Постанова 4824 № 753/18055/15-ц

Єдиний унікальний номер справи 753/18055/15-ц Провадження №22-ц/824/793/2020 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 січня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Тімуш Д.І. розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 29 вересня 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, В С Т А Н О В И В: В серпні 2015 року ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» звернувся до суду з позовом до відповідача про стягнення заборгованості. Свій позов мотивував тим, що 27 серпня 2013 року між банком та ТОВ «Квінгруп Україна» укладено кредитний договір, відповідно до умов якого вказана юридична особа отримала кредит в розмірі 27 000 000,00 грн. у формі невідновлювальної відкличної кредитної лінії з кінцевим терміном повернення кредиту до 26.02.2015 року. З метою забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, 27.08.2013 року з ОСОБА_1 укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель зобов`язався відповідати перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У зв`язку з невиконанням позичальником умов договору, станом на 23.06.2015 року утворилась заборгованість в сумі 58 097 555,93 грн., яка складається з заборгованості за кредитом - 27 000 000,00 грн., заборгованості по відсоткам - 6 229 875,00 грн., заборгованості за комісією за управління кредитом - 374 516,13 грн., пені за прострочення зобов`язань - 6 773 288,84 грн., трьох відсотків річних - 506 178,23 грн., інфляційних втрат - 12 052 397,73 грн. та штрафних санкцій у розмірі 5 161 300,00 грн.Позичальник не виконав свої зобов`язання за кредитним договором, внаслідок чого банк звернувся до суду з позовом до поручителя ОСОБА_1 про стягнення вказаної заборгованості. Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 29 вересня 2016 року позов задоволено, ухвалою від 29 жовтня 2019 року заяву про перегляд такого заочного рішення залишено без задоволення. Не погоджуючись з ухваленим по справі рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу. Оскаржуване рішення вважає таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. З точки зору апелянта судом неповно з`ясовані обставини, що мають важливе значення для розгляду справи, а саме не звернуто увагу суду на порушення позивачем шестимісячного строку пред`явлення позову до поручителя, що в свою чергу є грубим порушенням ч.4 ст.559 ЦПК України в редакції, яка діяла на той момент, як і судової практики Верховного Суду. Крім того суд не звернув уваги на те, що вказаний спір має вирішуватися в порядку господарського судочинства з огляду на характер спірних правовідносин. Були допущені при розгляді справи й інші процесуальні порушення. На підставі наведених доводів апелянт вважає, що рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. За результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів апеляційного суду проходить до наступних висновків: У відповідності до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. В той же час наведеним вимогам оскаржуване рішення не відповідає. Свою незгоду з оскаржуваним судовим рішенням апелянт обґрунтовує як порушенням матеріального права, зокрема: присудження стягнення коштів з поручителя за умови припинення договору поруки, так і порушення норм процесуального права, зокрема: не залучення третіх осіб, а також непідсудність даної справи суду загальної юрисдикції. Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з позицією апелянта щодо процесуальної невідповідності рішення суду, зокрема з приводу того, що справа мала б вирішуватися в порядку господарського судочинства. Відповідно до редакції ст. 15 ЦПК України, яка діяла на час звернення позивача з позовом до суду, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не належали спори щодо виконання умов кредитного договору між юридичною особою-кредитором, юридичною особою-позивальником і фізичними особами-поручителями. Натомість ЦПК України навпаки не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом спору. За таких умов позиви до відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мали розглядатися в судах загальної юрисдикції. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема в постанові від 26.06.2019 року (провадження № 14-275цс19). Таким чином, колегія суддів апеляційного суду вважає, що даний спір було правомірно подано до суду загальної юрисдикції, який мав його розглядати саме за правилами цивільного судочинства. Таким чином доводи апелянта щодо непідсудності даної справи суду загальної юрисдикції є помилковими і не відповідають нормам законів, які діяли на час розгляду справи. Не можуть бути прийняті й посилання апелянта на порушення позивачем територіальної підсудності справи, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, територіальна підсудність була вирішена Апеляційним судом міста Києва у відповідності до ст.12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Незважаючи на відхилення апеляційним судом вищевикладених посилань апелянта, колегія судів погоджується з його іншими твердженнями, зокрема щодо того, що в ході розгляду справи судом першої інстанції були порушені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. Відповідно до загального принципу дії закону в часі, до правовідносин застосовуються ті норми закону, що діяли на час їх виникнення і існування. Згідно з ч. 4 ст. 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Згідно з п. 7.1. укладеного між сторонами справи договору поруки останній набирає чинності з моменту підписання та діє до повного виконання зобов`язань боржника за основним договором. Згідно положень ст.. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (ч. 2 ст. 252 ЦК України). З огляду на наведені положення умови договору поруки про його дію до повного виконання зобов`язань боржника за основним договором, тобто до настання певної події, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні ст. 251 ЦК України. За таких умов має застосовуватися припис ч. 4 ст. 559 ЦК України у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин, про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явив вимоги до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 24 вересня 2014 року у справі N 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі N 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц, а також висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у пункті 60 постанови від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11). При цьому застосоване у другому реченні ч. 4 ст. 559 ЦК України словосполучення „пред`явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15). Встановлений у вказаній нормі закону шестимісячний строк є преклюзивним, його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже і для відмови кредиторові у задоволенні вимог до поручителя про виконання ним забезпеченого порукою зобов`язання. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов`язання, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги через припинення поруки основного зобов`язання. Аналогічний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц. З матеріалів справи вбачається, що банком було повідомлено поручителя про наявність заборгованості за кредитом 19.09.2014 року (т.1 а.с. 44-46). 24.11.2014 року позивачем на адресу боржника була направлена вимога про дострокове погашення заборгованості за кредитом. В цій вимозі у відповідності до п.п. б) п.6.2 Кредитного договору банк вимагає на протязі 10 днів з моменту отримання боржником вказаних вимог, погасити заборгованість в повному обсязі. Дана вимога була отримана боржником 17.12.2014 року, відтак через 10 днів з вказаної дати за ініціативою банку було змінено термін виконання основного зобов`язання за кредитним договором, відтак почався й відлік шестимісячного терміну, на протязі якого банк мав пред`явити позов до поручителя. Позовна заява банку до ОСОБА_1 була направлена до суду поштовим зв`язком лише 31.08.2015 року. За таких умов на момент пред`явлення даного позову порука, укладена банком з ОСОБА_1 , припинила свою дію. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов`язання є підставою для відмови у задоволенні позову, що в свою чергу унеможливлює стягнення заборгованості за укладеним договором. В той же час суд першої інстанції на вказані обставини уваги не звернув, питання щодо спливу визначеного ч.4 ст.559 ЦК України строку, який застосовується незалежно від доводів сторін, не дослідив. У відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування апеляційним судом судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи викладене, зважаючи на невірне вирішення справи судом першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову. При цьому відповідно до п.2 ч.2 ст.141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягає стягненню понесені останнім судові витрати за подання апеляційної скарги в розмірі 5 481,00 грн. Керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 29 вересня 2016 року скасувати, ухвалити по справі нове судове рішення. В задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованостівідмовити. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (ідентифікаційний код 00032112) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 5 481,00 (п`ять тисяч чотириста вісімдесят одну) грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько