ст. 590 ЦК України, звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду. Частинами 1 та 2 статті 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Заперечуючи проти позову, відповідач, АТ КБ «Приватбанк», стверджував, що згідно ст. 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження. Відповідно до ч. 3 ст. 9 цього Закону: АТ КБ «Приватбанк» зареєстровано в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомості про обтяження предметів застави. АТ КБ «ПриватБанк» згоду на відчуження рухомого майна позичальнику ОСОБА_4 без збереження обтяження не надавав, а тому зареєстровані обтяження зберегли силу для нового власника ОСОБА_1 . Зобов`язання за кредитним договором боржником ОСОБА_4 не виконані, тому застава спірного автомобіля не може бути визнана припиненою. У зв`язку з тим, що власник заставленого автомобіля змінився, неможливо виконати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 липня 2012 року по справі №2/0417/5210/2012, тому Банк звернувся до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 про вилучення та звернення стягнення на спірний автомобіль. Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 17 січня 2019 року по справі №521/13680/18 позов АТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення задолвено у повному обсязі. Суд вилучив у ОСОБА_1 та передав в заклад АТ КБ «ПриватБанк»: предмет застави - автомобіль BMW, модель: 528і, рік випуску: 1997, тип ТЗ: легковий, №кузова/шасі: НОМЕР_5 , що належить ОСОБА_1 ; комплект ключів та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) автомобіля BMW, модель: 528і, рік випуску: 1997, тип ТЗ: легковий, № кузова/шасі: НОМЕР_5 , що належить ОСОБА_1 . В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №KIN0AE0000102560 від 13 червня 2008 року в сумі 796 761,25 гривень звернути стягнення на предмет застави: автомобіль BMW, модель: 528і, рік випуску: 1997, тип ТЗ: легковий, №кузова/шасі: НОМЕР_5 , що належить ОСОБА_1 , шляхом продажу вказаного предмету застави шляхом проведення прилюдних торгів. При вирішення вказаного спору судом першої інстанції встановлено, що відповідно до укладеного кредитного договору №KIN0AE0000102560 від 13 червня 2008 року ОСОБА_2 отримала кредит у розмірі 73 079,27 гривень зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 22,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 12 червня 2013 року, але в порушення умов укладеного кредитного договору позичальник зобов`язання належним чином не виконала та не погасила кредитну заборгованість. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 13 червня 2008 року уклали договір застави рухомого майна. Згідно з договором застави ОСОБА_2 надано в заставу автомобіль BMW, модель: 528і, рік випуску: 1997, тип ТЗ: легковий, № кузова/шасі: НОМЕР_5 , реєстраційний номер НОМЕР_6 , що належить на праві власності ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_7 ). В ході здійснення моніторингу даного кредиту було встановлено, що в порушення умов договору, ч. 2 ст. 586 ЦК України та ст. 17 Закону України «Про заставу», без згоди банку ОСОБА_2 реалізувала заставний автомобіль BMW, модель рік випуску: 1997, тип ТЗ: легковий, № кузова/шасі: НОМЕР_5 , який зареєстрований на даний час за ОСОБА_1 . Згідно частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року, вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutiс v Croatia), №48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II). За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що правових підстав для припинення застави на автомобіль BMW, модель рік випуску: 1997, тип ТЗ: легковий, № кузова/шасі: НОМЕР_5 , що на теперішній час належить на праві власності позивачу ОСОБА_1 , оскільки зобов`язання за основним договором боржником не виконано належним чином й в силу закону обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження, накладеного Дніпропетровською філією державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України від 26 червня 2008 року, та арештом, накладеним Фастівським міськрайонним відділом державної виконавчої служби ГТУЮ у Київській області від 12 грудня 2012 року. Тому позивачем ОСОБА_1 в судовому засіданні не доведено належним чином, те що заставодержатель порушив його права на спірний автомобіль й у відповідності до статей 15, 16 ЦК України його право не підлягає захисту судом. Отже, вимоги ОСОБА_1 про визнання застави спірного автомобіля припиненою та зняття арешту на автомобіль є незаконними, необґрунтованими й задоволенню не підлягають. Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 263 - 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статей 598, 599 ЦК України, статті 27 Закону України «Про заставу» та статті 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судовій збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідач поніс і документально підтвердив витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги в сумі 2 114,40 грн., тому у зв`язку з задоволенням апеляційної скарги присудженню з позивача ОСОБА_1 на користь АТ КБ «Приватбанк» підлягає судовий збір в сумі 2 114,40 грн.. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 382-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2018 року скасувати. Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» про зняття арешту з майна та визнання застави майна припиненою, треті особи - Фастівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, Дніпропетровська філія державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_8 ) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (ЄДРПОУ: 14360570) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 114,40 гривень. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 24 січня 2020 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дрішлюк П.М. Черевко