Постанова 4856 № 120/2540/19-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/2540/19-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Яремчук К.О. Суддя-доповідач - Курко О. П. 15 січня 2020 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Курка О. П. суддів: Гонтарука В. М. Білої Л.М. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2019 року (м. Вінниця) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" про визнання бездіяльності та дій протиправними, зобов`язання утриматися від вчинення певних дій, стягнення коштів, В С Т А Н О В И В : в серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" про визнання бездіяльності та дій протиправними, зобов`язання утриматися від вчинення певних дій, стягнення коштів. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2019 року позов задоволено частково, а саме: визнано протиправною бездіяльність Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)", що полягає у незабезпеченні права ОСОБА_1 на телефонні дзвінки 04, 08, 14, 20 та 25 лютого 2019 року; в іншій частині позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням в частині відмови у задоволенні позову, позивач подав апеляційну скаргу. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору. Сторони в судове засідання не з`явилися, хоча про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи. 15 січня 2020 року на адресу суду через канцелярію надійшло клопотання представника відповідача про розгляд справи в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 205 КАС України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Згідно п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження на підставі ч. 1 ст. 311 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що 16 січня 2019 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до начальника Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" про надання йому можливості здійснення телефонних розмов кожного робочого дня наступного календарного місяця, а саме: 1, 4, 5, 6, 7, 8, 11, 12, 13, 14, 15, 18, 19, 20, 21,22, 25, 26, 27, 28 лютого 2019 року тривалістю розмови 1 (одна) година. Листом від 01 березня 2019 року начальник Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" повідомив ОСОБА_1 про неможливість забезпечення його права на телефонні розмови 04, 08, 14, 20, 25 лютого 2019 року у зв`язку з відсутністю на той час відповідальної особи, яка здійснює контроль за телефонними дзвінками особами, що відбувають покарання. Також у листі містяться посилання на приписи статтей 107, 110 Кримінально-виконавчого кодексу України та вимоги Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, що затверджені наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року №2823/5. Вважаючи дії відповідача протиправними, позивач звернувся з позовом до суду. Суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення виходив з часткової доведеності позовних вимог, а відтак наявності підстав для часткового задоволення адміністративного позову. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору, виходячи з наступного. Відповідно до частини 1 статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Кримінально-виконавчого кодексу України). Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку. Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду (частини 1, 2 статті 7 Кримінально-виконавчого кодексу України). На осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов`язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу (частина 2 статті 151 Кримінально-виконавчого кодексу України). Аналіз наведених норм свідчить про те, що державою гарантовано права, свободи і законні інтереси засуджених, які користуються усіма правами людини та громадянина за винятком обмежень, визначених Кримінально-виконавчим кодексом України, законами України і встановлених вироком суду. Перелік прав та обов`язків засуджених до позбавлення волі наведено у статті 107 Кримінально-виконавчого кодексу України, частиною 1 якої визначено, що засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в порядку, встановленому цим Кодексом і нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України, в тому числі й здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови, у тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв`язку, користуватися глобальною мережею Інтернет. Особливості реалізації права засуджених на телефонні розмови врегульовано статтею 110 Кримінально-виконавчого кодексу України. Частиною 5 згаданої статті передбачено, що засудженим надається, в тому числі й під час перебування в стаціонарних закладах охорони здоров`я, право на телефонні розмови (у тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв`язку) без обмеження їх кількості під контролем адміністрації, а також користуватися глобальною мережею Інтернет. Телефонні розмови оплачуються з особистих коштів засуджених. Телефонні розмови між засудженими, які перебувають у місцях позбавлення волі, забороняються. Телефонні розмови та користування у глобальній мережі Інтернет оплачуються з особистих коштів засуджених. Телефонні розмови проводяться протягом дня у вільний від роботи час та поза часом, передбаченим для приймання їжі та безперервного сну, а за необхідності та за погодженням з адміністрацією - у будь-який час. Водночас, частиною 8 статті 110 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що порядок організації побачень, телефонних розмов, користування мережею Інтернет встановлюється Міністерством юстиції України. На реалізацію положень статей 107 та 110 Кримінально-виконавчого кодексу України наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року №2823/5 затверджені Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, згідно з пунктом 2 розділу 2 яких засуджені мають право вести телефонні розмови у порядку, встановленому розділом XІV цих Правил. Розділом XІV Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року №2823/5, деталізовано особливості реалізації прав засуджених на телефонні розмови. Так, пунктом 2 вказаного розділу передбачено, що адміністрація установи виконання покарань забезпечує надання засудженим телефонних розмов без обмеження їх кількості у визначений розпорядком дня час. З метою реалізації права на телефонні розмови усіх засуджених, які відбувають покарання в установі, тривалість розмови одного засудженого не має перевищувати 15 хвилин. Для проведення телефонних розмов у визначеному адміністрацією установи виконання покарань місці встановлюються таксофони та забезпечується наявність засобів рухомого (мобільного) зв`язку, які знаходяться на обліку установи. Телефонні розмови проводяться за рахунок засудженого під контролем представника адміністрації установи виконанням покарань протягом дня у вільний від роботи час і поза часом, передбаченим для приймання їжі та безперервного сну. За необхідності та за погодженням з адміністрацією установи виконання покарань телефонну розмову може бути надано у будь-який час. Телефонні розмови надаються засудженому за його письмовою заявою, в якій зазначаються місцезнаходження, телефонний номер абонента та тривалість розмови. У разі якщо засуджений набирає телефонний номер абонента, який не зазначений у заяві, вживає під час телефонної розмови нецензурні слова, телефонна розмова припиняється, про що робиться відмітка на заяві засудженого. Факт телефонної розмови засудженого реєструється у журналі обліку телефонних розмов засуджених. Отже, аналіз приписів частини 5 статті 110 Кримінально-виконавчого кодексу України та пункту 2 розділу XІV Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, що затверджені наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року №2823/5, свідчить про те, що адміністрація установи виконання покарань забезпечує право засуджених на телефонні розмови, не обмежуючи при цьому їх кількості у визначений розпорядком дня час; однак, з метою реалізації права на телефонні розмови усіх засуджених підзаконним нормативним актом передбачено обмеження тривалості розмови засудженого, що не може перевищувати 15 хвилин. Колегія суддів вважає обґрунтованими доводи суду першої інстанції, що відповідач безпідставно не забезпечив право позивача на здійснення телефонних розмов 04, 08, 14, 20 та 25 лютого 2019 року, що ним і не заперечується, адже відсутність у ці дні відповідальної особи, яка б проводила та контролювала телефонні розмови, не може слугувати достатньою підставою для обмеження прав ОСОБА_1 на можливість реалізації ним гарантованого права на здійснення телефонних розмов. Окрім того, судом першої інстанції було досліджено посадову інструкцію начальника відділення соціально-психологічної служби сектору для тримання чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі, що затверджена начальником Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" 30 січня 2018 року, якою передбачено обов`язок вказаної посадової особи організовувати надання засудженим відділення телефонних розмов з родичами, адвокатами та іншими особами. У цьому контексті варто згадати рішення Європейського суду з прав людини у справі "Тросін проти України", заява №39758/05, від 23 лютого 2012 року, пункт 39, у якому зазначено, що Суд повторює, що тримання під вартою або будь-який захід, яким особа позбавляється свободи, тягне за собою невід`ємні обмеження щодо приватного та сімейного життя. Проте, важливим елементом права ув`язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому державними органами можливості або, за потреби, допомоги у підтриманні зв`язків зі своїми близькими. Враховуючи вищевикладені обставини судова колегія вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що відповідачем безпідставно не забезпечено право ОСОБА_1 на здійснення телефонних розмов 04, 08, 14, 20 та 25 лютого 2019 року, а тому позовна вимога в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача, що полягає у незабезпеченні відповідного права позивача, є обґрунтованою та підлягає задоволенню. Водночас, позовна вимога стосовно визнання протиправними дій, які полягають у обмеженні тривалості телефонних розмов позивача 1, 5, 6, 7, 11, 12, 13, 15, 18, 19, 21, 22, 26, 27, 28 лютого 2019 року, є необґрунтованою, зважаючи на таке. Зі змісту положень частини 5 статті 110 Кримінально-виконавчого кодексу України та пункту 2 розділу XІV Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, що затверджені наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року №2823/5, слідує, що засуджені не обмежені у кількості телефонних розмов у визначений розпорядком дня час для таких розмов, проте обмеження стосується лише тривалості розмови засудженого (розмова повинна тривати не більше 15 хвилин). Як вбачається з матеріалів справи, позивач 16 січня 2019 року звернувся із заявою до начальника Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)", у якій визначив дні, протягом яких мав намір здійснити телефонні розмови. Згідно витягу із журналу обліку телефонних розмов засуджених Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" №6640н, у визначені позивачем дні у лютому місяці 2019 року йому надано можливість здійснення телефонних розмов у межах, визначених пунктом 2 розділу XІV Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, що затверджені наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року №2823/5, тобто, у межах 15 хвилин кожного дня. При цьому встановлено, що відповідачем визначено час для надання засудженим можливості здійснити телефонні розмови протягом дня. Так, згідно із розпорядком дня для засуджених до довічного позбавлення волі, що затверджений начальником Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)", час для надання телефонних розмов відведений у період з 10.00 до 17.00 годин. Таким чином, відповідачем забезпечено право позивача на телефонні розмови 1, 5, 6, 7, 11, 12, 13, 15, 18, 19, 21, 22, 26, 27, 28 лютого 2019 року у межах, що визначені пунктом 2 розділу XІV Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, що затверджені наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року №2823/5, а тому посилання на протиправність таких дій відповідача є безпідставними. Апеляційний суд зазначає, що частиною 5 статті 110 Кримінально-виконавчого кодексу України та пунктом 2 розділу XІV Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, які затверджені наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року №2823/5, не обмежено засуджених у кількості телефонних розмов у відведений для цього час, натомість, обмеження стосується лише тривалості розмови. Отже, протягом дня засудженим гарантується право на здійснення телефонних розмов у відведений для цього час без обмеження їх кількості; водночас, тривалість телефонних розмов обмежена з метою реалізації права на телефонні розмови усіх засуджених, які відбувають покарання в установі. Однак, ані позивачем, ані його довірителем не доведено того, що відповідач обмежив позивача у здійсненні телефонних розмов у кількості більше однієї. Разом із тим, апелянтом помилково ототожнюються поняття "кількість телефонних розмов" та "тривалість телефонних розмов". Також не заслуговують на увагу твердження апелянта про те, що приписи Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, які затверджені наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року №2823/5, не підлягають застосуванню, оскільки суперечать частині 5 статті 110 Кримінально-виконавчого кодексу України, якою передбачено право засуджених на телефонні розмови без обмеження їх тривалості. На переконання суду, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань жодним чином не суперечать приписам частини 5 статті 110 Кримінально-виконавчого кодексу України, а, навпаки, їх конкретизують (деталізують), не змінюючи при цьому їх зміст. Вказані посилання підтверджують помилковість тлумачення позивачем понять "кількість телефонних розмов" та "тривалість телефонних розмов". Таким чином, позовна вимога щодо визнання протиправними дій відповідача, які полягають в обмеженні тривалості телефонних розмов у визначені дні, є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Також слід відмовити у задоволенні позовної вимоги щодо зобов`язання відповідача утриматися від обмеження телефонних розмов ОСОБА_1 15 хвилинами, адже така вимога є похідною в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки її задоволення залежить від задоволення іншої позовної вимоги (вимоги щодо визнання протиправними дій відповідача, які полягають в обмеженні тривалості телефонних розмов). Стосовно позовної вимоги в частині відшкодування позивачу моральної шкоди, колегія суддів зазначає таке. Право фізичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу. Зокрема, стаття 56 Конституції України встановлює право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Засади та сутність інституту моральної шкоди розкриваються в Цивільному кодексі України, статтею 23 якого передбачено, що моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи; моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Водночас, постановою Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрату немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків (пункт 3). Згідно з пунктом 4 та 5 вищезазначеної постанови у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Однак, ні в позовній заяві, ні в апеляційній скарзі позивач не навів належних обґрунтувань щодо факту заподіяння йому моральних або фізичних страждань внаслідок протиправних дій відповідача, не зазначив, а також не підтвердив наявності причинного зв`язку між моральною шкодою і протиправними діями відповідача, що оспорюються. Доводи позивача у цій частині позовних вимог мають загальний характер і фактично лише обмежуються посиланням позивача на заподіяння йому моральної шкоди. Відтак, заявляючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, обов`язок доказування факту заподіяння такої шкоди несе саме позивач. Однак, під час розгляду справи суду не надано жодних доказів на підтвердження заподіяння позивачеві моральної шкоди, наявності причинного зв`язку між такою шкодою і протиправним діянням відповідача та вини останнього в її заподіянні. Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність достатніх правових підстав для задоволення позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди. Стосовно клопотання позивача про призначення судово-психологічної експертизи, судова колегія зазначає наступне. Так, відповідно до п. 6.4 Розділу VІ "Психологічна експертиза" "Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень", затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08.01.1998 р. № 53/5, основним завданням психологічної експертизи є визначення у підекспертної особи: індивідуально-психологічних особливостей, рис характеру, провідних якостей особистості; мотивотвірних чинників психічного життя і поведінки; емоційних реакцій та станів; закономірностей перебігу психічних процесів, рівня їхнього розвитку та індивідуальних її властивостей. Тому, колегія суддів вважає недоцільним вказане клопотання та відмовляє у його задоволенні. Стосовно клопотання позивача про витребування у Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" інформації про планове і фактичне наповнення кількості засуджених осіб сектора максимального рівня безпеки корпусного відділення "№ 3" Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)", а також інформації щодо пропускної можливості кімнати для надання телефонних розмов засудженим особам корпусного відділення (№3) Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)", то апеляційний суд враховуючи вищевикладені обставини справи приходить до висновку про відмову у задоволенні даного клопотання. Також апеляційний суд вважає безпідставними доводи апелянта щодо порушення судом першої інстанції прав останнього прийняти особисту участь у судовому засіданні, з огляду на наступне. Як вбачається з матеріалів справи, 20 вересня 2019 року на адресу Вінницького окружного адміністративного суду надійшов лист від Вінницького міського суду Вінницької області, у якому повідомлено про неможливість здійснення заходів щодо конвоювання ОСОБА_1 на виконання вимог ухвали Вінницького окружного адміністративного суду від 11 вересня 2019 року, якою було задоволено заяву про участь позивача у судовому засіданні в режимі відеоконференції. До того ж, апеляційний суд враховує, що матеріали справи містять доручення для надання безоплатної вторинної правової допомоги №219 від 06 травня 2019 року, яким ОСОБА_1 призначено адвоката Білошкурського О.В. для надання безоплатної вторинної правовової допомоги, що не позбавляло позивача брати участь у розгляді справи через свого представника. Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2019 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України. Постанова суду складена в повному обсязі 16 січня 2020 року. Головуючий Курко О. П. Судді Гонтарук В. М. Біла Л.М.