Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/8404/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/8404/19 Суддя (судді) першої інстанції: Смолій І.В. Суддя-доповідач: Губська Л.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 січня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Губської Л.В., суддів: Епель О.В., Карпушової О.В ., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 листопада 2019 року у справі за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И В: Громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 330 від 02.10.2018 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 57-19 від 23.04.2019 про відхилення скарги на рішення УДМС України в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. В обґрунтування позову зазначає, що спірні рішення є неправомірними та необґрунтованими з огляду на те, що у відповідача не було правових підстав для відмови йому у визнанні біженцем, оскільки він є громадянином Афганістану і повернення до країни громадянської належності становить загрозу його життю, безпеці, свободі через ймовірність його переслідування у зв`язку із належністю до певної соціальної групи. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 листопада 2019 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено, при цьому, суд першої інстанції виходив того, що позивачем не доведено наявності небезпеки його життю в Афганістані та побоювання за своє життя через переслідування з боку угрупування Талібан, отже, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Не погодившись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги аналогічні тим, що містяться в позовній заяві. Додатково вказує, що суд першої інстанції не дослідив інформацію про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою та не потребує доказування, не звернув увагу на його реальні побоювання стати жертвою переслідування у разі повернення до країни громадської належності. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, рішення суду без змін та вказує на правомірність висновків суду першої інстанції і безпідставність доводів, викладених в апеляційній скарзі. Додатково зазначає, що обставини справи не дають підстав вважати, що позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом першої інстанції установлено і підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в м. Герат, Афганістан, є громадянином Афганістану. З інформації, яка міститься в заяві-анкеті, а також отримана в ході проведення співбесіди співробітником органу міграційної служби: національність позивача - таджик; рідна мова - дарі, сімейний стан - неодружений. Територію країни постійного проживання він залишив 12.12.2015 повітряним транспортом. До України прибув 01.01.2016 автомобільним транспортом, перетин кордону здійснив таємно. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся 11.09.2018 до Управління Державної міграційної служби України в Київській області. У якості причини виїзду з Афганістану вказує на соціальні причини, а саме через те, що Таліби погрожували йому вбивством та розправою через його професійну діяльність актора та тренера. Наказом Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 02.10.2018 № 330 громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись з такою відмовою, позивач 12.10.2018 подав скаргу до Державної міграційної служби України з проханням скасувати наказ територіального управління ДМС та зобов`язати повторно розглянути його заяву. Рішенням № 57-19 від 23.04.2019 відхилено скаргу заявника, про що його повідомлено відповідним повідомленням № 125 від 08.05.2019, що, в свою чергу, стало підставою для звернення останнього до суду з цим позовом. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач як суб`єкт владних повноважень довів перед судом правомірність своїх дій, в той час, як позивач, як особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту, не довів, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції погоджується з огляду на наступне. Так, приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі - Закон № 3671-VI). Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Згідно з частиною 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66). Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Крім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що ані позивач особисто, ані члени його сім`ї за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувались, побоювання переслідування достовірними доказами не підтверджуються. Відомості, надані позивачем в ході проведеної співбесіди, не дають можливості прийняти позитивне рішення за його заявою, оскільки є неправдоподібними та необґрунтованими, ним не наведено жодного прикладу, який би свідчив про реальність загрози його життю та здоров`ю. Інформація, яка надана заявником про його професійну діяльність, не знайшла свого підтвердження, а саме не підтверджено існування телеканалу чи рекламних роликів, в який нібито, знімався позивач. Отже, посадові особи відповідача правомірно дійшли висновку, що надана інформація є неправдоподібною. Про будь-які дії чи активні прояви своєї політичної чи громадянської позиції, а також про будь-які інші факти, які б свідчили про загрозу для нього з боку будь-якого суб`єкта в Афганістані, позивач під час співбесіди не повідомив та відповідних документів, фото- або відео- матеріалів не надав. Також, з протоколу співбесіди вбачається, що на момент виїзду з території Афганістану позивач не був членом жодної організації або руху та інших фактів переслідування, утисків чи погроз на свою адресу на території країни громадянської належності на політичному, релігійному, національному чи будь-якому іншому ґрунті він не зазнавав, так само як і прикладів застосування проти нього нелюдського поводження, насилля, тортур, тощо, він не надав. В тексті як позовної заяви так і апеляційної скарги позивачем також зазначено, що інформація по країні походження підтверджує систематичні порушення прав людини в Афганістані та жорстоке поводження із затриманими. Так, суд враховує аналіз матеріалів по країні походження позивача, однак, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо. При цьому, суд звертає увагу, що наразі не існує актуальної інформації щодо утисків з боку уряду Афганістану творчої молоді, а інформація, наведена представником позивача у заявах по суті, стосується загальної картини діяльності талабів в період дворічної давнини. Крім того, матеріали особової справи позивача свідчать про відсутність будь-якої дискримінації з боку уряду Афганустану стосовно нього. Доказів того, що ОСОБА_1 був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, ані матеріали особової справи, ані матеріали позовної заяви не місять. Позивач звернувся за міжнародним захистом лише у вересні 2018 року при тому, що прибув на територію України ще в січні 2016 року. При цьому, як в ході розгляду органом міграційної служби заяви позивача, так і під час судового розгляду справи, позивачем не зазначено, що йому перешкоджало раніше звернутись до міграційної служби із заявою про надання йому статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту. Судом першої інстанції правильно зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Позивач а ні в своїй заяві, а ні в своїх поясненнях органу міграційної служби чи суду не посилався на обставини загрозливої ситуації в країні його походження, а за офіційними джерелами в країні, хоча і існують локальні конфлікти, ситуація в регіоні проживання позивача, на теперішній час залишається задовільною, при цьому за матеріалами особової справи не встановлено, що позивач чи її близькі родичі змінювали місце постійного проживання, зазнавали свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження або покарання та таких обставин позивачем наведено не було. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанцій про те, що сама по собі ситуація у країні походження, на що посилається позивач, жодним чином не свідчить про можливість зазнати ним переслідувань у країні походження. Вказані обставини не підпадають під ознаки, визначені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції, враховуючи відсутність прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров`ю позивача в країні походження, безпечне проживання родичів позивача в країні походження, та його перебування на території України більше двох років до моменту звернення за захистом, дійшов обґрунтованого висновку про те, що дійсною метою звернення позивача до міграційного органу є легалізація свого знаходження на території України, а не через наявність у нього об`єктивних побоювань стати жертвою переслідувань на території країни походження. Отже, на підставі частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI міграційним органом прийнято обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки заява позивача є очевидно необґрунтованою, тобто якщо у заявника відсутні умови, визначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону. Наведе узгоджується із позицією Верховного Суду, яка викладена в постановах від 06 вересня 2019 року в справі № 826/15903/16, від 12 вересня 2019 року в справі № 1540/4963/18 та від 15 жовтня 2019 року в справі № 420/5266/18. Доводи апеляційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи. За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції винесене з дотриманням норм процесуального та матеріального права, судом встановлено всі обставини, що мають значення для справи, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, у зв`язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається. У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 листопада 2019 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий-суддя: Л.В. Губська Судді: О.В. Епель О.В. Карпушова