Постанова 4855 № 640/16907/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/16907/19 Суддя (судді) першої інстанції: Огурцов О.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 січня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Файдюка В.В. суддів: Бабенка К.А. Василенка Я.М. При секретарі: Марчук О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року у справі за адміністративним позовом Міністерства оборони України до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови, - В С Т А Н О В И В : Міністерство оборони України звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просило визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу розмірі 10 200,00 грн. від 20 серпня 2019 року у виконавчому провадженні № 56786360. Позов обгрунтовано тим, що відповідач помилково дійшов висновку про невиконання позивачем рішення суду без поважних причин, оскільки позивачем виконано рішення суду у повному обсязі. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року в задоволенні даного адміністративного позову відмовлено в повному обсязі. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що Міноборони України без поважних причин не було виконано рішення Харківського апеляційного адміністративного суду у справі №638/3668/17 щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, а відтак оскаржувана постанова про накладення штрафу є правомірною. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов в повному обсязі. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року у справі №638/3668/17 була виконана 22 лютого 2019 року у повному обсязі у відповідності з вимогами Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Порядку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975. Відповідно до ч.1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. З матеріалів справи вбачається, що у відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України перебуває виконавче провадження №56786360 щодо виконання виконавчого листа від 19 червня 2018 року, виданого Харківським окружним адміністративним судом у справі № 638/3668/17. Зазначений виконавчий документ видано з метою примусового виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 638/3668/17 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправною відмови, зобов`язання вчинити дії. Вказаним рішенням, зокрема, зобов`язано Міністерство оборони України повторно вирішити питання щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням інвалідності 2 групи внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 08 травня 2018 року вищезазначене рішення змінено з підстав та мотивів задоволення вимог ОСОБА_1 На підставі заяви ОСОБА_2 про примусове виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року по справі № 638/3668/17 відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відкрито виконавче провадження № 56786360, про що винесено відповідну постанову від 17 липня 2018 року. Міністерство оборони України звернулось до виконавця з заявою від 11 березня 2019 року № 248/1831 про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з фактичним виконанням рішення суду у повному обсязі. На підтвердження наведених обставин до заяви додано витяг з протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних з призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 22 лютого 2019 року № 24, в якому комісія повторно дійшла висновку про відмову в призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 з інших підстав. Водночас, державним виконавцем складено акт від 10 липня 2019 року, яким встановлено, що поданий протокол не свідчить про фактичне виконання рішення суду в повному обсязі та прийнято постанову від 10 липня 2019 року про накладення штрафу у розмірі 5100,00 грн. З аналогічних підстав постановою виконавця від 20 серпня 2019 року повторно застосовано до Міністерства оборони України штраф за невиконання рішення суду у розмірі 10200,00 гривень. Позивач, вважаючи, що вказана постанова державного виконавця про накладення штрафу є протиправною, а його права порушено, звернувся до суду з даним позовом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що протокол засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 22 лютого 2019 року №24 про відмову в призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 не є свідченням належного виконання постанови від 06 лютого 2019 року справа №638/3668/17, тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні. Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку покладено на державну виконавчу службу. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначено в Законі України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року N 1404-VIII (далі Закон № 1404-VIII). Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Пунктом 1, 2 ч.1 статті 3 Закону визначено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України. Відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; Частиною 1 статті 5 Закону передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Відповідно до ч.1 статті 13 Закону під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Згідно ч.1 статті 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Пунктом 16 ч.3 статті 18 Закону №1404-VIII встановлено право виконавця під час здійснення виконавчого провадження накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних і посадових осіб у випадках, передбачених законом. У відповідності до п.1 ч.1 статті 26 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Абзацом 1 ч.6 статті 26 Закону передбачено, що за рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню, рішень про встановлення побачення з дитиною). Відповідно до ч.1,2,3 статті 63 Закону за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність. Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. Статтею 75 Закону встановлено, що у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення. Системний аналіз норм Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що правовою підставою для накладення державним виконавцем на боржника штрафу у межах виконавчого провадження є невиконання ним судового рішення у встановлений строк без поважних причин. При цьому, застосування такого заходу реагування є обов`язком державного виконавця і націлено на забезпечення реалізації мети виконавчого провадження, як завершальної стадії судового провадження. Тобто, державному виконавцю для реалізації виконання належних повноважень при примусовому виконанні відповідного рішення суду, надано право за невиконання його ж постанов про примусове виконання рішень суду накладати відповідні штрафи на боржника, у порядку та розмірі визначеному Законом №1404-VІІІ. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2018 року по справі № 638/3668/17 роз`яснено, що викладений у рішенні суду вислів: «з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні» означає, що підстави, на яких ґрунтується оскаржене рішення (п.28 протоколу №69 від 19 серпня 2016 року Міністерства оборони України) владного органу, вже були визнані судом юридично та фактично неспроможними, тому не можуть бути причиною повторної відмови у задоволенні заяви зацікавленої особи. Тобто, Міністерство оборони України, виконуючи рішення суду, не має права повторно посилатися на підставі, які судом у цьому ж рішенні визнано необґрунтованими та юридично неспроможними згідно правового висновку, викладеного у мотивувальній частині. При цьому, враховуючи зміну судом апеляційної інстанції мотивувальної частини рішення суду, боржнику необхідно брати до уваги саме ті підстави та мотиви задоволення позовних вимог, що викладені у постанові Харківського апеляційного адміністративного суду від 08 травня 2018 року. Так, у пункті 28 протоколу від 19 серпня 2016 року № 69 Міністерство оборони України посилається на те, що згідно статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, тоді як інвалідність ОСОБА_1 було встановлено до набрання чинності правовими нормами, якими запроваджено виплату одноразової грошової допомоги. На виконання рішення суду, позивачем було повторно відмовлено у призначенні одноразової грошової допомоги згідно протоколу від 22 лютого 2019 року № 24 з таких підстав: «Заявником не подано документ, що свідчить про причини та обставини травми, який передбачено пунктом 11 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 975, відповідно до якого встановлено причинний зв`язок інвалідності у 2016 році. Заявник 04 грудня 2002 року скористався правом на одержання страхової суми за державним обов`язковим особистим страхуванням у зв`язку з втратою 50% працездатності внаслідок травми, пов`язаною виконанням службових обов`язків, яку заявник отримав у період проходження служби у підрозділах Державної пенітенціарної служби України, в сумі 2300 грн., що підтверджено довідкою Національної страхової компанії «Оранта» від 31 березня 2016 року № 180/1». Водночас, у постанові Харківського апеляційного адміністративного суду від 08 травня 2018 року викладено наступну правову позицію щодо спірних питань, зокрема, зазначено: «Системно аналізуючи положення зазначених редакцій статті 16 Закону № 2011-ХІІ та зміст постанов КМУ №№ 488, 975, колегія суддів дійшла висновку про те, що «обов`язкове особисте державне страхування» та «одноразова грошова допомога» є двома рівнозначними компенсаційними механізмами соціального захисту військовослужбовців, які спрямовані на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Законодавець не ставить виплату одноразової грошової допомоги у залежність від факт отримання страхових виплат за обов`язковим особистим державним страхуванням. Факт встановлення військовослужбовцю групи інвалідності, яка дає право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі, ніж отримана раніше страхова сума, може мати вплив лише на визначення розміру такої одноразової грошової допомоги». Щодо посилання позивача на відсутність документів, що підтверджують причинний зв`язок інвалідності із військовою службою, наведеного в тексті пункту 12 протоколу засіданні комісії від 22 лютого 2019 року № 24, то суд оцінює його критично, оскільки як на момент первісного, так і повторного розгляду документів заявника ОСОБА_1 для вирішення питання про нарахування та виплату одноразової грошової допомоги, а також в ході судового розгляду справи № 638/3668/17 Міноборони не посилалося на таку обставину. Крім того, у тексті своєї ухвали від 10 вересня 2019 року з питання визнання виконавчого листа таким, що не піддягає виконанню, Харківський окружний адміністративний суд відзначив, що «обставина пов`язаності інвалідності із проходженням заявником військової служби підтверджується приєднаними до справи документами, Міністерством не оскаржується, адже заявник проходив військову службу у якості кадрового офіцера та офіцера за контрактом (а не військовослужбовця дійсної строкової служби за призовом». Таким чином, в порушення вимог рішення суду по справі №638/3668/17, комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум прийнято протилежне рішення (витяг з протоколу від 22 лютого 2019 року №24), без урахувань висновків суду у справі №638/3668/17, а саме: про відмову ОСОБА_1 у призначені одноразової грошової допомоги. Відтак, протокол засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 22 лютого 2019 року №24про відмову в призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 не є свідченням належного виконання постанови від 08 травня 2018 року по справі №638/3668/17. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до ч.1 статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Згідно статті 14 КАС України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Положеннями ч.1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя. Європейський суд з прав людини у справі «Горнсбі проти Греції» наголосив, що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 Конвенції стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Крім того, з аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України»), якими було встановлено порушення п.1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, вбачається однозначна позиція про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з нормою статті 129-1 Конституції України. Отже, основним призначенням стадії виконавчого провадження є фактичне втілення судових присуджень у певні матеріальні блага, яких особа була протиправно позбавлена до отримання судового захисту. Таким чином, судовий акт, який набрав законної сили, підлягає обов`язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов`язок. Це означає, що особа, якій належить виконати судовий акт, повинна здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що оскільки Міністерством оборони України не надано доказів належного виконання постанови суду у справі №638/3668/17 шляхом прийняття рішення про призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням IІ групи інвалідності пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби відповідно до статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови КМУ №975 з урахуванням висновків суду, тому підстави для скасування постанови про накладення штрафу за невиконання такого судового рішення без поважних причин - відсутні. Відтак, з огляду на статус Міноборони України як суб`єкта владних повноважень по відношенні до ОСОБА_1 як громадянина України, який за наслідками судового захисту вправі очікувати на своєчасне та у повному обсязі поновлення порушених прав з боку державних органів, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками Окружного адміністративного суду міста Києва про відсутність правових підстав для скасування оскаржуваної постанови. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність позовних вимог. Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі. Доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні. За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи. Отже, при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 316, 321, 325, 329, 331 КАС України суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу Міністерства оборони України - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5 статті 328 КАС України. Головуючий суддя: В.В. Файдюк Судді: К.А. Бабенко Я.М. Василенко