Постанова Київський апеляційний суд № 757/32508/18

Апеляційне провадження № 22-ц/824/1699/2020 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 січня 2020 року м. Київ Унікальний номер справи 757/32508/18 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Шахової О.В., суддів Вербової І.М., Саліхова В.В., за участю секретаря судового засідання Пащенко О.П., сторони справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 8 серпня 2019 року, ухваленого в приміщенні суду під головуванням судді Виниченко Л.М.,- В С Т А Н О В И В: У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів у відшкодування упущеної вигоди. Свої вимоги обґрунтовував тим, що йому на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 . Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 20.04.2005 в рамках спору про розірвання шлюбу та поділу майна подружжя накладено арешт на автомобілі «Гранд Черроки» та «Хонда Стріам»; на кошти на картковому рахунку на його ім`я та квартиру АДРЕСА_1 . Також ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 07.12.2005 було накладено арешт гаражний бокс. При цьому зазначає, що внаслідок накладення арешту на квартиру було порушено його право на розпорядження майном, що призвело до знецінення квартири, яку він мав намір продати за попереднім договором купівлі-продажу квартири від 22.05.2007 за ціною 1 400 000 дол. США, проте не зміг цього зробити через накладення судом за заявою відповідача заборони відчуження майна. У подальшому станом на 07-08 грудня 2017 року вартість квартири становила 8 930 800 грн., що в доларовому еквіваленті (за 1 дол. США - 27,10 грн.) - 329 549 дол. США. Посилався на те, що цим фактично йому завдано збитки (упущену вигоду), що становить різницю зазначеної вартості майна у розмірі 1 070 451 дол. США. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 8 серпня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. На обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, зокрема, що судом першої інстанції не враховано тих обставин, що справа не підсудна Дніпровському районному суду м. Києва, оскільки стосується майна, яке розташоване в Печерському районі м. Києва. Висновки суду є помилковими, оскільки суд не надав належну оцінку попередньому договору купівлі-продажу і вказав, що він не посвідчений нотаріально. Вказує, що цей договір не має бути нотаріально посвідченим, оскільки він укладений з метою подальшого підписання мирової угоди між сторонами. Зазначає, що на час останньої оцінки квартири і на час звернення до суду різниця вартості її становить 1 070 000 дол. США, що вважає упущеною вигодою, оскільки своїми діями, такими, як накладення арешту на майно, відповідач позбавив його можливості відчужити вказане майно та забезпечити себе і дитину квартирами, які мав намір купити. Сторони в судове засідання не з`явилися, про розгляд справи повідомлявся належно, проте про причини неявки суд не повідомив. Відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого по справі судового рішення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Згідно ст. ст. 10 - 13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1 ) керує ходом судового процесу; 2 ) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3 ) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4 ) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5 ) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження упущеної вигоди та її розміру, оскільки відсутні всі складові цивільно-правової відповідальності. Крім того, упущену вигоду позивач пов`язує із накладенням арешту на квартиру в рамках іншої цивільної справи, що не є безумовною підставою наявності упущеної вигоди. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, вважає їх законним та обґрунтованим, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, сторони по справі перебували в зареєстрованому шлюбі. У зв`язку зі зверенням ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та поділу майна ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 20.04.2005 забезпечено позов шляхом накладення арешту на спірне майно подружжя, в перелік якого включена квартира АДРЕСА_1 (т. 1 ас. 20, 21). Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 17.12.2014 забезпечено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права власності, стягнення компенсації вартості 1/2 частини, про стягнення коштів за відсутності присудженої речі та визнання права власності у цивільній справі № 757/31618/14-ц, відповідно якої накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , належну ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 05.07.2004 (т. 1 ас. 22, 23). Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 17.10.2012 за позивачем та відповідачем було визнано право власності кожного на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 ( т . 1 ас. 114-116). В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилається на положення пункту 2 частини 2 статті 22 Цивільного кодексу України, відповідно якої збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Частинами першою, другою статті 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є і доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності, негативного результату такої поведінки (збитків), причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками, вини правопорушника. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Отже, відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких утворює склад правопорушення, яке є підставою для цивільно-правової відповідальності. При цьому на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків. Суб`єктом права вимоги (потерпілим) у зазначеному зобов`язанні може бути будь-яка особа, якій заподіяно шкоду. Носієм обов`язку відшкодувати шкоду, в свою чергу, можуть виступати: безпосередній заподіювач шкоди та інші особи на яких законом покладено обов`язок із відшкодування шкоди. Вимагаючи відшкодування збитків у виді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. При цьому важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи наслідком такої протиправної поведінки. Предметом позову є стягнення упущеної вигоди у звязку з неможливістю продати квартиру, на яку накладено арешт в іншій справі за позовною заявою ОСОБА_3 . Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом. Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Виокремлюють також матеріальний і процесуальний аспекти захисту цивільних прав та інтересів. Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. При цьому слід виходити з положень ст. 11 ЦК про підстави виникнення цивільних прав і цивільних обов`язків. Відповідно до них цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією України та міжнародними договорами України, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або не настання певної події. Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 ЦК). Відповідно до ст. 13 ЦК цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства (ч.1). При їх здійсненні особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживанням правом в інших формах (ч. 3). При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства (ч.4). Не допускається використання цивільних прав для неправомірного обмеження конкуренції, зловживанням монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція (ч. 5). У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені ч. ч. 2 - 5 ст. 13 ЦК, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Зокрема, згідно із ч. 3 ст. 16 ЦК суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень ч. ч. 2 - 5 ст. 13 ЦК. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковими для неї. Виконання цивільного обов`язку забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, яка встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (ст. 14 ЦК). Матеріальний аспект захисту охоплює й положення гл. 3 ЦК, в якій йдеться саме про захист цивільних прав та інтересів. До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб`єктам цивільного права. Таким чином, реалізовуючи захист свого порушеного права, ОСОБА_2 звернулася в 2005 році з позовом в рамках якого, зокрема, судом було накладено арешт на квартиру, яка в подальшому за рішенням суду визнана спільною сумісною власністю подружжя. Враховуючи, що пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків, то позивачем доказів таких не надано, і у апеляційного суду відсутні підстави вважати, що вимоги ОСОБА_1 є доведеними. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення (постанови Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі № 923/2075/15, від 09.12.2014 р. у справі № 5023/4983/12). Окрім цього, наданий позивачем попередній договір купівлі-продажу квартири від 22.05.2007, укладений між позивачем та ПП «Ангара» (т. 1 а.с. 90-92) не може бути причинним зв`язком, оскільки він не є належним та допустимим доказом, так як нотаріально не посвідчений, відповідно вимог ст. ст. 209, 635, 640, 657 ЦК України. Договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ст.ст. 655, 656, 657 ЦК України). Аналіз змісту попереднього договору дає підстави для висновку, що він містить зобов`язання сторін про укладення у визначений ними час договору купівлі-продажу в майбутньому на умовах, встановлених попереднім договором, також сторони обумовили предмет майбутнього договору купівлі-продажу, його ціну та інші істотні умови основного договору, в тому числі і умову про зобов`язання укласти основний договір. Проте, цей попередній договір не був посвідчений нотаріально. Підписаний сторонами попередній договір в розумінні ст. 635 ЦК України є неукладений, оскільки сторонами не дотримано обов`язкової нотаріальної форми для договорів купівлі-продажу нерухомого майна, укладення якого сторони обумовили в майбутньому. Отже у боржника відсутнє зобов`язання на укладення основного договору купівлі-продажу нежитлового приміщення. Таким чином, доводи апеляційної скарги в частині неправильної оцінки попереднього договору купівлі-продажу від 22.07.2005 є безпідставними. Стосовно доводів порушення правил підсудності розгляду вказаної справи Дніпровським районним судом м.Києва, то такі доводи відхиляються судом апеляційної інстанції, оскільки вони спростовуються матеріалами справи. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 12 липня 2018 року, яка залишена без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 19.09.2018, позовну заяву ОСОБА_1 передано на розгляд до Дніпровського районного суду м. Києва за правилами ст. 27 ЦПК України, яка визначає порядок звернення з позовом за місцем реєстрації відповідача. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну оцінку. Під час установлення зазначених фактів судом першої інстанції не було порушено норм процесуального права, рішення суду відповідає вимогам матеріального права та встановленим обставинам справи. При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено. Враховуючи, те що апеляційна скарга залишається без задоволення, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат, здійсненого судом першої інстанції. Судовий збір за подання апеляційної скарги слід покласти на особу, яка подала апеляційну скаргу. Іншими учасниками справи не заявлено до відшкодування судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у апеляційному суді. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного та керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 8 серпня 2019 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на постанову може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 23 січня 2020 року. Суддя-доповідач Судді: