Постанова 4823 № 740/4377/18

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 22 січня 2020 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 740/4377/18 Головуючий у першій інстанції Ковальова Т. Г. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/116/20 ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого-судді: Мамонової О.Є., суддів: Бобрової І.О., Вінгаль В.М. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , розглянув у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 16 жовтня 2019 року (ухвалене о 10:41) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання будинку особистою приватною власністю, - У С Т А Н О В И В: У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив визнати житловий будинок АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю. Позов обґрунтовував тим, що спірний будинок він та його батьки придбали у вересні 1997 року у продавця ОСОБА_3 за договірною ціною, еквівалентну 1 700 доларів США. Договір купівлі-продажу не оформлявся, оскільки між матір`ю позивача та продавцем була усна домовленість про юридичне оформлення права власності на будинок за позивачем пізніше через труднощі в оформленні, з огляду на те, що будинок був приватизований у 1996 році на трьох осіб, одна з яких була малолітньою. До 1998 року у будинку був зроблений ремонт і позивач перейшов жити до будинку. До знайомства з відповідачкою (восени 1999 року) у будинку були всі необхідні меблі та речі. У січні 2000 року сторони одружилися та спочатку проживали у батьків позивача, а влітку 2000 року перейшли жити до спірного будинку. Тільки 26.07.2013 приватним нотаріусом Ніжинського районного нотаріального округу Голік Л.В. було посвідчено договір купівлі-продажу спірного житлового будинку, укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (до шлюбу ОСОБА_6 ) та ОСОБА_1 . Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 16 жовтня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 06 листопада 2019 року виправлено допущену описку у рішенні Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 16 жовтня 2019 року в даній цивільній справі, виправлено у показаннях свідка ОСОБА_4 - «вони домовилися за ціну будинку - 1 700 грн» на «вони домовилися за ціну будинку - 1 700 доларів США». В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов, посилаючись на його незаконність, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права. Заявник вказує, що суд першої інстанції помилково зосередився не на з`ясуванні походження коштів на придбання спірного будинку, а зробив акцент на дійсності та законності нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу спірного будинку від 26.07.2013, умови якого ніхто не оспорював. У п.4 договору купівлі-продажу зазначено, що гроші за будинок повністю сплачені Покупцем Продавцю до підписання цього договору, про дату передачі грошей у договорі взагалі не йдеться. Позивачем стверджувалося, що кошти, сплачені за спірний будинок, не є його з ОСОБА_2 спільними коштами, оскільки продавці отримали їх ще у 1997-1998 роках, до знайомства та укладення шлюбу з відповідачкою, що підтвердили свідки. Зазначає, що його фактичне проживання у спірному будинку з 1997 року підтверджується довідками сільської ради та показаннями свідків з боку відповідачки. Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя позивачем не спростовано, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що спірне майно придбане за його чи його батьків особисті кошти, договір купівлі-продажу будинку від 26.07.2013 не визнаний недійсним. З таким висновком районного суду погоджується апеляційний суд, оскільки він ґрунтується на матеріалах справи та відповідає вимогам чинного законодавства. Судом у справі встановлено, що 14.01.2000 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб (а.с. 8). 26.07.2013 між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (до шлюбу ОСОБА_6 ) (продавці) з однієї сторони та ОСОБА_1 (покупець) з другої сторони укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Ніжинського районного нотаріального округу Голік Л.В., зареєстровано в реєстрі за № 849, за яким продавці передали у власність покупцеві, а покупець прийняв належний продавцям на праві спільної часткової власності житловий будинок за АДРЕСА_1 , і сплатив за нього обговорену грошову суму (а.с. 9-10). Цього ж дня внесено відомості про реєстрацію права власності на спірний будинок за позивачем до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с. 34-35). Відповідно до п. 4 вказаного договору купівля-продаж житлового будинку вчинена сторонами за 19 410 грн, які повністю сплачені покупцем продавцям до підписання цього договору. У п. 16 договору зазначено, що договір укладається за згодою дружини покупця ОСОБА_2 , підпис якої посвідчений на заяві приватним нотаріусом Ніжинського районного нотаріального округу Голік Л.В. 26.07.2013 за реєстровим №

848. У п. 17 договору мається посилання на те, що згідно довідки № 238/03-29 від 22 липня 2013 року, виданої виконкомом Світанківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області у відчужуваному будинку ніхто не зареєстрований і не проживає. Згідно довідок Світанківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області від 14.09.2018 № 03-29/341 та № 03-29/342 ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 06.12.1996, а проживає з 1997 року за адресою АДРЕСА_1 ; ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 з 03.10.2000 (а.с. 11, 12). Зі звіту про оцінку майна № 181004-012 від 04.10.2018 вбачається, що ринкова вартість житлового будинку АДРЕСА_1 на дату оцінки складає 68 450 грн (а.с. 18-43). Частиною 1 статті 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Відповідно ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вказана правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Великої Палати Верховного Суду і Верховного Суду від 21.11.2018 справа № 372/504/17, від 19.11.2019 справа № 757/6978/17-ц, від 28.03.2018 справа № 759/14349/15-ц, від 07.02.2018 справа № 654/5243/14-ц, від 06.02.2018 справа № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 справа № 404/1515/16-ц. За вимогами ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У справі встановлено, що відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу спірний житловий будинок набутий позивачем 26.07.2013 за час перебування у шлюбі з відповідачкою та за її письмовою згодою. Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (п. 3 ч. 1). У ч. 3 ст. 2 ЦПК України однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у ст. 12 цього Кодексу. Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова ВС від 02.10.18 у справі № 910/18036/17). Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року). Частинами 1, 3 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Приписами ч. 2 ст. 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи, крім іншого, зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи та подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України). Згідно приписів ст. 12, ч. 1, 5-7 ст. 81, ч. 1 ст. 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У противному разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. З урахуванням наведеної вище сутності принципу змагальності, норм сімейного кодексу та правових позицій Верховного Суду, саме ОСОБА_1 як позивач та особа, яка стверджує про невизнання відповідачкою його права особистої приватної власності на житловий будинок в цілому, повинен довести обставину, на яку він посилається в обґрунтування заявлених позовних вимог придбання спірного житлового будинку в 1997 році за його кошти та до укладення шлюбу з відповідачкою. На виконання вимог ст. 12 ЦПК України, всупереч процесуального обов`язку, позивачем в розпорядження суду належних та допустимих доказів на підтвердження підстав та обставин позовних вимог не надано, при цьому дійсність договору купівлі-продажу в цілому чи його окремих умов позивачем не заперечується. Відсутність письмових доказів в матеріалах справи об`єктивно ставить під сумнів показання допитаних в судовому засіданні свідків, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, які стверджували про купівлю будинку позивачеві його батьками у 1997 році. Крім того, позивачем заявлені вимоги про визнання спірного будинку його особистою приватною власністю, і ним мало бути доведено, що це майно підпадає під визначене ч. 1 ст. 57 СК України. Письмових доказів того, що будинок придбаний за кошти, які належали йому особисто матеріали справи не містять. Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Як зазначалось вище, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У даному випадку показання допитаних свідків щодо обставин, які є предметом доказування, є недопустимим доказом та правильно не були враховані районним судом при обґрунтуванні рішення. З огляду на викладене, є юридично неспроможними посилання заявника на те, що кошти, сплачені за спірний будинок, не являлись їхніми з ОСОБА_2 спільними коштами, оскільки продавці отримали їх ще у 1997-1998 роках, до знайомства та укладення шлюбу з відповідачкою та на те, що факт отримання коштів за будинок частинами у 1997-1998 роках підтвердила одна з продавців ОСОБА_4 , а також свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 . Зазначення у договору купівлі-продажу про те, що гроші за будинок повністю сплачені Покупцем Продавцю до підписання цього договору, не свідчить про те, що вказані кошти, належали особисто позивачу. Є сумнівними доводи заявника про його фактичне проживання у спірному будинку з 1997 року, на підтвердження чого ним надано довідки сільської ради, зважаючи на те, що у п.17 договору купівлі-продажу будинку зазначено, що згідно довідки № 238/03-29 від 22 липня 2013 року, виданої виконкомом Світанківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області, у відчужуваному будинку ніхто не зареєстрований і не проживає. Крім того, сам факт проживання у спірному будинку не є доказом його придбання за особисті кошти позивача. Враховуючи, що за умовами договору купівлі-продажу житлового будинку від 26.07.2013 житловий будинок АДРЕСА_1 був придбаний ОСОБА_1 під час перебування у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, договір є чинним та неоспореним сторонами, належних, достатніх та допустимих доказів на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, та на підтвердження його придбання у 1997 році, матеріали справи не містять, районний суд дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання будинку особистою приватною власністю ОСОБА_1 . Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, а тому апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення районного суду - без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 16 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Головуючий Судді: